«Словник "Британця"» або «Назви пекло по імені»

Повітря в кабінеті, здавалося, можна було різати ножем. Артур і воєнком стояли один навпроти одного, і ніхто не збирався відступати. Цю напружену, готову вибухнути тишу раптом розірвав різкий скрип дверних петель.

У кабінет зайшов кремезний чоловік у вицвілому, припорошеному пилом пікселі. Від нього не тхнуло кабінетною затхлістю чи перегаром — він пах мастилом для зброї, сигаретами та тим особливим, важким духом польового металу. На його плитоносці висів тактичний планшет, а очі дивилися чіпко, холодно і трохи насмішкувато. Це був «купець» — бойовий командир, який приїхав відбирати людей для свого підрозділу, один із тих, хто мав право підписувати рекомендаційні листи. Позивний «Прапор».

— Хто тут такий шумний? — спокійно, але так, що голос заповнив усю кімнату, запитав він, переводячи погляд з багряного воєнкома на блідого Артура.

Воєнком миттєво збавив оберти, відступив на крок і якось втомлено відмахнувся:

— Та ось, молодь. Поначитуються, фільмів надивляться, і героїв вмикають... Філософ лондонський.

Прапор повільно оглянув Артура з ніг до голови. Його погляд немов сканував: зріст, статура, рівень страху в очах.

— Герої?!? — він ледь помітно усміхнувся куточками губ. — Герої — то добре. В мінометку до мене підете? Мені якраз потрібні талановиті герої. Розрахунки не укомплектовані.

Артур відчув, як по спині пробіг холодок. Міномети. Це вже була не абстрактна статистика чи юридична суперечка. Це була пряма, фізична загроза життю. Але його мозок, звиклий до європейської педантичності, автоматично видав єдиний знайомий захист:

— Але ж треба на це вчитися? — Артур намагався тримати голос рівно, хоча всередині все тремтіло. — Бо будь-яку роботу, щоб робити її, потрібно вміти робити. І бажано — на відмінно...

Воєнком ззаду гидливо пирхнув:

— Не бзди, малий, там швидко вчать.

Прапор не звернув на воєнкома жодної уваги. Він дивився прямо в очі Артуру, спокійно і жорстко:

— Вибір лиш за вами, ким далі бути.

Вибір? Який вибір?! — думки роїлися в голові Артура, наскакуючи одна на одну, збиваючи з пантелику. Система ніби давала йому ілюзію контролю, але насправді заганяла в кут. Мінометник? Штурмовик? Ким бути? Як вижити?

— А якщо я можу бути кориснішим в іншому місці? — з відчаєм випалив Артур, чіпляючись за свої сертифікати й логіку.

Прапор уже розвертався до виходу. Він зупинився на пів оберту і кинув через плече фразу, яка врізалася в пам'ять, як постріл:

— То ти це обов'язково доведеш.

Двері за ним зачинилися. Кабінет знову став маленьким і душним. Захищатися більше не було сенсу. Магія опору вивітрилася разом із кроками командира. Воєнком мовчки кивнув лікарю, той швидко черкнув щось у бланку і простягнув папери. Артур і Славік, який весь цей час стояв поруч, напружений як струна, мовчки поставили підписи там, де їм вказали брудним пальцем. Це був кінець цивільного життя.

Коли вони вийшли з кабінетів у прохолодний коридор, їх одразу накрило хвилею метушні. Макс «Проїб» уже встиг десь загубити свій обхідний лист і тепер панічно бігав туди-сюди, заглядаючи під лавки та лаючись крізь зуби. Натомість Коля «Втікач» навіть не змінив пози. Він сидів рівно там само, де вони його залишили, безтямно дивлячись у полущену стіну навпроти.

— Ну що, підписали? — глухо запитав Коля, почувши їхні кроки.

— Підписали, — важко видихнув Славік, відповідаючи за обох. — Нас забирають у бойову учебку.

Коля повільно перевів на них погляд. В його очах не було співчуття — лише бездонна, чорна втома людини, яка знає майбутнє. Він похитав головою:

— То в книжках буває все за правилами та сценаріями. Пиздець — він неописуємий, так само як і непредсказуємий. Ви зараз думаєте, що це найгірше, що з вами сталось. Але запам’ятайте: все, що в житті пиздецем казалося, в армії хуйнею оказалось. Справжній іспит почнеться там, де інструкції закінчуються.

Ці слова впали на Артура, як бетонна плита. Він відійшов до вікна, тремтячими руками дістав з кишені свій ідеальний, лондонський блокнот. Його пальці були білими від напруги, кісточки випирали під шкірою. Натискаючи на ручку так, що папір ледь не рвався, він записав:

Хто не шаре, той хуяре — закон виживання. Якщо ти не знайшов своє місце в системі, система використає тебе як паливо.

Переїбати — останній аргумент системи, коли закінчується терпіння і починається насильство.

Розумний глупому — дурак — стан комунікаційного розриву між інтелектом та бюрократичною машиною.

Він закрив блокнот. Через брудне скло вікна було видно, як у дворі розвертається черговий білий бус. Артур їхав сюди з надією допомогти, принести європейський досвід, врятувати. Але зараз він фізично відчував, як його засмоктує в темну, масну вирву, де немає понять «правда» чи «справедливість» — є тільки голий інстинкт виживання.

Він обернувся до брата.

— Славо, — тихо, але з якоюсь маніакальною твердістю сказав Артур, коли пролунала команда шикуватися на вихід. — Я все одно буду вчитися на відмінно. Навіть у цьому пеклі. Якщо я маю бути солдатом, я буду кращим за них усіх. Просто щоб розуміти, як цей механізм працює зсередини.

Славік подивився на молодшого брата. У погляді будівельника, звиклого до важкої праці та грубої реальності, зараз читався непідробний смуток. Він поклав важку руку Артуру на плече і лише важко зітхнув:

— Головне — не стань частиною цього механізму, «Британець».