Ягня

21 століття

«…1, 2, 3 — діти усі у грі… 4, 5, 6 — зорі уночі… 7, 8, 9 — постріл пролунав… 10 — ти його не спіймав!»

Щоночі їй снилися дивні сни. Сни, де є вогонь та плач, життя та смерть, рай та пекло. Зазвичай усі нормальні люди забувають свої сни, але вона не забувала ті, що були пов’язані якось із нею. Вона не забула навіть найперший сон — чітко його пам’ятала. А страшніше за все було тоді, коли вона усвідомлювала, що сни ті були тільки попередженням про те, що має статися незабаром.

— Агов!.. АГОВ!.. — білявка штовхнула свою подругу в плече, коли та спала, через що дівчина з переляку різко прокинулась і не зрозуміла, що відбувається.

Тільки за кілька секунд дівчина усвідомила, що заснула на уроці й що зараз уся увага класу була спрямована не на викладачку, а на неї.

— Третя парта! Мені ще скільки потрібно робити вам зауважень?! Розсілися!.. — викладачка гримнула рукою по парті, так що весь клас одразу зреагував на її зауваження.

Білявка почала збирати речі, щоб пересісти на інше місце.

— …Аня, сіла! Тіано, пересіла, я двічі повторювати не буду!

Дівчина цокнула, взяла речі й пересіла на першу парту, навіть не намагаючись сперечатися з викладачкою, бо знала, що це буде марно. Останні дні навчання в школі перед останніми весняними канікулами — то тяжкі дні для всіх. Коли дзвінок продзвенів на кінець уроку, Аня підійшла до парти подруги, щоб разом піти до лісу й прогулятися.

— Ну що ти, кучерява! — дівчина жартома штовхнула подругу в плече, на що у відповідь отримала ляпаса по дупі.

— Ай! Ти боляче б’єш!

— Нічого, тобі та дупа сильно не знадобиться.

— Та ладно! Я зараз тебе за груди ущипну!

— Йди в дупу! Свого кавалера за груди щипай.

Тіана поспіхом зібрала свої речі до наплічника і перелізла через вікно аудиторії на вулицю. У цьому не було нічого нового, особливо якщо це останній урок і зараз у дверях учні п'ятих, шостих та сьомих класів намагаються проштовхнутися та побігти до кіоску за новими смаколиками, після яких у них болітимуть животи і вони не підуть до школи писати контрольні роботи з математики. Анна слідом за подругою перелізла через вікно й побігла через шкільні клумби наздогін.

— Альо! Ти що, зла на мене через ту курву довбануту? Та фізичка — маразматичка просто!

— Ні, просто спати хочу. Я всю ніч не спала через сову, яка мені під вікном «співала».

— Кажуть, сови просто так не «співають», як ти кажеш...Це який раз вона вже співає в тебе під вікном?

— Та ніби другий. Але вона така пунктуальна! Навіть ти не така, бери приклад з неї.

— Ой! Ось не треба, а то я тобі теж буду співати. Хочеш?

— Господи поможи, не треба! А то ми з твоїм співом на небеса завчасно поїдемо.

— …Кажуть, Бог любить трійцю, буде прикольно, якщо сова тобі й третій раз заспіває.

Дівчата жартома засміялися й почали дуріти, поки йшли дорогою до місцевого лісу.

— О! Слухай, Ті, а ти взяла Таро? А то що ми — просто так будемо кукувати в лісі?

— Звісно взяла, ти мені зранку ними всі вуха прозижчала.

— Заєбісь!

Маленькою стежкою дівчата прийшли до лісу, де ховалася їхня улюблена галявина. Влітку та навесні там ростуть гарні троянди й бузок, який наповнює галявину чудовим ароматом та цвітінням. Взимку та восени там ростуть проліски, крокуси, примула, братки, весняк, верес. А найгарніше — в центрі стояла верба. Її стовбур був покритий лозами з квітів та дзвіночками біля підніжжя. Верба своїм листям створювала прохолодну завісу від сонця та вітру. В центрі стовбура вгадувався силует дівчини або янгола, який давав життя цьому дереву. З квітів навколо верби за довгий період — і через те, що птахи розносили насіння — утворилася стежка з червоних лілій. Червона лілія мовою квітів означає смерть, або, іншими словами, «квітка померлих». Якщо тут ці квіти — це означає, що багато крові тут колись пролилося.

