Ягня

«Ти впевнений, що ти не один?»

12.03.1812

Звук вітру, дощу, шурхіт комах під вікном та стукіт серця. Чи було колись у вас відчуття страху, хоча причин для цього не було? Думки, які з'являються, хоча ти не хочеш їх чути й навіть... ці думки не ти створюєш, ніби хтось робить це замість тебе. Всі знають або чули, що тварини та діти відчувають тих, хто біля нас — не в плані «відчувають людей», ні, а в плані «невідомого». Те, що ми самі не можемо зрозуміти та побачити, але можемо відчути та почути....мені ніхто не вірить, коли я про таке кажу. Всі думають, що я дивачка, але все одно слухають мої «історії», вони все одно бояться мене, бо знають. Чому? Я сама не знаю. Деякі кажуть, що я маю «гадючий язик» або що я просто «відьма».Раніше таких дивних, як я, спалювали, вбивали. Я читала про таке... нібито, але я просто знаю, що таке було! Люди приходять за допомогою до мене, бо в тяжких випадках тільки я можу їм допомогти. Але більше не буде дивачки... я знаю це, знаю і пишу про це.Поранені військові та їхній головнокомандувач проходили через землі моєї сім'ї. Вони просилися зайти переночувати та допомогти з пораненими.— Ти дурепа, якщо хочеш допомогти! — тихо сказав він і відвів мене в кімнату. — Будь ласка... не допомагай їм.

— Якщо не допоможу, вони знищать поселення та ці землі, забравши їх для держави!.. — Я намагалась його заспокоїти й чула, що чоловіки на вулиці починають злитися через мою з Майклом відсутність. Я просто зітхнула і заправила пасмо його волосся за вухо.Я швидко направилась до їхнього головного; вони обіцяли, що зранку їх уже не буде в моєму маєтку. Обіцяли.

13.03.1812

Ніч на 13-те. Я не могла заснути. Я не знала, котра година, але, думаю, було десь три години ночі. Була холодна весна, тому на вулиці стояла темна ніч. Гарна ніч, ясна, жодної хмаринки не було. Багато хто боїться після опівночі дивитися на вулицю, бо думають, що духи або демони виходять о цій годині на полювання та шукають жертву для себе. Раніше я теж боялась, боялась бути одною.Я стояла і дивилась у вікно. Був гарний та повний місяць, зорі чисті та яскраві. Я відкрила вікно, вітер дхнув мені в обличчя і скинув з мене нічний ковпак та шаль, яка зігрівала мене холодними ночами.— Хей!.. Янголе!.. — знайомий чоловічий голос покликав мене, коли я зігнулась, щоб підняти ковпак із підлоги. Я посміхнулась і подивилась на того, хто звисав із даху маєтку.

— Скільки разів я тобі говорила так мене не називати?.. — промовила я з усмішкою та підійшла ближче до вікна, щоб побачити його обличчя. — Майкле, голова в тебе не крутиться?.. — знову вирвався жарт у його сторону і я захихотіла. З ним я могла бути собою.

— Ну, взагалі-то так... є таке, але то таке... Чому не спиш?

— Не хочу, не можу заснути... Ти став блідим, як крейда...Я переживала за нього, боялась, що він може знепритомніти або голова закрутиться і він впаде. Майкл зітхнув і переліз через перегородки лоджії. Він постійно так робив, але через те, що він звисав головою вниз, він ледь не впав, коли відпустив край лоджії.— Обережно!.. — прикрикнула я і схопила його за руки. Досі пам'ятаю його руки... теплі, але в мозолях.

— Я ж кажу... Янгол!.. — засміявся він і застрибнув до мене в кімнату, не відпускаючи моїх рук. Він дивився на мене так декілька секунд, ніби намагався запам'ятати. Його темні очі, як ніч... Мені він нагадує чорного кота, та й характер такий самий, як у кота, який обожнює свого господаря та хоче, щоб той тільки йому свою увагу віддавав.

