Щоденники Флекі.

День сьомий

Уранці біля нашого дому на мене чекала собака.

Вона сиділа біля воріт і дивилася на двері.

Спершу я вирішив, що вона прийшла продовжити вчорашню справу про ковбасу. Можливо, з'явилися нові свідки або потрібно було уточнити деякі обставини.

Але ковбаси в неї не було.

Коли я вийшов, собака підвелася й замахала хвостом.

Я теж спробував показати, що налаштований дружньо.

Хвоста в мене не було, тож довелося обійтися поглядом.

Деякий час ми стояли одне навпроти одного.

Учора нас затримали разом.

Позавчора я зайняв її дім.

Наше знайомство розвивалося стрімко.

Собака підійшла ближче й тицьнулася носом мені в бік. Потім розвернулася й озирнулася на мене через плече.

Я зрозумів, що вона кликала мене із собою.

Цієї миті з подвір'я вибіг знайомий хлопчик і гукнув:

- Барсе! Далеко не йди!

Так я дізнався, що собаку звали Барс.

Я придивився до неї уважніше.

Вона зовсім не була схожа на барса. Не мала ані плям, ані довгого хвоста, ані звички сидіти на деревах.

Можливо, люди знову щось переплутали.

Учора одна жінка назвала мене великою білою рибою.

Сьогодні собаку назвали диким котом.

Я вирішив не втручатися в сільську систему імен.

Ми з Барсом рушили дорогою.

Він ішов швидко, зупинявся біля кожного паркану й ретельно все обнюхував. Часом підводив голову, прислухався, а тоді змінював напрямок.

Я намагався повторювати за ним.

Біля першого паркану я теж зупинився й понюхав землю.

Пахло землею.

Біля другого пахло куркою.

Біля третього - нічим особливим.

Барс, утім, мав такий вигляд, ніби отримував із запахів важливі відомості.

Я зрозумів, що собаки мали власну розвідувальну систему.

Я її поки не опанував.

Потім Барс помітив палицю.

Він підбіг до неї, схопив зубами й приніс мені.

Я подивився на палицю.

Барс поклав її переді мною.

Я знову подивився на палицю.

Вона не була ані рибою, ані їжею, ані особливо гарним предметом.

Барс підштовхнув її носом.

Я зрозумів, що від мене чогось чекали.

Я обережно взяв палицю зубами.

Барс одразу зрадів і почав стрибати навколо.

Мені стало приємно, хоча сенс того, що відбувалося, лишався незрозумілим.

Я проповз із палицею кілька кроків.

Барс побіг слідом.

Тоді я поклав палицю на землю.

Барс знову приніс її мені.

Ми повторили це кілька разів.

Зрештою я дійшов висновку, що собаки дуже цінували палиці, але постійно забували, де щойно їх залишили.

Після прогулянки Барс відвів мене до великого дерева за селом.

Там він почав рити землю передніми лапами.

Працював він швидко. Земля летіла навсібіч, трава зникала, а під деревом поступово з'являлася яма.

Я спостерігав.

Коли яма стала достатньо глибокою, Барс поклав туди стару кістку й закопав її.

Потім він подивився на мене.

Я подивився на місце, де зникла кістка.

Це здавалося дивним.

Спершу Барс знайшов їжу.

Потім викопав яму.

Потім поклав їжу в яму.

Потім знову засипав яму.

У результаті в нього не лишилося ані їжі, ані вільного часу.

Але Барс мав дуже задоволений вигляд.

Він підійшов до мене й почав рити поруч другу яму.

Я зрозумів, що тепер була моя черга.

Я поставив передні ласти на землю й спробував копати.

Земля трохи прим'ялася.

Я спробував іще раз.

Ласти ковзнули по траві й розсунули кілька сухих листків.

Я запрацював завзятіше.

За якийсь час переді мною з'явилася невеличка подряпина в землі.

Барс подивився на неї.

Потім на мене.

Потім знову на подряпину.

Я продовжив копати.

Лівою ластою було незручно.

Правою теж.

Тоді я спробував рити двома водночас.

Земля полетіла мені в морду.

Я чхнув.

Барс сів поруч.

З виразу його морди я зрозумів, що навчання йшло невдало.

Зрештою він сам викопав переді мною невелику яму й поклав поруч кістку.

Я подивився на кістку.

Вона була стара й зовсім не пахла рибою.

Закопувати її мені не хотілося.