Ніхто не знає, як це дерево тут з’явилося і як взагалі виникла ця галявина. Ніхто з мешканців містечка ніколи не доглядав за галявиною та за квітами. Можливо, то природа подарувала нам таку красу, яка ніколи не перестає наповнювати нас спокоєм, або, можливо, є ті, хто потайки піклується про це місце. Але якщо це місце таке прекрасне, що навіть через роки й попри негоду воно не померло, це означає тільки одне: тут панує велика енергія, яка не хоче поки що покидати цю землю.

— Боже! Це найгарніше місце у світі!.. — Анна сіла на землю біля дерева та притулилася до стовбура. Легкий вітерець обдував їхні обличчя, коли вони сиділи під деревом.

Тіана знову заснула. Уві сні вона була все ще під тим деревом. Все було як у тумані, але дерево чомусь плакало.

— Верба плаче?.. Але тут немає озера чи річки, тоді чому вона плаче?.. — вона торкнулася стовбура дерева й обійшла його. Під своїми тендітними пальцями вона відчувала кору дерева, яка дряпала їй фаланги пальців.

— Що…

Дівчина приглядалася до стовбура й помітила, що чогось не вистачає. Не вистачало силуету, який зазвичай був на стовбурі верби. Синьоока почала відходити назад, відступаючи від стовбура.

Вона відчула, як у грудях щось стиснулось, ніби серце скручували від нервів і намагались вирвати. Коли вона відходила назад, то спиною зіштовхнулася з кимось. Вона заклякла, не розуміючи чому, але їй було страшно, вона не хотіла навіть дивитися, хто за її спиною.

Передчуття підказувало, що то не людина стоїть. Туман ніби почав густішати, покриваючи квіти та траву. Червоні лілії почали падати до землі, сильний вітер подув у її бік, так що аж розпустив її волосся. Зі страхом у грудях і без можливості щось вдіяти уві сні, вона подумки почала молитися із заплющеними очима:

— Отче наш…

Але не встигла вона договорити й речення з молитви, як щось схопило її за плечі й повернуло обличчям до себе. Вона не могла заплющити очей — ніби щось силою змушувало дивитися. Вона заклякла від страху ще більше, кінцівки почали холоднішати.

— …1, 2, 3 — діти усі у грі… — ніжний голос пролунав від незнайомки, яка стояла навпроти неї. Вона відчула холод, який ішов від її тіла. Незнайомка була з бездоганно блідою шкірою, з густим каштановим волоссям, яке гарно завивалося та каскадом спускалося по спині: короткі пасма спадали на плечі, а довші досягали попереку. Її очі ніби в душу дивилися й читали твої думки — сині очі з жовтим відтінком у центрі біля зіниці. Біла довга нічна сорочка у вінтажному стилі з ніжними рюшами на декольте, та довгі напівпрозорі, трохи пишні рукава з мереживними вставками на зап’ястях тільки додавали її образу жаху.

В голові дівчини одразу промайнула думка: «Вона мертва», після чого її очі розширилися від страху, бо на обличчі її «знайомої» промайнула посмішка. Вона знала, про що Тіана подумала, і ніби знала, коли саме вона про це подумає.

— …4, 5, 6 — зорі уночі… — холодні руки незнайомки ковзали до шиї Тіани, як змії, її пальці почали обвивати її шию. Вітер подув знову, і на галявині всі квіти просто обсипалися, а верба почала свистіти, було видно, як зі сторони верби йшло два струмки від її «сліз». Це був початок бурі, яка невдовзі повинна була статися.

Паніка охопила дівчину: вона розуміла, що спить, розуміла, що повинна прокинутися, розуміла, що якщо не втече, то помре. Серце билося щосили, вона відчувала, як кров по артеріях та венах циркулює швидше і швидше, аж у вухах почав з’являтися дзвін. Руки почали холодніти, а неприємне відчуття мертвоти почало морозити шкіру.

Неочікувано руки мертвої схопили її за обличчя і притягнули до себе, в її очах Тіана побачила весь той біль, який та пережила. Ніби струмом її вдарило — вона відчувала весь біль, злість та сум, що палав у дівчини. Від того по її щоках пішли сльози, вони не зупинялися, вона не контролювала їх.