— Це непристойно — так дивитися на панянку та вдиратися в її кімнату, — я нахмурилась та роз'єднала наші руки. Він миттєво вийшов із трансу, зрозумівши мої слова.

— На Янгола можна дивитися! — насмішкувато сказав він і обережно підійшов, наче боявся, що... я зникну? У руках я перебирала ковпак, ніби хотіла заспокоїти те, що лізло в мої думки. Він взяв мої руки у свої та впав переді мною на коліна. Він дивився на мої руки та на те, як вони тремтіли від холоду. Я нахмурилась і сіла на ліжко, мене дратувало це... він міг бути вільним та одружитися з панянкою з Європи, а не бути тут зі мною як помічник та як друг. Він намагався зігріти мої руки своїм подихом та долонями.

— ...Встань із колін... будь ласка...

— Не хочу... мені й так зручно... В тебе руки як лід, ти захворіти можеш!.. Дурепа... — Він переживав за щось, наче боявся майбутнього, яке повинно статися. Я одразу зрозуміла, за що він переживає, і погладила його по голові. Він поклав голову мені на коліна. Мені було начхати на норми нашого суспільства: «Не можна, щоб панянка та джентльмен були в одній кімнаті довше п'яти хвилин». А та картина, яка зараз була в кімнаті, для нашого суспільства взагалі — гріх.— Вони зі світанком сонця підуть... тому не злись, а то ти на старого діда схожий... — я намагалась його втішити та переконати, що все буде добре. Він ніби намагався повірити мені на слово, але я бачила, що він не вірить...Він лежав у мене головою на колінах і його тривога трохи вщухла. Він дійсно як котик.— Чуєш?.. — він різко підхопився, намагаючись прислухатись до звуків.

— Ти про що?.. Можливо, вони вже збираються... — я запропонувала варіант того, що могло бути, але ми почали чути шум на першому поверсі, ніби ті, кого ми... ні, кого я прийняла з добром, почали порпатися в усіх шафах та розбивати речі.Майкл схопив мене за руку і потягнув до виходу.

— Майкле!.. — він стиснув мою руку так сильно, що я пальців майже не відчувала.

— Тихо!.. — Він повернувся до мене обличчям, і я бачила в його чарівних очах... страх.Ми вийшли з моєї кімнати. Майкл жестом показав, щоб я залишалась тут, а сам пішов до сходів.

— Майкле!.. — тихо прошепотіла я зі страхом у голосі, мене трясло. Я не розуміла чому, страх ніби розривав мою душу зсередини. Я бачила, як на обличчі Майкла промайнув відчай. Він подивився на мене, потім знову на сходи та рванув назад. Він схопив мене за руку, і ми побігли до запасних сходів. Він тремтів, але намагався не показувати цього, він боявся.Я почала відчувати запах диму і зрозуміла відразу, що його так налякало... маєток підпалили. Ти був правий... я дійсно дурепа.Майкл вивів мене на вулицю, ми чули крики селян — моїх селян. Все горіло, майже вся моя територія.

— Суки!.. Вони були найняті для того, щоб нас тут спалити!

Мене як облили крижаною водою,я була винна в цьому сама не розуміючи,я вимовила свій вирок.

— Майкле... я сьогодні помру, — тихо сказала я і відпустила його руку. Все горіло, майже все, що я захищала, мало зникнути. Я бачила, як унизу схилу люди, як сірники, бігали в надії врятуватися. Горіли молоді та старі, чоловіки та жінки, вони навіть дітей не пожаліли. Хоч я й була лікарем, але ця картина на моїх очах...

