Щоденники Флекі.

День тринадцятий

Уранці я прокинувся пізно.

Після вчорашнього дня це було природно.

Героїчні вчинки вимагали відновлення.

Я лежав у діжці й міркував, чи варто сьогодні взагалі виходити з дому.

Надворі було тихо.

Надто тихо.

Зазвичай уранці кричали кури, сперечалася гуска, рипіли вози й десь неодмінно гавкав Барс.

Сьогодні нічого цього не було.

Я підняв голову над краєм діжки.

Міріель стояла біля вікна й усміхалася.

Катаріна теж усміхалася.

Це мало підозрілий вигляд.

- Що відбувається? - запитав я поглядом.

- На тебе чекають, - сказала Міріель.

Я не любив, коли на мене чекали без попередніх пояснень.

Зазвичай це означало або неприємності, або миття.

Іноді й те, й інше.

Катаріна витерла мене рушником, пригладила хутро й винесла на подвір'я.

Там нікого не було.

Але біля хвіртки на землі лежала велика рибина.

Поруч стояв Барс.

У зубах він тримав палицю.

Я відразу зрозумів, що день починався добре.

Барс поклав палицю біля рибини.

Я подивився на палицю.

Потім на рибину.

Потім знову на Барса.

Він мав дуже задоволений вигляд.

Мабуть, це був подарунок.

Палиця була трохи крива, обгризена з одного кінця й геть непотрібна.

Але Барс приніс її від щирого серця.

Я вирішив не ображати друга.

Ми рушили селом.

Барс ішов попереду й час від часу озирався, перевіряючи, чи йду я за ним.

Я йшов.

Біля першої хати нас зустріли діти.

Вони тримали вінок із польових квітів.

Вінок був великий.

Надто великий.

Його надягли мені на голову.

Він одразу сповз на одне око.

Діти засміялися й поправили його.

За кілька кроків вінок знову сповз.

Я вирішив, що це частина церемонії.

Потім до нас підійшла онука дідуся.

Вона вже мала здоровий вигляд, хоча Міріель і досі не дозволяла їй довго бігати біля річки.

Дівчинка обійняла мене за шию й пов'язала на неї синю стрічку.

Стрічка була гарна.

Вона трохи лоскотала хутро.

Я терпів.

Герої іноді мусили носити незручні прикраси.

Далі на нас чекали кури.

Вони оточили мене з усіх боків і почали квоктати.

Я не відразу зрозумів, було це привітання чи нарада.

Одна курка поклала переді мною кілька зернин.

Я подивився на зернини.

Потім на курку.

Курка мала гордий вигляд.

Я подякував їй поглядом.

Зерно я їсти не став.

Барс з'їв одну зернину й одразу виплюнув.

Курка образилася.

Ми пішли далі.

Біля дороги на нас чекала миша.

Вона принесла сухарик.

Сухарик був менший за її голову.

Миша поклала його переді мною й відступила.

Це був дуже маленький подарунок.

Але для миші він, мабуть, був великим.

Я обережно підштовхнув сухарик носом.

Миша зраділа.

Сухарик з'їв Барс.

Після цього миша образилася на нього.

Барс не помітив.

Потім з'явився заєць.

Він приніс морквину.

Морквина була свіжа, рівна й дуже помаранчева.

Я ніколи не їв моркви.

Я понюхав її.

Вона пахла землею й трохи травою.

Барс теж понюхав.

Ми обоє вирішили залишити її на потім.

Заєць лишився задоволений.

Потім прийшла лисиця.

У зубах вона тримала гарну курячу пір'їну.

Усі кури відразу замовкли.

Лисиця поклала пір'їну переді мною й повідомила, що знайшла її на дорозі.

Кури дивилися на неї з недовірою.

Я вирішив не втручатися.

Свято могло скінчитися надто швидко.

Свині чекали на нас біля свого загону.

Вони звільнили найкраще місце в затінку поруч із великим коритом.

Це був щедрий жест.

Я серйозно його обміркував.

Місце здавалося прохолодним.

У кориті була їжа.

Свині привітно рохкали й запрошували приєднатися.

