Щоденники Флекі.

День п'ятий

Від самого ранку було дуже спекотно.

Сонце піднялося над селом і відразу почало нагрівати все поспіль: дахи хат, дороги, паркани, вози й навіть воду в моїй діжці.

Якийсь час я лежав у ній, але вода поступово перестала бути прохолодною.

Це було неприйнятно.

Міріель відчинила вікна й сказала, що сьогодні краще триматися в затінку.

Я був цілком згоден.

Але залишатися в хаті теж не хотілося. Усередині було душно, а надворі міг знайтися прохолодніший затінок.

Тож після сніданку я вирушив на пошуки підхожого місця.

Я рухався повільно.

Швидко пересуватися в таку спеку було нерозумно. До того ж я взагалі рідко бачив підстави квапитися.

Село мало сонний вигляд. Кури ховалися під возом. Корови стояли біля паркану й майже не рухалися. Навіть гуска не стежила за порядком, а сиділа в затінку, роззявивши дзьоба.

Я зрозумів, що становище серйозне.

Якийсь час я лежав під кущем, але земля там виявилася теплою. Потім спробував улаштуватися біля криниці, проте туди постійно приходили люди з відрами.

Люди розмовляли.

Відра гриміли.

Відпочивати було неможливо.

Я продовжив пошуки.

Біля однієї з хат я побачив невелику дерев'яну споруду.

Вона стояла в затінку великого дерева. Мала дах, три стіни й зручний вхід. Усередині лежала м'яка солома.

Поруч нікого не було.

Я уважно оглянув споруду.

Вона скидалася на маленький будиночок.

Можливо, гостьовий.

Розмір підходив мені майже ідеально.

Я зазирнув усередину.

Там було прохолодно.

Це вирішило справу.

Я заповз до будиночка, кілька разів повернувся, ум'яв солому й улаштувався зручніше.

Місце виявилося чудовим.

Сонце туди не потрапляло. Земля була прохолодна. Стіни захищали від вітру, а дах - від випадкових птахів і надміру допитливої гуски.

Я вирішив трохи відпочити.

Незабаром я почув кроки.

Потім важке дихання.

Перед входом з'явилася велика сільська собака.

Вона зупинилася.

Я розплющив одне око.

Собака подивилася на мене.

Я подивився на собаку.

Потім собака подивилася на будиночок.

Я теж подивився на будиночок.

Деякий час нічого не відбувалося.

Собака зазирнула всередину ще раз, ніби сподівалася, що я зникну.

Я не зник.

Тоді вона обійшла будиночок з одного боку.

Потім з іншого.

Після цього знову зупинилася біля входу.

З виразу її морди я зрозумів, що собака чомусь вважала будиночок своїм.

Це було дивно.

Коли я прийшов, будиночок був вільний.

Жодних табличок біля нього не стояло.

Ніхто не попередив мене про власницю.

Я зайняв його чесно.

Собака тихо заскавчала.

Я вдав, що вже сплю.

Тоді вона гавкнула.

Я трохи глибше зарився в солому.

Собака гавкнула ще раз.

Я продовжив спати.

Насправді я не спав.

Але звільняти прохолодний будиночок у таку спеку було б безвідповідально.

Собака лягла біля входу.

Я бачив її морду просто перед собою. Вона була приголомшена.

Мабуть, раніше ніхто не займав її дому.

Мені стало трохи ніяково.

Я подумав, що міг би посунутися.

Потім подивився на розміри будиночка.

Удвох ми б не помістилися.

Довелося ухвалити важке рішення.

Я лишився всередині.

За якийсь час собака підвелася й знову обійшла будиночок. Потім лягла з іншого боку. Там теж було спекотно.

Вона тяжко зітхнула.

Я теж зітхнув, щоб показати: ситуація непроста для нас обох.

Собака подивилася на мене так, ніби моє співчуття не допомогло.

Потім вона пішла.

Я вирішив, що питання владнано.

За якийсь час собака повернулася разом із хлопчиком.

Хлопчик зазирнув до буди й почав сміятися.

Так я дізнався, що маленький будиночок називався будою.

А ще дізнався, що буда й справді належала собаці.

Це трохи змінило обставини, але не температуру повітря.

Хлопчик покликав когось із хати.

Прийшла жінка.

Потім ще один хлопчик.

Усі дивилися на мене й сміялися.

Собака не сміялася.

Собака стояла поруч і чекала на відновлення справедливості.

Жінка сказала, що мене слід залишити в спокої, бо надворі надто спекотно.

Собака подивилася на неї.

Потім на мене.

Потім знову на неї.

Її почуття важко було описати словами.

Мені здалося, що цієї миті собака зневірилася не лише в людях, а й у всій будові світу.

Люди пішли.

Собака лишилася.

Вона лягла біля буди, поклала голову на лапи й далі дивилася всередину.

Я знову заплющив очі.

За якийсь час я справді заснув.

Прокинувся я вже надвечір.

Стало прохолодніше. Сонце сідало за хати, а селом простяглися довгі тіні.

Собака й досі лежала біля входу.

Тепер вона спала.

Я обережно вибрався назовні.

Собака відразу розплющила очі.

Ми подивилися одне на одного.

Я хотів пояснити, що зайняв її дім випадково.

Але потім згадав, що лишився там навіть після того, як усе з'ясувалося.

Слово «випадково» підходило не зовсім.

Я мовчки поступився їй дорогою.

Собака підвелася, увійшла до буди й довго вкладалася, ніби перевіряла, чи не змінив я розташування соломи.

Я справді трохи змінив.

Але, на мій погляд, стало зручніше.

Додому я повернувся до вечері.

Міріель запитала, де я провів увесь день.

Я відповів поглядом, що знайшов прохолодне місце.

Вона оглянула солому, що застрягла в моєму хутрі, але нічого не сказала.

Можливо, вже знала.

У селі новини поширювалися швидко.

Особливо якщо свідками були двоє хлопчиків, жінка й украй обурена собака.

Увечері я знову ліг у свою діжку.

Вода встигла охолонути.

Я подумав про собаку.

Мабуть, займати чужий дім було не зовсім правильно.

Але будиночок і справді був дуже затишний.

До того ж собака отримала його назад майже в тому самому стані.

Навіть солома стала м'якшою.

Підсумки дня були такі:

Спеку виявлено.

Прохолодний дім знайдено.

Дім виявився собачою будою.

Власниця повернулася.

Буду випадково не звільнено.

Сон тривав до вечора.

Собака пережила тяжкий день.

Стосунки з місцевим собачим населенням потребували поліпшення.