Ягня

З того моменту минув тиждень. Минали дні, вона допомагала Луці шукати бодай якусь інформацію про Анну, але мовчала про те, що сталося з нею самою. Відтоді Тіану не полишало відчуття чужої присутності. Коли вона поверталася пізно ввечері, коли сумувала чи була втомленою, їй завжди здавалося, що хтось перебуває поруч.

Ідучи додому, вона тримала руки в кишенях і раптом вирішила знову поглянути на знімок садиби. Коли дівчина дістала згорток, її збентежило те, як саме він був складений. Можливо, це була параноя — адже вона на цілий тиждень узагалі забула про фотокартку в кишені. Та щойно Тіана розгорнула її, як зупинилася посеред дороги. Руки затремтіли, коли погляд упав на зворотний бік фотографії.

— Що, в біса, тут відбувається?.. — тихо прошепотіла вона, розглядаючи напис, який невідомо звідки з'явився на папері. Там було лише одне слово, яке не на жарт налякало її, адже вона здогадувалася, що воно означає. Це слово було «Ягня».

Швидко сховавши фотографію назад у кишеню, вона чимдуж побігла в кінець вулиці. Тіана не знала, чого очікувати далі. Проте тепер вона була певна: хтось знає її, стежить за нею і робить це вкрай приховано. Наблизившись до краю вулиці, яка вела далі в ліс, дівчина миттєво згадала той день, коли вперше зустріла ягня. Ноги й руки тремтіли — чи то від паніки, чи то від припливу адреналіну. Йти туди самотужки було лячно, але й наражати інших на небезпеку вона не хотіла.

Будь-яка розсудлива й нормальна людина розповіла б про таке поліції, але поліція лише розвела б руками й порадила звернутися до психіатра. А якщо заговорити про «старе містечко» зі старими мешканцями, ті взагалі скажуть: «Така молода, а вже має проблеми з головою».

Хоч як абсурдно це звучало, вона справді боялася. Можливо, не самого ягняти, а всієї цієї химерної ситуації, але факт залишався фактом — її проймав страх. Тим часом тварина підійшла ближче, ніби впізнаючи дівчину, і почала тертися об її ноги. Тіана мивоволі усміхнулася й погладила її по голові.

— Ти таке миле… — прошепотіла вона й присіла, щоб опинитися з ягням на одному рівні.

Якою б суворою вона іноді не здавалася, справжню суть людини не змінити. Тіана завжди лишалася доброю, чуйною та веселою з іншими. Коли вона гладила м'яку шерсть, у думках раптом спалахнув дивний спогад: колись усе це вже відбувалося, але вона ніяк не могла згадати, коли саме.

Навколо почав здійматися туман, повіяв холодний вітер. Побувши з ягням ще трохи, дівчина вирішила повертатися, проте тварина раптом почала підштовхувати її в протилежний бік.

— Малече, мені пора додому… — але у відповідь ягня лише тихесенько мекнуло й знову штовхнуло її ніжку, наполегливо змушуючи змінити маршрут.

Піддавшись умовлянням тваринки, Тіана рушила за нею і помітила, що біля садиби вглиб лісу веде ще одна стежка. Поруч із ягням їй стало набагато спокійніше, а липкий страх відступив. Стежка зовсім заросла, було очевидно, що нею роками ніхто не ходив, і ледь помітний контур зберігся хіба що завдяки цьому малому пухнастику. Тіану не покидало химерне відчуття: ця місцевість і навіть сама занедбана стежка здавалися їй дивно знайомими. Менш ніж за годину вони вийшли на простору галявину, і дівчина приємно здивувалася.

— Ого! Галявина! Я навіть не здогадувалася, що вона з’єднана з садибою!

— З садибою?.. — почувся з-за спини знайомий голос. Дівчина різко обернулася й побачила Міккі. Через останні турботи вона зовсім перестала навідуватися на їхнє улюблене місце.

— Міккі! Ти злякав мене… — Тіана полегшено зітхнула, а хлопець лише добродушно засміявся.

— Вибач… Ти справді давно не приходила. Щось трапилося?

— Та ні... мабуть, просто не було часу.