Я подивився на їхні боки.

Потім на багнюку.

Потім на своє біле хутро, синю стрічку й вінок.

Після вчорашнього дня мені хотілося зберегти героїчний вигляд хоча б до вечора.

Я чемно відмовився.

Свині не образилися.

Вони просто знову зайняли місце.

Гуска з'явилася останньою.

Вона пройшла подвір'ям із таким виглядом, ніби все свято влаштувала особисто.

У дзьобі вона несла довгу білу пір'їну.

Вона поклала її біля решти подарунків.

Потім обійшла мене колом.

Оглянула вінок.

Оглянула стрічку.

Оглянула Барса.

Після цього голосно заґелґотіла.

Я вирішив, що свято офіційно схвалено.

Барс теж так вирішив.

Далі нас повели до галявини біля великого дерева.

Там уже зібралося мало не все село.

Під деревом стояла велика дерев'яна діжка з прохолодною водою.

Навколо неї лежали свіжі листки й квіти.

Поруч стояв стіл із рибою, хлібом, ягодами й кількома глечиками.

Для мене приготували окреме місце.

Я подивився на діжку.

Потім на Міріель.

Вона кивнула.

Я відразу заліз усередину.

Вода була прохолодна.

На дно поклали гладенькі камінці.

Біля краю стояла чашка із зеленим напоєм, листочками м'яти й шматочками лайма.

Катаріна сказала, що це мохіто без алкоголю.

Я не знав, навіщо напою потрібне особливе уточнення.

Але він був холодний і приємно пахнув.

Потім хтось поклав мені на очі два кружальця лимона.

Спершу я хотів заперечити.

Потім зрозумів, що так відпочивали важливі люди.

Я ліг зручніше.

Барс сів біля діжки.

Він мав вигляд охоронця.

За кілька хвилин він спробував залізти всередину.

Діжка була розрахована на одного тюленя.

Барс поставив передні лапи на край.

Вода виплеснулася.

Один лимон упав мені на ніс.

Катаріна відтягла Барса назад.

Він ліг поруч і вдав, що нічого не сталося.

Після цього почалося урочисте вручення подарунків.

Дідусь приніс велику рибину.

Потім іще одну.

Потім третю.

Я уважно стежив за кожною.

Він сказав, що все це мені.

Першого дня він не дав мені жодної.

Тепер приніс відразу три.

Люди здатні вчитися.

Потрібен лише час.

Жінка, яка колись назвала мене великою білою рибою, принесла миску вершків.

Побачивши їх, я відразу насторожився.

Перед очима постали горщик, біла калюжа, мокра підлога й утрачена репутація.

Я подивився на Міріель.

Міріель подивилася на мене.

Миску поставили далеко від краю діжки.

Я вирішив, що цього разу пригод не буде.

Вершки мені давали потроху.

Я їв обережно.

Нічого не перекинулося.

Це був важливий особистий успіх.

Хлопчик приніс Барсу нову мотузку.

Барс тут-таки почав із нею боротися.

За кілька хвилин мотузка опинилася в діжці.

Я не нарікав.

Сьогодні було свято для всіх.

Потім хтось виголосив промову.

Я не відразу зрозумів, що промова була про мене.

Говорили про сміливість, дружбу й те, що у важку хвилину важливо не думати про себе.

Я лежав у воді, слухав і думав про рибу на столі.

Але часом усе-таки піднімав голову, щоб мати уважний вигляд.

Онука дідуся сиділа поруч зі мною й тримала руку на моєму боці.

Щоразу, коли хтось говорив про річку, вона притискалася дужче.

Я лежав тихо.

Мені не хотілося, щоб вона знову злякалася.

Потім діти почали мене гладити.

Спершу один.

Потім двоє.

Потім відразу шестеро.

Кожен хотів торкнутися героя.

Дехто гладив правильно.

Дехто проти шерсті.

Один хлопчик спробував перевірити, чи справді мої ласти м'які.

Я терпів.

Якоїсь миті вінок остаточно з'їхав мені на морду.

Лимони впали у воду.

