Щоденники Флекі.

День шостий

Уранці я вирішив помиритися із собакою.

Учора я випадково зайняв її буду й проспав там майже до вечора. Слово «випадково» й досі здавалося мені правильним, хоча Міріель, можливо, обрала б інше.

Собака пережила тяжкий день.

Я теж пережив спеку.

Але буда все-таки належала їй.

Тож після сніданку я вирушив до її дому.

Я заздалегідь обміркував примирення.

Спершу я збирався підійти до собаки.

Потім сісти поруч.

Потім доброзичливо на неї подивитися.

Якби цього виявилося замало, можна було дозволити їй першою ввійти до буди.

Це була серйозна поступка.

Коли я прийшов, собаки біля дому не було.

Буда стояла порожня.

Я зазирнув усередину.

Там було прохолодно.

Але я виявив твердість і не заліз.

Уже це можна було вважати початком примирення.

Я почекав якийсь час, та собака не поверталася. Тоді я вирішив пошукати її неподалік.

За хатою росли густі кущі. Звідти долинав тихий шелест.

Я підійшов ближче.

Із трави між гілками стирчав довгий шматок ковбаси.

Я зупинився.

Ковбаса лежала просто на землі.

Поруч нікого не було.

Я озирнувся.

Потім знову подивився на ковбасу.

Рибою вона не була.

Це я зрозумів одразу.

Однак їжа не мала пропадати лише тому, що виявилася не рибою.

Я наблизився й обережно вхопив ковбасу за вільний кінець.

Ковбаса не зрушила.

Я потягнув сильніше.

З іншого боку кущів щось потягнуло її назад.

Я завмер.

Ковбаса теж завмерла.

Тоді я знову потягнув.

У відповідь ковбасу різко смикнули в протилежний бік.

Я вперся животом у землю й потягнув ще дужче.

Кущі заворушилися.

Почулося гарчання.

З-поміж гілок визирнула знайома собача морда.

Собака тримала в зубах інший кінець ковбаси.

Ми подивилися одне на одного.

Я й далі тримав ковбасу.

Собака теж не відпускала ковбаси.

Деякий час нічого не відбувалося.

Я прийшов миритися.

Це було важливо.

Однак відпускати ковбасу першим теж не хотілося.

Собака примружилася.

Я примружився у відповідь.

Тоді вона потягнула.

Я поїхав травою вперед.

Тоді я потягнув назад.

Собака зробила два кроки з кущів.

Так почалося перетягування ковбаси.

Я працював усім тілом.

Передні ласти ковзали по землі, живіт збирав сухе листя, але я не здавався.

Собака впиралася лапами й гарчала крізь ковбасу.

Звук виходив глухий і не надто переконливий.

Я теж спробував видати грізний звук.

З ковбасою в роті вийшло ще гірше.

Ми тягнули кожен у свій бік.

Ковбаса розтяглася.

Кущі тріщали.

Одна гілка зачепилася за вухо собаки.

Інша лягла мені на спину.

Ніхто не перемагав.

Якоїсь миті я подумав, що це не найкращий спосіб налагоджувати стосунки.

Але зупинитися першим уже означало б визнати поразку.

Собака, мабуть, думала так само.

Тут із-за хати долинув крик.

На галявину вибігла жінка.

Вона побачила собаку.

Потім мене.

Потім ковбасу між нами.

Вираз її обличчя змінився.

Я одразу зрозумів, що становище стало незручним.

Жінка закричала, що ковбаса зникла зі столу.

Собака відпустила свій кінець.

Я не встиг відпустити свій.

Тож уся ковбаса опинилася в мене в роті.

Це мало поганий вигляд.

Дуже поганий.

Жінка подивилася на собаку.

Потім на мене.

Собака сіла поруч і зробила невинну морду.

Я теж спробував зробити невинну морду, але ковбаса й досі звисала в мене з рота.

Спроба виявилася невдалою.

Незабаром прийшли інші люди.

Хтось сказав, що собака стягнула ковбасу зі столу.

Хтось інший сказав, що тюлень допомагав їй приховати викрадене.

Так я став співучасником.

Я хотів пояснити, що знайшов ковбасу вже в кущах.

Що вона просто лежала на траві.

Що я не міг знати про її злочинне походження.

Але люди чули лише звуки, які я видавав.

Собака мовчала.

Вона навіть не подивилася на мене.

Я зрозумів, що злочинний світ був суворий.

Нас повели до дому Катарини.

Собака йшла попереду.

Я рухався слідом.

Ковбасу люди несли окремо, як речовий доказ.

Дорогою нас побачила гуска.

Вона голосно закричала.

Тепер село точно знало.

Міріель зустріла нас біля дверей.

Їй розповіли про зниклу ковбасу, кущі й перетягування.

Потім вона подивилася на мене.

Я підповз ближче й почав пояснювати.

Я не крав ковбаси.

Я взагалі не став би красти ковбасу.

Ковбаса була не рибою.

Вона просто лежала на траві.

Я вирішив, що не можна дозволяти їжі пропадати.

Потім виявилося, що інший кінець уже належав собаці.

Тоді все ускладнилося.

Міріель довго слухала.

Я дивився на неї чесно.

Наскільки це було можливо після затримання з ковбасою.

Нарешті вона сказала, що вірить мені.

Вона знала, що заради ковбаси я навряд чи став би розробляти злочинний план.

Заради доброї риби, можливо, виникли б запитання.

Але не заради ковбаси.

Це трохи зачепило мою гідність.

Однак виправдання було важливіше.

Собаку теж відпустили.

Її господарі вирішили, що вона вкрала ковбасу сама, а я лише опинився поруч у невдалу мить.

Це відповідало дійсності.

Майже.

Перед тим як піти, собака подивилася на мене.

Я подивився на неї.

Ми обоє пережили допит.

Це трохи нас зблизило.

Вона підійшла ближче й коротко тицьнулася носом мені в бік.

Я вирішив вважати це примиренням.

Ковбасу нам не повернули.

Решту дня я провів удома.

Мені здавалося, що після вершків, свиней, буди й ковбасної справи моя репутація розвивалася надто складно.

Міріель принесла мені рибу.

Я з'їв її в діжці й довго міркував про те, що сталося.

Я вирушив миритися із собакою.

У підсумку нас звинуватили у спільній крадіжці.

Іноді добрі наміри призводили до дуже незручних історій.

Підсумки дня були такі:

Миротворчу місію розпочато.

Собаку знайдено.

Ковбасу знайдено раніше за собаку.

Перетягування ковбаси проведено.

Походження ковбаси встановлено надто пізно.

Собаку визнано викрадачкою.

Мене тимчасово записано у співучасники.

Міріель повірила моїм поясненням.

Стосунки із собакою поліпшено.

Ковбаси не отримано.

Рибу отримано.

День завершився справедливо.