— Я вже хвилювався, чи не сталося чогось лихого. Ми ж востаннє бачилися два тижні тому, а після того ти ніби крізь землю провалилася.

— Ні-ні, зі мною все гаразд! О, слухай, а ти не бачив ягняти?

— Ягняти?

— Так! Воно йшло поруч зі мною, коли я сюди дісталася!.. — Дівчина озирнулася довкола, шукаючи тваринку, але на галявині вже нікого не було.

— Я нікого не бачив. Ти прийшла абсолютно сама.

— Та ні ж бо! Це було маленьке чорне ягня!

— Тіано, тут не було жодного ягняти… — Міккі щиро здивувався, не розуміючи, про що вона говорить, і занепокоєно нахмурився.

— Дивно. Мабуть, знову кудись утекло…

— Можливо. Зараз багато домашньої худоби втікає з дворів, — хлопець усміхнувся і раптом обережно, намагаючись не налякати її, протягнув руку до її голови. — Зачекай... у тебе квітка липи у волоссі.

Тіана здивовано завмерла. Досі всі хлопці, які траплялися їй на шляху, виявлялися якимись не такими: або мали жахливий характер, або поводилися грубо й нецікаво. Проте зараз її серце прокололо зовсім нове, незнайоме відчуття — ще не кохання, але вже виразна, тепла симпатія. Помітивши, що дівчина застигла як укопана, Міккі грайливо розтріпав її пасма й голосно засміявся. Залишки страху та паніки, що сковували її ще кілька хвилин тому, миттєво розсіялися.

Дівчина вдавано насупилася, легенько ляснула його по руках і почала поправляти зачіску.

— Вибач, вибач... Це тобі покарання за те, що зовсім про мене забула, — весело додав він.

— Та хіба ж такого, як ти, забудеш!

— Гаразд, ну а якщо серйозно: що ти робила в цієї частині лісу?

— О, точно... Ти ж живеш десь неподалік, правда?

— Так, а що таке?

— Ти... знаєш щось про той старий маєток на пагорбі?

Почувши запитання Тіани, Міккі на мить насупився, ніби підбираючи правильні слова, але невдовзі на його блідому обличчі знову з'явилася м'яка усмішка.

— О, так. Хочеш там погуляти?

— Ну, не те щоб просто погуляти... Я пізніше все детально розкажу. Але так, хочу туди навідатися, тільки от самої йти лячно.

— Добре, тоді давай сходимо разом завтра. Влаштує?

— Дякую! З мене шоколадка, — Тіана щиро усміхнулася, радіючи, що він так легко погодився скласти їй компанію.

Коли Міккі проводжав її додому, Тіану знову наздогнало те дивне почуття — приємне, але водночас щемке й колюче.

— Міккі... Можна поставити тобі одне дурне запитання?

— Звісно. Хоча у тебе не буває дурних запитань, — хлопець лагідно подивився на неї, і його губи знову розплилися в теплій усмішці.

— Ти колись кохав? — Вона пильно поглянула на його обличчя і враз помітила, як з нього миттєво зникла будь-яка життєрадісність. Тіана одразу пошкодувала про свої слова, зрозумівши, що зачепила тему, яку чіпати не слід було. — Ой, вибач, це справді дурне питан...

— Так, — різко, з невимовною гіркотою перебив її Міккі. Дівчина побачила, як він миттєво змінився в лиці. Його риси на мить видали глибоко приховану злість, образу та незагоєну рану, яка досі кровоточила в серці. — Сильно кохав... Але її більше немає.

— Немає?

— Вона померла.

— О Боже... Пробач, мне не слід було про це запитувати.

— Та нічого, це просто старі спогади, не переймайся, — він знову повернувся до неї й м'яко усміхнувся. Весь той раптовий гнів, що спалахнув у ньому секунду тому, безслідно розчинявся в повітрі. — А чому ти про це запитала?

— Просто стало цікаво... Я ніколи ні до кого не мала подібних почуттів, от і вирішила дізнатися.

— Кохання — це прекрасне відчуття... Якщо ти справді кохаєш, то це триває століттями.

— Ну, щодо століть не знаю. Мені навіть просто ніхто ніколи не подобався настільки, щоб виникло щось схоже.