Синя стрічка намокла.

Барс приніс палицю й поклав її просто мені на живіт.

Я зрозумів, що урочиста частина затягнулася.

На щастя, незабаром почалося частування.

Мені дали рибу.

Барсу дали м'ясо.

Дітям дали пироги.

Свиням дісталися очистки.

Гуска спробувала вкрасти хліб.

Її зупинили.

Лисиця якийсь час дивилася на курей.

Кури дивилися на неї.

Я вирішив, що все йшло добре.

Свято тривало до вечора.

Люди сміялися.

Діти бігали галявиною.

Хтось грав на сопілці.

Барс носився між столами й кілька разів намагався непомітно отримати другу порцію.

Я більшість часу лежав у діжці.

Іноді пив мохіто.

Іноді їв рибу.

Іноді приймав подарунки.

Це була важка робота.

Але я давав собі раду.

Коли сонце почало сідати, люди стали розходитися.

Дідусь підійшов до мене й сів поруч.

Онука стояла біля нього.

Він сказав, що тепер я завжди буду бажаним гостем у селі.

Я хотів уточнити, чи стосувалося це його садка з рибою.

Але вирішив не псувати мить.

Барс ліг біля діжки й поклав голову на лапи.

Він мав стомлений вигляд.

Я теж утомився.

Але день іще не скінчився.

Повернувшись додому, я побачив скрині й дорожні сумки.

Міріель складала речі.

Катаріна перевіряла ремені на багажі.

Я відразу зрозумів, що відбувалося.

Ми їхали.

Літо скінчилося.

Завтра на нас чекала дорога назад до Аннумінаса.

Дорога була довга.

Віз трясло.

Сонце заважало спати.

На зупинках іноді забували вчасно давати рибу.

Я не любив подорожувати суходолом.

Барс стояв біля дверей.

Мабуть, він теж побачив сумки.

Він підійшов до мене й тицьнувся носом у бік.

Я тицьнувся носом у нього.

Деякий час ми просто стояли поруч.

Я не знав, як правильно прощатися із собакою.

Барс теж не знав.

Тому він приніс палицю.

Ту саму, яку подарував уранці.

Я подивився на неї.

Потім на Барса.

Потім узяв палицю зубами.

Цього разу я зрозумів, навіщо вона була потрібна.

Я забрав її із собою.

Уранці біля нашого дому зібралися жителі села.

Прийшов дідусь з онукою.

Прийшов хлопчик.

Прийшли кури, свині, заєць, миша й навіть лисиця.

Гуска теж прийшла.

Мабуть, щоб особисто проконтролювати від'їзд.

Барс ішов поруч із возом аж до краю села.

Потім зупинився.

Я висунув голову з-поміж речей.

Він дивився на мене.

Я дивився на нього.

Потім ми обоє подивилися на палицю, що лежала поруч зі мною.

Барс замахав хвостом.

Віз рушив далі.

Село поступово сховалося за деревами.

Я приїхав туди як гість.

Першого дня мене прийняли за велику білу рибу.

Дідусь не дав мені жодної рибини.

Гуска дивилася з підозрою.

Собака втратила буду.

Потім були вершки, свині, ковбаса, палиці, акули й річка.

У мене з'явилися друзі.

Один дідусь виправився.

Одна собака стала моїм товаришем.

Жителі села навчилися правильно видавати рибу.

Літо минуло недаремно.

Дорога до Аннумінаса мала бути довгою й незручною.

Але тепер я знав, що у світі є село, де на мене чекатимуть.

Підсумки дня були такі:

Свято на мою честь проведено.

Вінок отримано; правильне положення втрачено кілька разів.

Синю стрічку прийнято.

Палицю подаровано Барсом.

Зерно, сухарик і морква виявилися малокорисними.

Свині виявили гостинність.

Гуска схвалила захід.

Вершки спожито без пригод.

Три рибини отримано від дідуся.

Мохіто випито.

Вшанування пройшло успішно.

Літо в селі завершено.

Друзі лишилися чекати.

Шлях до Аннумінаса розпочато.

Це було дуже гарне літо.