— …7, 8, 9 — постріл пролунав… — голос із ніжного змінився на беземоційний, від чого серце стиснулося від жаху. Її пальці сильніше стиснули обличчя Тіани, великі пальці тиснули на ділянку під очима, намагаючись видавити їх. Тіана схопилася за її зап’ястя, але мертва не відпускала і ніби не помічала того, що робить. Від болю дівчина впала на коліна, але обличчя все ще було в руках мертвої, яка навіть не думала послаблювати хватку.

З усіх сил вона намагалася вирватися з її болючих обіймів; відчуття було таке, ніби тобі тиснуть на очі, але не можуть видавити, ніби тебе одночасно душать, але руки не на шиї. Душать не тебе фізично, а твою душу — тебе саму.

Туман повністю накрив їх із головою, вітер обдував їх. Холод був моторошний, так що навіть кістки під м’язами відчували його. Навіть жировий прошарок тіла не рятував — цей холод був нелюдський.

В момент своєї агонії Тіана почула вдалині лісу звук сови. В цю мить вона зірвала руки зі свого обличчя, з усією швидкістю звелася з холодної землі і побігла в гущавину лісу. Вона бігла з усіх сил і одночасно молилася, не чуючи власного голосу, просто знаючи, що промовляє слова молитви.

Моментами ліс ніби грався з нею в марення: їй здавалося, що серед темних гілок за нею спостерігає й полює та сама мертва, що хотіла її вбити. Мурашки йшли по тілу, вона заспокоювала себе тільки тим, що це сон. Вона добігла до узлісся і серед дерев помітила хлопця, який дивився на неї. Вона помітила його очі, що як ніч дивилися на неї — ні, в саму душу її! В момент, коли вона хотіла зупинитися, щось скинуло її з урвища, і вона розплющила очі.

Дівчина потерла очі й відчула вологість щок — зрозуміла, що плакала уві сні. Закинувши голову, синьоока побачила, що силует, який був на вербі, на місці. Вона зітхнула з полегшенням і озирнулася.

Дівчина помітила, що подруги немає поруч. Підвівшись із землі та обтрусивши джинси від пилу й ґрунту, вона вийшла з-під листя верби й побачила, що Анна біля квітів стоїть із якимось хлопцем. Вона помітила, що хлопець дивиться на неї і легко посміхається.

— Аня? Це хто?.. — Тіана підійшла до подруги, роздивляючись хлопця. Вона бачила його вперше і зазвичай нікого, окрім себе та подруги, не зустрічала на цій галявині.

— О! Ти прокинулась?

Тіана не зводила очей з хлопця, щось її насторожувало в ньому, але вона не розуміла, що саме. Погляд. Він дивився всередину неї, ніби одночасно з її зовнішністю він бачив її серце, мозок, кістки та душу. Його очі здалися дивними, а точніше навіть знайомими — ніби вона вже їх десь бачила. Її сколихнув легкий вітерець, від чого вона «прокинулась» і відкашлялась:

— Та я трішки заснула…

— Знайомся, це Міккі… Він теж на цю галявину ходить.

Тіана намагалася зараз не думати про сон та дивність обставин, які її гнітили. Вона заспокоювала себе тим, що це, можливо, просто збіг обставин, а сама вона виснажена через навчання та проблеми в родині.Хлопець усміхнувся та потиснув Тіані руку. Вона у відповідь теж усміхнулася, але відчула знайомий холод — холод його долонь.

— Я Тіана, приємно познайомитись!

— Навзаєм!.. Маєш гарні очі. Кажуть, очі — це дзеркало душі

.— Ти… теж.

Коли він усміхнувся, подмухав легенький вітерець, і неслухняні пасма волосся Тіани вибилися із зачіски. Вона злегка заплющила очі й поправила їх. Міккі трохи схилив голову набік. Його погляд ніби сяяв чимось таким, чого не здатне помітити людське око.

— Вау!.. У тебе очі сині, а біля зіниці жовті… Не в кожного такі.

У цей момент вона здивувалася й подивилася на хлопця. Тіана одразу згадала дівчину зі свого сну і зрозуміла, що зовні вони надзвичайно схожі. У грудях щось стислося. Вона згадала весь біль, який відчувала уві сні, але не подала виду. Її трохи налякало усвідомлення того, що та дівчина була копією її самої, а різниця полягала лише в одязі та довжині волосся.

— Як я вже казав, очі — це дзеркало душі, правда ж, Тіано?..