Я посунув кістку назад до Барса.

Він зітхнув.

Так закінчився мій перший урок собачих навичок.

Після цього я вирішив, що тепер настала моя черга навчати.

Я повів Барса до річки.

День був теплий, вода - прохолодна, а течія біля берега лишалася слабкою. Це було ідеальне місце для першого уроку пірнання.

Я одразу зайшов у воду.

Барс зупинився на березі.

Я подивився на нього.

Він подивився на мене.

Я пірнув.

Кілька митей проплив під водою, потім виринув трохи далі й продемонстрував правильне положення голови.

Барс зайшов у воду по лапи.

Потім по живіт.

Далі він не пішов.

Я повернувся ближче й іще раз пірнув, щоб показати, наскільки це просто.

Барс почав плавати.

Але плавав він неправильно.

Його голова весь час лишалася над водою, лапи швидко рухалися під поверхнею, а з рота долинало важке дихання.

Я підплив до нього й спробував пояснити, що для пірнання потрібно опустити голову.

Барс не опустив.

Я пірнув перед ним.

Він розвернувся й поплив назад до берега.

Тоді я вирішив показати глибше занурення.

Я затримав дихання, пішов під воду й проплив біля самого дна. Коли я виринув, Барс уже стояв на березі й обтрушувався.

Вода полетіла навсібіч.

Частина потрапила на мене.

Я щойно намагався навчити його перебувати під водою.

Натомість він вирішив прибрати воду навіть із поверхні власного хутра.

Це мало безнадійний вигляд.

Барс сів на березі.

Я вибрався поруч.

Деякий час ми мовчали.

Він не зміг навчити мене копати.

Я не зміг навчити його пірнати.

Можливо, дружба не вимагала, щоб ми вміли однакові речі.

Після невдалих уроків ми вирішили зайнятися тим, що вдавалося нам обом.

Спершу лежали в затінку біля річки.

Барс лежав на боці.

Я лежав на животі.

Обидва способи виявилися правильними.

Потім ми спостерігали за качками.

Барс хотів побігти за ними.

Я пояснив поглядом, що у воді вони мали перевагу.

Він усе одно побіг.

Качки відпливли.

Барс повернувся мокрий і невдоволений.

Я не став нагадувати йому про урок пірнання.

Згодом ми знайшли галявину з високою травою.

Барс качався в ній на спині.

Я теж спробував.

Вийшло не одразу, але зрештою я перевернувся й трохи погойдався з боку в бік.

Трава лоскотала хутро.

Це виявилося приємно.

Потім Барс знову приніс палицю.

Я знову потримав її якийсь час.

Він мав щасливий вигляд.

Надвечір ми повернулися до села.

Біля його дому я зупинився.

Барс підійшов до буди й подивився на мене.

Потім на вхід.

Потім знову на мене.

Я зрозумів натяк.

Сьогодні я не став займати його дім.

Натомість ліг поруч у затінку.

Барс увійшов усередину, трохи покрутився на соломі, а потім знову вийшов і вмостився біля мене.

Буда лишилася порожня.

Ми лежали поруч, доки хлопчик не покликав Барса вечеряти.

Перед тим як піти, Барс лизнув мене в маківку.

Я цього не очікував.

Собаки мали дивні способи виявляти дружбу.

Але мені сподобалося.

Додому я повернувся задоволений.

Міріель помітила траву в моєму хутрі й запитала, де я був.

Я розповів їй, що провів день із Барсом.

А ще повідомив, що собаки не вміли пірнати й неправильно поводилися з кістками.

Міріель сказала, що Барс, мабуть, міг би розповісти про мене приблизно те саме.

Я замислився.

Можливо, вона мала рацію.

Перед сном я довго лежав у діжці й згадував минулий день.

У мене з'явився друг.

Він не був тюленем.

Він погано плавав під водою.

Він закопував їжу й постійно носив непотрібні палиці.

Але він ділив зі мною пригоди, не згадував про буду й нікому не розповів, хто першим схопив ковбасу в кущах.

Цього було достатньо.

Підсумки дня були такі:

Ім'я собаки встановлено.

Барс виявився не барсом.

Собачу розвідку вивчено частково.

Опанувати копання не вдалося.

Опанувати пірнання не вдалося.

Палицю кілька разів загублено й знайдено.

Качок не спіймано.

Буду не зайнято.

Дружбу встановлено.

Літні пригоди слід було продовжити.