Глава 5: Конвеєр
Вузький, тьмяно освітлений коридор медичної комісії нагадував чистилище. У повітрі висів стійкий запах хлорки, дешевого лінолеуму та кислого чоловічого поту. Десятки чоловіків різного віку сиділи на облуплених дерев'яних лавках під стінами в самій лише білизні, нервово прикриваючи сором і страх тонкими папірцями обхідних листів. Артур пересмикнув плечима від протягу. Він почувався голим не лише фізично, а й морально. У Лондоні його приватний простір був святинею, недоторканною межею, а тут — він став просто шматком плоті, об’єктом для оцінювання та грубих насмішок втомлених лікарів.
Раптом двері кабінету хірурга різко відчинилися, вдарившись ручкою об стіну. У коридор вилетіла молода, вродлива дівчина з розчервонілим від гніву обличчям. Вона міцно притискала до грудей важку стопку якихось медичних довідок та сертифікатів.
— Я все одно стану бойовим медиком!!! — дзвінко, зі сльозами злості в голосі крикнула вона кудись углиб кабінету.
Не чекаючи відповіді, вона з гуркотом зачинила двері й швидким, твердим кроком рушила коридором, миттєво розчинившись у натовпі наляканих напівголих чоловіків. У коридорі запанувала важка, липка тиша. Цей різкий спалах відчайдушної мужності немов ляпасом пройшовся по обличчях присутніх. Артур відчув, як усередині щось неприємно стиснулося. Парадокс цієї війни бив навідмаш: ті, хто рвався в пекло рятувати інших, билися головою об стіни бюрократії та отримували відмови, тоді як «ниючих хлопчиків», що ховалися по кутках, виловлювали на вулицях і силоміць тягнули у стрій.
Щоб сховати незручність і відвести погляд від дверей, Артур подивився на лавку навпроти. І раптом завмер. З-під насуплених брів на нього дивилися знайомі втомлені очі.
— Макс? — невпевнено запитав Артур.
Чоловік навпроти криво усміхнувся, потираючи неголене підборіддя. Це був той самий Макс «Проїб», їхній попутник із потяга.
— І ти тут, англічанін? — хмикнув Макс. — А я думав, ти вже десь у штабі волонтериш. Мене біля кіоску з кавою згребли. Тільки за запальничкою потягнувся, а тут — здрастє, приїхали.
Макс кивнув на хлопця, що сидів поруч із ним, зсутулившись так, ніби намагався стати невидимим.
— Це Коля, мій сусід по нещастю.
— Артур. А це мій брат, Славік, — відповів він, вказуючи на брата, який похмуро вивчав свої медичні папірці.
Коля ледь помітно кивнув, але погляду не підняв. Його очі були абсолютно порожніми, а грубі, порепані руки дрібно тремтіли — і явно не від коридорного протягу, а від чогось значно глибшого, захованого всередині. Як пізніше пошепки пояснив Макс, Колю спіймали на вокзалі, коли він намагався виїхати до сім'ї в село після трьох тижнів СЗЧ — самовільного залишення частини.
— Не пишіть там нічого зайвого в тих листках, — раптом тихо прохрипів Коля, дивлячись в одну точку на підлозі. — І ліпілам цим менше розказуйте. Чим більше кажеш, що ти щось умієш, тим швидше вхуярять у штурмовики.
Артур нахмурився. Його логіка, вибудована на європейських стандартах менеджменту, знову спробувала захиститися від цього хаосу. Він глянув на Колю з надією:
— Почекай, але ж я маю РЛку, я спеціаліст у радіолокації. Мені просто треба довести до відома комісію, і мене направлять за профілем...
Коля перевів на нього погляд і коротко, гірко засміявся. Це був сміх людини, яка втратила все.
— РЛка? — він покашляв. — Друже, візьми ту свою РЛку, згорни щільніше і в очко засунь. Разом зі своїми правами та законами. Тут немає закону. Є план. А ти для них — не спеціаліст. Ти просто цифра в звіті, галочка в журналі. Одиниця ресурсу. Я пішов у СЗЧ, бо в мене вдома троє малих і жінка, а мене, механіка, кинули в посадку з іржавим «веслом» і сказали тримати посадку. Я не збираюся бути просто м'ясом для їхнього звіту.
— Але ж без порядку і розподілу компетенцій армія не може функціонувати! — не вгавав Артур. — Має бути якийсь підхід, інтелект...
— О-о, — Коля нарешті підвів очі, в яких зараз застигла втома цілого світу. — Ще один ідеаліст. Слухай сюди, лондонський, запам'ятай одне правило: хто не шаре, той хуяре. Це головний девіз кожного, хто хоче тут вижити. Якщо ти не знайдеш спосіб стати незамінним «спецом» на папері, довести, що ти потрібен в тилу більше, ніж у посадці — ти будеш копати до скону.
Артур замовк. Відчуття власної значущості, яке він привіз із собою, розсипалося на порох прямо в цьому холодному коридорі. Він потягнувся до купи своїх речей, складених на підвіконні, намацав у кишені куртки блокнот і ручку. Сівши назад на лавку, він обережно прикрив сторінки рукою від чужих очей і швидко вивів два нових рядки, поповнюючи свій словник божевілля:
Бусифікація — процес примусового, позаправового викрадення людей з вулиць цивільного життя для виконання планів мобілізації.
«Хто не шаре, той хуяре» — універсальний закон виживання системи, де відсутність унікальних, документально підтверджених навичок автоматично перетворює людину на витратний матеріал.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!