Ягня

Лука сидів на стільці, не вірячи всьому, що йому щойно розповіла Тіана. Його лякало все, що відбувається, а ще більше жахало те, що вона говорила про це абсолютно спокійним голосом. Він обхопив голову руками, і по його щоках потекли сльози. Вона розповіла йому все від початку до кінця: про галявину, на якій вони з Анною зустріли Міккі, про те, як бачила «чудовисько», і про свисток…

— Луко…

— Тіано… Анна мертва… так?.. — він подивився на свою подругу, намагаючись сконцентруватися на її силуеті, який ледве бачив крізь сльози та клубок у горлі. Він істерично засміявся й закрив очі руками. Потім упав зі стільця на землю, кричачи й плачучи.

— Луко!.. — вона швидко стала на коліна біля нього й підняла з підлоги.

— Анно!.. — його голос був повністю просякнутий болем та відчаєм.

Хоч як би він не хотів вірити, але розумом усвідомлював, що Анна мертва. Його ще більше вбивала думка про те, що тіло коханої зараз десь лежить і розкладається.

Усі ви розумні та «невіруючі», але як тільки щось подібне стається, ви одразу переживаєте через те, що не можете нормально поховати людину, яка була вам найріднішою. Ви боїтеся, що її тіло гнитиме на поверхні й не матиме свого місця на цій землі… точніше, під нею.

Коли Тіана відійшла за холодною водою, Лука дивився у вікно, де вже з’явилася перша зірка. Він згадував усе, що їх пов’язувало, і ніколи не думав, що смерть колись торкнеться і його.

— Ось, тримай воду…

— Не потрібно, — різко відповів він і підвівся з підлоги. Лука сів назад за стіл і почав щось шукати в папках на ноутбуці.

Тіана здивувалася, поставила склянку з водою на стіл і сіла біля нього. Вона бачила, як Лука збирає різні вирізки зі статей та газет — на всіх було число 13 та заголовок про «містичне вбивство». Хлопець робив усе наче на автоматі й не звертав уваги на те, що відбувалося в кімнаті. Тіана вирішила не турбувати його й просто сиділа поруч. Хвилина за хвилиною минуло стільки часу, що дівчина буквально заснула за столом, поки Лука не штурхнув її й не розбудив.

— Я закінчив.

— А?.. — вона здригнулася й потерла очі. Шия і плечі боліли від сну в незручній позі.

— Дивись… — Лука поставив на стіл велику дошку, як у фільмах про детективів. Він роздрукував кожну зі статей, яку вважав важливою в пошуках тіла Анни.

— Ого… ти коли встиг?

— Неважливо… — він запалив ще одну цигарку, і запах диму наповнив кімнату. — Я знайшов вирізки зі статей та газет зі схожими історіями й виявив декілька спільних тем…

— Дай вгадаю: чудовиська, зниклі, інтервал в один місяць і 13-те число?

— Бінго!.. Так, у кожній із цих історій датою, коли знаходили тіла підлітків, була п’ятниця, 13 березня.

— Але зараз не березень, і ця зачіпка не підходить до нашої історії.

— Так, ти права, але найголовніше — це свисток… Якщо прочитати всі випадки, чудовиська йшли геть від «своїх», коли чули його, і бігли на цей звук… Але в нашій історії… А… — Лука ніби боявся вимовити це ім’я, руки його тремтіли, а губи ще більше пересохли та пекли.

— Анна теж пішла на звук свистка… Але я не бачила нікого, тільки… — Тіані було боляче дивитися на свого друга, вона намагалася в деталях згадати ту ніч, коли востаннє бачила Анну. — Луко, у мене на вулиці на ліхтарях датчики руху, так?

— Так… а що? — Лука здогадувався, до чого Тіана веде, і уважно її слухав.

— Того дня на кінці моєї вулиці горіло світло… Хтось стояв там, коли пролунав звук свистка.

— Але чому ти так думаєш? Твій будинок розташований на початку вулиці.

— Я була біля воріт і в стані паніки просто не звернула на це уваги… Але якщо я правильно пам’ятаю події того дня… Ліхтарі біля мого будинку були ввімкнені, але раптом почали тьмяніти. Я не надала цьому значення, але хтось за декілька хвилин до того, як я вийшла з дому, пройшовся вулицею і став на кінці…

— Це має сенс… Але чому ти говориш про кінець вулиці? Це щось могло зайти в будинок і там сховатися…

— Ні… Дивись, — вона показала на фото, яке було зовсім новим, якщо порівнювати з іншими газетними вирізками. Лука спочатку не розумів, на що вона вказує, але потім придивився.

— Це… тварина?

— Ягня

— І що? Майже всі ці події відбувалися в невеликих містечках, логічно, що там могло бути ягня… Можливо, загубилося або…

— Ні, це ягня з нашого містечка… — на зображенні був зафіксований ліс, на стежці якого за деревом ховалася тварина. Можливо, Лука був настільки стомленим, що раніше не помічав цього, а можливо, просто не міг помітити з якоїсь причини.

— Чому ти так думаєш?

— Я його бачила… Можливо, місяць тому. Теж спочатку подумала, що загубилося, а пізніше воно… в ліс побігло, — вона не сказала, що саме знайшла за лісом, і промовчала про старе містечко.