— Мені начхати на інших!.. — він схопив мене за руку і потягнув за собою в напрямку лісу. — Я хочу, щоб ти жила... і ти будеш жити!Ми побігли до лісу. Холод бив по кістках, а вітер свистів. Ми були одягнені тільки в одяг для сну, а на мені була шаль, яка майже не захищала від холоду.Я хотіла, щоб хтось із нас вижив... хоча б один — він. Я розуміла, що вони прийшли спалити не тільки маєток та селян, але й мене. Ми добігли до галявини в лісі. Дерева стояли кругом, підсніжники росли по колу біля стовбурів, а на самій галявині цвіли проліски, крокуси, примула, братки, весняк, верес. Місяць усе ще був на небі разом зі зорями. Ми зупинилися, щоб подихати та відпочити.Він дивився на мене з ніжністю та сумною посмішкою на обличчі. В такий час... як ти міг так дивитися на мене?

— Янголе...

— Ні... я не Янгол...Він підійшов і взяв моє обличчя у свої долоні. Я ледве відчувала його руки на своєму обличчі, яке замерзло та вкрилося рум'янцем від холоду. Цей рум'янець був і в нього; його темне волосся та очі, як ніч, контрастували з цим рум'янцем та його посмішкою.— Ти... найпрекрасніше з усього, що я коли-небудь бачив... ти мій Янгол... — він переживав і тремтів, я бачила надію в його очах. — Ти... немає слів, щоб описати, як я тобою захоплююсь!.. Ти ніби троянда на снігу... маєш голки, але водночас ніжні пелюстки... Мені неважливо, хто ти для інших, для мене ти Янгол... Навіть якщо ти вб'єш людину, моя думка не зміниться.Серце зупинилося в цей момент; не мало значення нічого: ні пожежа, ні те, хто там помре, ні холод...— ВОНИ ТУТ!..Ці слова повернули нас до тями, вони громом пролунали в моїх вухах. Я подивилась назад і стиснула його руки. Я боялась, що вони його вб'ють. Він потягнув мене за руку, та як тільки ми добігли до середини галявини... гучний звук пролунав. В цей момент час зупинився. Мене не хвилював холод, пожежа, люди — єдине, що мене хвилювало, це те, що в мене заберуть останнє. Я подивилась на нього і впала на землю.— Ні!.. Ні, ні, ні!.. — Він підхопив мене на руки й притиснув рану на грудній клітці. В очах темніло, а у вухах шуміло. Я бачила, як він плаче, як намагається мене врятувати.

— Ні!.. Будь ласка... благаю! Тіно... не помирай.... Будь ласка... я не зможу бути без тебе... ти... — Він заїкався через сльози. Я простягнула свою руку і торкнулася його обличчя. Воно було тепер у крові. Мені було важко говорити, я намагалася посміхнутися йому, від чого він ще більше впадав у відчай.Ви не зрозумієте те відчуття, коли вашу кохану людину вбивають у вас на очах і залишають помирати у вас на руках. А йому й уявляти таке не потрібно було: він розумів, що наша медицина мене не врятує, та й він не зможе мене вилікувати.Він притиснув мене до своїх грудей; на мить я відчула його тепло та звук його життя. Я не злилась, я була рада, що помру не одна, що біля мене хтось є. Моє серце боліло тільки від думки про те, що я змусила його страждати та плакати. Останнє, що я могла зробити, це подивитися в його чарівні очі й прошепотіти:

— Дякую...

...

Її останні слова. Сильнішого болю я не відчував ніколи, і цей біль тільки збільшувався — біль, який не могли заглушити ні ліки, ні ворожки. Нічого.Для мене вона була Янголом. Я ніколи не бачив нічого чарівнішого за неї. Розумна, вродлива, весела... я любив її шовкове кучеряве волосся та очі кольору моря. Ні, я любив усе в ній. Якби вона когось вбила, я б усе одно кохав її.Я обіймав її, намагаючись затримати її душу в цьому світі. Моє обличчя було вологе від сліз, а руки омивалися її кров'ю; запах заліза та квітів наповнив мої ніздрі.— Тіно?.. Тіно, перестань, не спи... не зараз, Тіно!.. — Я молився тільки, щоб вона розплющила очі, я хотів, щоб це був знову її жарт. Я розумів, що вона більше ніколи не буде жартувати, посміхатися та обіймати мене. Вона більше ніколи не буде розповідати мені легенди народів, ніколи більше не читатиме мені свої вірші. Небо залилося червоним сходом сонця. Їй так пасував червоний.Серед дерев я бачив того, хто її вбив, хто забрав ту, яку я любив. Я зняв із себе сорочку і поклав на квіти для того, щоб її тіло не торкалося холодної та вологої землі. Я подивився востаннє на її обличчя, обережно заправивши пасмо її волосся за вухо. Мої вуста торкнулися її ледве теплих, блідо-рожевих губ.Головнокомандувач тих виродків радів, що зміг вбити її. Навіть спиною я відчував, як цей покидьок посміхається своєму «подвигу». Він настільки радів, що вирішив більше не ховатися в тіні дерев.— Відьми немає, пане!.. — він із насмішкою вимовив ці слова. Я ледь втримався, щоб не врізати йому. Він підходив усе ближче й ближче, поки не став у мене за спиною і знову своїм огидним голосом почав говорити:

— Пане, ну встаньте з колін. Навіщо ви стоїте над тілом цієї... навіть не знаю, як сказати, хто вона. Вона мертва і більше вас не триматиме в заручниках....Вони насправді всі так думали? Янголе, ти це чула? Боже, за що тобі це життя? Чому...Я підвівся і відвернувся від своєї коханої. Я дивився в обличчя виродку, який забрав її життя; пістолет усе ще був у його руках. Я більше нічого не відчував: ні холоду, ні тепла — тільки біль у грудях.— Пане! Чому ви віддали свою сорочку цьому бездиханному м'ясу?!..Це була остання крапля. За кілька секунд він уже лежав на землі з побитим обличчям і в паніці намагався націлити пістолет на мене.5...Пістолет опинився в моїх руках, я чув тільки його крик про пощаду та допомогу. Він тримався за свою зламану руку; його жалюгідний вигляд якраз підходив до його жалюгідної душі.4..Я прострелив йому плече, від чого він валявся на землі, ніби кинута дворняга. Я хотів, щоб він мучився, щоб він не помер легкою смертю.

— ПАНЕ, ПАНЕ!.. БУДЬ ЛАСКА, ПОЩАДІТЬ!

— ...А ви її пощадили?.. — холодним, беземоційним голосом відповів я йому. Його пика мене дратувала.3..— ВОНА?!.. ВИ ГОТОВІ ВСЕ ПРОМІНЯТИ ЗАРАДИ ЦІЄЇ... НІ, ЦЬОГО ДЕМОНА?!..Я вистрілив знову йому в черево, напевно, зачепив гілку черевної аорти, але мені було начхати. Я не хотів більше витрачати на нього кулі. Почав добивати його руками; я відчував, як кістки його черепа ламалися під моїми ударами. Навіть коли він перестав рухатися, я не зупинявся. Я весь був у крові — в крові моєї коханої та її вбивці.2..Сонце освітило галявину. Я востаннє подивився на мого Янгола, на прекрасну Тіну. Я посміхнувся і знову заплакав: більше не буде в цьому світі нас.

— Тіно, пробач...Тіно,ти ж пробачиш?.-я підвівся на ноги і підійшов до неї. Я став на коліна і обережно забрав пасмо волосся, яке спадало на її заплющині очі. Я не вірив, що вна померла, не хотів.

—Янголе~...хахахах...я ніколи тебе не залишу,я обіцяв бути з тобою..-я остаточно збоживолів, пістолет я притиснув до скроні і стиснув її руку. Я буду щасливим тільки якщо буду з нею, моє лице скривилось в посмішці. -Мене ніхто не зупинить перед тим щоб навіть в іншому світі ми були разом)...сподіваюся, твоя душа не бачила того, що я зробив... Я кохаю тебе.

1..Остання куля полетіла мені в голову. Я сподівався, що вона буде на небі янголом — янголом, який проведе мене до воріт мого суду, янголом, який мене зустріне з посмішкою або зі сльозами та криками: «Чому ти це зробив?!».

Їй було лише 17...