— Я певен, що ти скоро зустрінеш свою людину. Таких, як ти, зараз дуже мало.

— Таких, як я? Це яких?

— Справжніх. Ти жива.

— Боже, знову твої хитромудрі метафори.

Хлопець лише тихо засміявся у відповідь — це було єдине, що він міг дозволити собі сказати тут і зараз. Сонце повільно закочувалося за горизонт, коли вони вийшли на початок вулиці. Небо спалахнуло яскравими багряними барвами, приковуючи до себе погляд Тіани. Їй шалено кортіло розпитати Міккі детальніше про його втрачену дівчину, але водночас вона панічно боялася завдати йому нового болю.

— Ти хочеш про щось запитати, правда?

— А? Ні-ні, просто задумалася... — вона вирішила не нав'язуватися зі своїми недоречними розпитуваннями й не лізти туди, куди її не просили.

— Я ж бачу, що тебе щось мучить. У тебе це на очах написано.

— Справді?.. — Тіана зупинилася й пильно поглянула на хлопця. Важко зітхнувши, вона нарешті набралася сміливості й тихо, наче боячись спровокувати спалах гніву чи нападу смутку, запитала: — А... якою вона була?

На її подив, Міккі лише сумно посміхнувся і перевів погляд на вечірнє заграво. Кілька секунд він мовчав, очевидно, намагаючись стримати сльози, що підступали від хворобливих спогадів.

— Вона була неймовірно доброю... Завжди допомагала кожному, хто цього потребував. Розумною, ніжною... — хлопець важко зітхнув, і Тіана помітила, яких надзусиль йому коштує приборкати внутрішню бурю почуттів. — Писала дивовижні вірші, була справжнім сонцем на моєму небі... Знаєш, немає таких слів, щоб повною мірою опісати все, що я до неї відчував. Навіть якби вона не відповіла мені взаємністю, я все одно до кінця днів лишився б вірним тільки їй.

Сама того не усвідомлюючи, Тіана відчула, як по її щоці покотилася гаряча сльоза. Вона поспіхом витерла її, сподіваючись, що Міккі нічого не помітив. Її було невимовно шкода хлопця, хоча вона й не могла збагнути, чому чужа сповідь так глибоко зачепила її власну душу.

— Знаєш, чого я боюся понад усе на світі? — раптом тихо запитав він.

— Ні... Чого?

— Забути її. Я вже майже не пам’ятаю, як звучав її голос... — Хоч як він намагався тримати себе в руках, сльози таки виступили на очах. Із абсолютно спокійним, наче застиглим обличчям він дивився на пригасаюче сонце, поки по його щоках повільно стікали дві солоні доріжки. — Єдине, що мені залишається, аби вберегти її образ від забуття — це малювати її обличчя, провідувати її, згадувати кожну мить разом і перечитувати її вірші... Усе, що досі відлунює в моїй пам'яті від її голосу — це її сміх і...

Страшно забувати тих, кого колись палко любив. Можливо, всесвіт навмисно стирає гострі кути спогадів, аби притупити душевний біль? Та навіть якщо це й так, полегшення воно не приносить: людина до останнього чіплятиметься за крихти минулого, намагаючись відтворити дорогі серцю риси.

Тіана бачила, як його дихання стало уривчастим, ніби він тонув у власній тузі й сльозах. Здавалося, він хотів закричати від безсилля, але невимовний вир емоцій застряг грудкою в горлі. Він занадто довго тримав це в собі, і тепер, коли все вирвалося назовні, колишні почуття накрили його з головою — чи то як жорстока кара, чи то як благословення за його непохитну вірність.

Дівчина не витримала, швидко підійшла і міцно обійняла його. Вона відчувала, як здригаються від німого плачу його груди, і бачила мокре від сліз обличчя. Її було нестерпно бачити його таким розбитим, і серце стискалося від глибокого жалю.

— Вибач мені... Прости, що змусила тебе все це згадувати!

— Ні... — на його губах з'явилася слабка, гірка усмішка, коли він поспіхом змахнув сльози. — Ти не винна. Я й сам уже давно хотів вимовити це вголос... Минуло стільки часу відтоді, як я взагалі ділився цим бодай із кимось. Дякую тобі, Тіано…