— Ну, можливо, це просто збіг… Я все одно думаю, що це ягня нам ніяк не допоможе.

— Можливо. Ну добре… Я піду додому. І ти теж лягай спати, бо ми так далеко не заїдемо, якщо ти падатимеш від знесилення.

Вулицю освітлювали ліхтарі, коли вона йшла до свого будинку. Кажани літали від дерева до дерева, а десь удалині було чути гукання сови. Ліхтариком на телефоні вона світила собі під ноги, щоб не впасти. На душі було дивне відчуття — дівчина не розуміла, чому ця садиба не дає їй спокою.

Через пів години вона заснула. Кімнату наповнила легка прохолода, і разом із цим по кімнаті почали блукати ледь помітні силуети. Можливо, це було світло з вулиці, а можливо, й ні. Гірлянда над ліжком підсвічувала її обличчя, коли вона мирно спала й тихо сопіла. Дощечки підлоги в кімнаті трохи скрипнули. Можливо, просто через перепади температури?

«А місяць, як кришталь,

Її волосся розвіває.

Я люблю її вуста, люблю її…

Не пам'ятаю, як вона мене

Кохала. А чи кохала мене?

Ось зараз я пишу тобі листа,

Прочитаєш його чи ні?

Кому відомо, але не мені.

Я хочу, щоб ти знала,

Моя кохана… Щодня до мене

Уві сні приходиш, я малюю тебе…

Щоб не забути…

Я пишу тобі вірші,

Щоб не забувала ти мене».

Тихий чоловічий голос наспівував їй колискову й обережно прибрав волосся з її обличчя. Можливо, сама смерть зараз стояла біля її ліжка, щоб сказати, що вона наступна, чи, може, це був її ангел-охоронець?

Прохолода в кімнаті ставала все відчутнішою. Незнайомець обережно простягнув пальці, щоб торкнутися її носа. Тильною стороною фаланг він ледь доторкнувся до кінчика її носа, який був прохолодним. Ніжна посмішка промайнула на обличчі незнайомця. Ніби боячись, що вона прокинеться, він обережно торкнувся її прохолодних щік. Потім накрив її покривалом. Уві сні дівчина затишніше закуталася в теплу ковдру й легенько нахмурилася, через що її нижня губа трохи вигнулася.

Незнайомець обережно торкнувся своїм лобом її чола й тихо прошепотів:

— Янголе… я сумую… — він поклав щось на поличку біля ліжка й відійшов. Декілька хвилин він просто дивився на те, як вона спить, і посмішка не сходила з його обличчя.

Оглянувши кімнату, він вимкнув гірлянду, що світилася над ліжком. Потім обережно підійшов до її вуличного одягу, який був складений на стільці біля телевізора.

— Вибач… — тихо прошепотів він, перепрошуючи за те, що торкається її речей. Обережно, ніби точно знаючи, що і де шукати, він дістав із кишені її шортів фото садиби.

Його очі звузилися, коли він дивився на фотографію. Підійшовши до робочого столу, він узяв її ручку й почав щось писати на звороті фото. Потім обережно повернув його на місце, де воно й мало бути. Жодного звуку не було чутно, ніби холод зараз повновладно хазяйнував у кімнаті й не створював шуму.

Востаннє він підійшов до неї й присів біля ліжка. Наче від туги, поклав голову на матрац і обережно доторкнувся до кінчиків її пальців, які виглядали з-під ковдри. Теплі сльози почали капати на її простирадло. Тихим голосом, у якому вгадувалися нотки суму та жалю, він знову тихо наспівав:

«А місяць, як кришталь,

Її волосся розвіває.

Я люблю її вуста, люблю її…

Не пам'ятаю, як вона мене

Кохала. А чи кохала мене?…»

Сонце наповнило кімнату, і звук будильника пролунав на все приміщення. Вона була готова викинути телефон із цим дзвінком геть, тільки б поспати довше. Коли голова Тіани знову торкнулася подушки з наміром заснути, на поличці вона помітила те, чого вчора там точно не було. Дівчина підвелася, щоб краще розгледіти предмет біля ліжка, і її очі округлилися від здивування. На полиці лежала її шпилька, яка випала з волосся, коли вона бігла.

— Що це за чортівня?!.. — вона взяла шпильку в руки й оглянула її. На кінці був скол, який утворився, коли шпилька впала на землю. На душі одразу стало неспокійно. Нарешті вона здогадалася оглянути кімнату й помітила, що гірлянда не світиться.

— Перегоріла? — потягнувшись до коробки з батарейками, вона спробувала ввімкнути й вимкнути гірлянду. В руках дівчина міцно стискала шпильку, яка невідомо як з’явилася біля її ліжка.

Вона зрозуміла, що в кімнаті хтось був, але не могла втямити, чому не почула, як відчинялися двері. Двері в кімнату були старими й тому сильно скрипіли — вона вже давно мала їх змастити, але лінь брала своє. Тіана перевела погляд на вікно й одразу відкинула думку про те, що хтось міг проникнути через нього. Вікно відчинялося тільки зсередини, а на ніч вона ніколи не залишала його відчиненим.

— Хто ти, чорт тебе забирай?..