Ягня

Ближче до обіду Тіана прийшла до тями. Вона була в своїй кімнаті й лежала в ліжку. Від спогадів минулої ночі дівчина одразу підхопилася та побачила, що її долоні в ссадинах, а плед — брудний. Вона відразу зателефонувала Міккі, щоб домовитися про зустріч, але додзвонитися до нього не змогла.

Коли дівчина спустилася на перший поверх, то помітила, що у вітальні зібралася вся її родина, а біля дверей стояв поліцейський.

— Щось сталося?..

Тіана здогадувалася, чому тут поліцейський. Усі подивилися на неї. Бабуся одразу встала, взяла дівчину за руку й посадила в крісло. Поліцейський зітхнув і витер піт з-під кашкета, який з’явився через спеку надворі.

— Тіано… Анна… вона зникла… Поліцейський хоче, щоб ти дала свідчення… — бабуся переживала за онуку, бо знала, якою емоційною та може бути.

Тіана важко зітхнула й зрозуміла, що то був не сон, а реальність.

— Добрий день, хоча він і не добрий… — поліцейський відкашлявся, щоб голос звучав не так хрипко через скупчення мокротиння на голосових зв’язках. — Слідчий М. Як уже сказала ваша бабуся, зникла одна з мешканок містечка. Вона була вашого віку, і кажуть, що ви були подругами… — Він дістав фото Анни й показав Тіані.

Дівчина з болем у серці подивилася на знімок і згадала події минулої ночі. На фото була її подруга. Хто міг би подумати, що вчорашня тварюка — це вона? Натуральне, пряме, довге волосся блондинки переливалося на сонці золотистими барвами. Зелені круглі очі, курносий ніс, нижня губа трохи пухкіша за верхню. Вони були майже одного зросту, тільки Тіана була трохи вищою за Анну. Скільки б Анна не їла, вона завжди залишалася стрункою, через що частенько скаржилася подрузі на свої маленькі груди та сідниці.

Дівчина віддала фото слідчому. Її долоні спітніли, а шкіра ще більше зблідла. Вона зрозуміла, що ніхто вже не поверне Анну додому. Вона усвідомила, що батьки більше ніколи не обнімуть свою гарну дівчинку, і що в неї самій більше немає такої подруги, якій можна довірити всі секрети та найдурніші думки. Більше немає Анни — є тільки незрозуміла тварюка в її тілі.

— Так… ми були подругами, але останніми днями майже не спілкувалися… Єдине, що вона мені особисто сказала, — це те, що їде з батьками в інше місто дивитися університет… Це все.

— Зрозуміло… — слідчий простягнув дівчині свою візитку. — Якщо щось дізнаєтеся або побачите, одразу телефонуйте мені… Я обіцяю, мій патруль знайде її. Гарного вам дня!

Бабуся пішла проводити слідчого з будинку, а Тіана залишилася в кріслі, крутячи візитку в руках і розмірковуючи, чи варто розповідати про те, що сталося вчора. З думок її вивело запитання дідуся:

— Чому ти вчора виходила на вулицю?

Дідусь Тіани для незнайомців міг нагадувати кримінального авторитета 90-х років. Сам по собі чоловік був кремезний і високий, тільки одна нога була коротшою за іншу через аварію в молодості. Коротке каштанове волосся із сивиною, ніс із горбинкою, світлі очі та густі брови. По ньому було видно, що він утомився від проблем, яких із кожним роком ставало дедалі більше.

— Просто… хотіла подихати свіжим повітрям…

— Просто? "Просто" тоді б тебе не заносив на руках хлопець.

Дівчина зі здивуванням подивилася на дідуся. Чоловік зітхнув і з важкістю підвівся з дивана:

— Не гуляй увечері, ще бракувало, щоб тебе теж украли! А то знову знепритомнієш… Якби не… як його… А, йоп твою мать!.. Це… ну…

— Міккі.

— Точно, він!.. Якби не він, то ти б так і до світанку на вулиці лежала!.. Це ще бабуся не знає, а дізнається — то літати тут будуть усі!

— Дякую, що не сказав…

Чоловік цикнув, махнув рукою і, переступаючи з ноги на ногу, пішов до своєї кімнати. Дівчина побігла на другий поверх до себе. Їй потрібно було поговорити з Міккі: вона не розуміла, що коїться в містечку і чи взагалі все те, що сталося тієї ночі, було реальним.

