Глава 15: Секунди вахую
Хронометраж реальності зламався. Ті шістдесят секунд, що минули після підриву невідомого хлопця в посадці, розтягнулися для кожного у в'язку, нескінченну вічність. Час більше не вимірювався ударами серця чи стрілками годинника — він вимірювався відстанню від палаючого «Камаза» і дзижчанням дронів над головою.
Потроху, міліметр за міліметром, хлопці розповзалися по замінованій посадці, намагаючись тримати дистанцію чотири-сім метрів. Усі вони бачили бойовики, де підбита техніка неодмінно вибухала гігантською вогняною кулею, розкидаючи навколо палаючі шматки металу. Цей кіношний страх гнав їх геть від машини, змушуючи втискатися в крижану землю, роздирати обличчя та руки об мерзле коріння і колючі кущі. Хтось знайшов великий трухлявий пень і згорнувся за ним у позу ембріона, хтось просто прилип до залишків поваленого стовбура.
Тим часом небо над ними вже буквально роїлося. На світло та тепло вогню, мов смертоносні нічні метелики, зліталися «мавіки» та FPV. Їхній монотонний гул вібрував у барабанних перетинках, паралізуючи волю.
Психіка кожного з двадцяти новобранців у ці секунди давала свою унікальну тріщину. У темряві раз по раз лунали здавлені, перелякані пошепки — перекличка тих, хто намагався вхопитися за реальність:
— Фокс... Фокс, блядь, ти цілий?
Тиша. Лише тріск вогню.
— Фокс, сука, відгукнись!
А Фокс лежав за три метри від того, хто його кликав. Він чув голос, він чув слово «Фокс», але в його контуженій, перевантаженій жахом свідомості це слово більше нічого не означало. Він забув свій позивний. Він забув, хто він такий. Він просто дивився на іскри, що підіймалися в небо, кліпав очима і мовчав, поки мозок гарячково намагався перезавантажити систему.
Інший хлопець, затиснутий між двома деревами, повільно, безшумно повз назад. Далі від полум'я. Далі від цієї кривавої м'ясорубки, від стогонів, від командира, який залишився в кабіні. У його голові билася лише одна пульсуюча, тваринна думка: *«Звалити. Розчинитись у темряві. Вижити за будь-яку ціну»*. Він навмисно не відповідав на перекличку, стаючи привидом. Він проповз метр, потім ще один. А потім його рука намацала в темряві щось гладке і металеве — розтяжку чи просто уламок? Цього вистачило. Холодний піт пробив спину, а мозок прошив різкий, протверезний розряд: куди тікати? Попереду міни. У небі дрони. Одному в цій темряві — гарантована смерть. Стадо, зграя, колектив — це його єдиний шанс.
— Я... я тут, — хрипко видавив він із себе, повертаючись до групи.
Артур, який встиг сповзти у невеликий приямок разом зі зв'язковим Семом та мовчазним Художником, раптом побачив рух. Поки вся група, підкоряючись інстинкту самозбереження, розповзалася подалі від «Камаза», дві тіні рвонули в протилежний бік.
Двоє хлопців, наплювавши на міни, на страх вибуху БК в кузові і на дрони, кинулися до палаючої кабіни. Звідти крізь тріск полум'я пробивалося страшне, булькаюче хрипіння водія.
Вони бігли наосліп. Артур, серце якого стиснулося від жаху, зрозумів, що зараз вони просто підірвуться, не добігши й кількох метрів. Він сам щойно проповз цей маршрут, вириваючись із кузова.
— Лівіше! — не витримав Артур, зірвавшись на гучний, різкий шепіт. Він висунувся з приямка, вказуючи рукою: — По моїй колії! Правіше від того дерева, там чисто! Під саме колесо йдіть!
Дві тіні почули його. Вони пірнули в болото, точно по тому сліду, який проорав своїм тілом Артур, і дісталися понівечених дверцят.
Те, що відбулося далі, назавжди впеклося в пам'ять кожного, хто міг це бачити у відблисках вогню. Хлопці вчепилися у водія, намагаючись витягнути його з-під зім'ятої панелі приладів. Вони рвонули його на себе, тягнучи в багнюку.
Тіло піддалося напрочуд легко. Занадто легко.
Коли вони відтягнули його на кілька метрів від полум'я, один із рятувальників упав на коліна, дістаючи турнікет, і завмер. У відблисках вогню стало видно страшну, неможливу правду. Від водія залишилася лише верхня половина тулуба. Там, де мали починатися ноги, висіла лише обірвана, обгоріла тканина пікселя, з якої на мерзлу землю лилося щось темне, густе і блискуче.
Водій був живий. Він судомно хапав ротом повітря, його очі були широко розплющені, а руки скребли землю, намагаючись кудись повзти.
Хлопець, що стояв перед ним на колінах, впустив марний турнікет у бруд. Його психіка просто відмовилася сприймати побачене. Він упав грудьми на ці закривавлені залишки людини, міцно, по-дитячому обійняв водія за плечі і почав гладити його по брудному волоссю.
— Все буде добре, братіку... чуєш? — голос хлопця дрижав, зриваючись на істеричний плач. — Все добре... ми тебе витягли. Зараз приїде евак... зараз медики... потерпи трошки...
Він марно заколисував його, обіцяючи життя, в яке сам уже перестав вірити, бо його власні руки тонули в крові там, де щойно була людина. Водій хрипнув востаннє, його спина вигнулася і він обм'як.
Артур повільно опустився на дно свого приямка. Поруч Художник мовчки заплющив очі і стиснув щелепи так, що заходили жовна. Сем застиг, втупившись у темряву перед собою, навіть забувши про рацію.
Писати в блокноті зараз було фізично неможливо — руки Артура трусилися, як у лихоманці. Відчуваючи, що його власний розум балансує на тонкій межі між жахом і божевіллям, він повільно, контролюючи кожен рух, дістав із нагрудної кишені маленький диктофон. Він притиснув його впритул до губ, накрив долонею і, дивлячись у чорне, вібруюче від дронів небо, пошепки надиктував:
> *«Вахуй. Іменник. Філософсько-армійський стан свідомості. Виникає в момент, коли твоє мирне минуле стикається з кривавим сьогоденням. Секунда, коли ти чітко усвідомлюєш: дорослих тут немає, допомоги не буде. Всі спецпризначенці з фільмів — це ти і такі ж замурзані, перелякані цивільні поруч. Стан "вахую" неможливо оминути, його можна лише прийняти. Після чого ти або гинеш, або стаєш кимось іншим».*
>
Артур вимкнув запис. Секунди вахую закінчилися. Реальність увійшла у свої права.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!