Швидко одягнувшись, вона вискочила на вулицю й побігла на галявину. Вона знала, що він буде там. Він там завжди.

Дівчина бігла з усіх сил, не звертаючи уваги на гілки дерев, які інколи дряпали їй обличчя. Вибігши на знайому галявину, вона почала шукати хлопця поглядом. Вона підійшла до центру, але так і не змогла його помітити.

— Міккі!.. МІККІ!

— Не кричи… — дівчина обернулася в бік дерев, де в тіні стояв хлопець і дивився на неї.

Він підійшов ближче. Хлопець завжди був у тому самому одязі й з тією самою зачіскою, але, що дивно, від нього завжди приємно пахло.

— Що ти тут робиш? Ходити в ліс зараз небезпечно… — він завжди говорив спокійним голосом, і його погляд не змінювався.

— Анна зникла!

— Я знаю… Ти ж сама мені це сьогодні вночі казала.

— Те, що я казала, було про тварюку, яку я "можливо" бачила!

— Можливо?.. — він нахмурився і підійшов ближче до дівчини. — Тобто ти не впевнена в тому, що бачила?

— Ну не може бути такого, що я це бачила! Можливо, через те, що я була виснажена, мені воно… ну… здалося.

— Ну… але факт залишається фактом… Вона зникла.

Міккі мав рацію: вона зникла, і це не скасовувало того факту. Вона не хотіла вірити в побачене, тому намагалася знайти навіть найдурніші виправдання тій ситуації. Ти можеш вірити в таро, знаки зодіаку чи прикмети, але коли бачиш щось справді потойбічне, ти відмовляєшся в це вірити, бо так спокійніше на душі.

Хлопець узяв її за руку й ніжно стиснув, щоб заспокоїти її думки.

— Поліцейські знайдуть її. Ти ж бачила, як вони зараз у всіх опитують свідчення, чи бачив хтось що-небудь.

— Мг…

— А ти… розповіла про те, що сталося?

— Ні… Я не хочу, щоб усі вважали мене психічно хворою.

— Ну так… З нашим суспільством таке й справді можуть подумати.

Хлопець посміхнувся, не випускаючи її руки. Дівчина дивилася на їхні переплетені пальці й прокручувала в голові останні події. Через декілька секунд вона підняла очі й подивилася на нього із серйозним виразом обличчя:

— Міккі… А чому ти постійно на галявині?.. Щоразу, як я сюди приходжу, ти тут. Навіть зараз ми з тобою не домовлялися про зустріч, але ти все одно на цій галявині…

Хлопець здивувався її питанню й декілька секунд мовчав, а потім трохи посміхнувся й відпустив її руку:

— А… це… Я просто за квітами доглядаю тут, тому майже весь час на галявині. До того ж я живу недалеко звідси… трохи вище містечка… А це здалося тобі дивним?

У цей момент дівчина відчула ніяковість через своє запитання, але одразу відкинула це почуття: вона знала, що вчинила правильно, запитавши його. Утім, вона відчула, ніби від його рук та серця повіяло холодом, щойно вона це промовила.

Тіана вирішила не звертати на це уваги й просто посміхнулася у відповідь.

— О, я рада, що хоч хтось доглядає за квітами… Я не хочу, щоб і вони зникли з цього місця.

— Подобаються?

— Так… Вони гарні…

Хлопець посміхнувся, підійшов до куща червоних троянд, обережно зірвав гілочку й простягнув Тіані. Дівчина здивувалася та посміхнулася.

— Ти схожа на троянду…

— Я?

— Так. Гарне каштанове волосся, бліда шкіра, добрий, але водночас владний характер і ще багато всього, що описує тебе як цю квітку. Я відразу зрозумів, коли тебе побачив: ти як троянда серед людей.

— Ого… уперше чую, щоб хлопець так говорив… Дякую, але мені потрібно йти.

Вони попрощалися, і дівчина пішла додому. По дорозі вона крутила троянду між пальцями та вдихала її аромат. Їй були приємні слова Міккі, але, замислившись про це, вона випадково вкололася об колючку, і крапля крові впала на червоні пелюстки, повністю злившись із кольором квітки.