На прив'язі. Трутень.

— Бояричу, прокидайтесь!

Ключник вкотре загупав у двері. Я всміхнувся, не відкликаючись. Востаннє ковзнув гребінцем по білявому волоссю, поглядаючи в дзеркало. Розгладив на грудях білу туніку, вишиту золотом і поправив застібку, що кріпила до спини мій родовий плащ із вишитим срібною ниткою гербом сарни.

Кинув погляд на вікно. З вулиці долинав скрип возів і лайка торговців. Підійшов до столу і почухав білу кішку під шиєю.

Збіжжя з батькових земель вже повезли до млинів. У бортних(1) борах саме збирали останній літній мед. Я особисто наглядав за цією єдиною справою, якою мій любий батечко дозволив мені опікуватись.

— Молодий пане, боярин Єремій чекає на вас у великій залі, — короткий і розлючений стукіт.

Я почепив на пояс короткий меч і відчинив двері. Зі столу відразу зістрибнула Сніжинка, яка ще з вечора складала мені компанію.

— Я готовий, Грегу, — кивнув я ключнику.

— Це добре. Але ви могли б сказати, що вже прокинулись, — на мить він нахмурив брови.

— Тоді ти б не дав мені спокійно вдягнутись.

— Боярич не повинен вдягатись сам, тим паче вашого роду.

— Я поки здатний вдягнути штани самостійно, краще допомагай батьку чи брату.

Грег почервонів від злості й швидко рушив уперед, поки я пирскав від сміху в нього за спиною.

Я страшенно не любив, коли хтось торкався до мого тіла, особливо оголеного, тому слуги вже давно не допомагали мені вдягатись. Грега чомусь це постійно непокоїло.

Густе переддощове повітря заходило в прочинені вузькі вікна. Я торкнувся кам’яної стіни, проводячи по ній пальцем. Горбиста структура каменю шкрябала пучку. Її замінила тканина грубо вишитого гобелена. Я міг дійти до будь-якої частини маєтку із заплющеними очима, лише торкаючись стін.

Коли ми увійшли до великої зали, що була прикрашена свіжими колосками, то я сів на своє звичне місце біля старшого брата. Юлій, як завжди, навіть не звернув на мене увагу, хвалячись перед батьком, що сидів поруч. Матір - по ліву руку від голови родини, біля неї – дружина Юлія, а навпроти двоє моїх племінників. Я удостоїв кожного з них кивком.

— Уявляєш, Богдан сьогодні вполював свого першого оленя, а йому лише чотирнадцять, — говорив Юлій, вказуючи на сина.

Мій темноволосий племінник, чомусь – викапаний Єремій, – задоволено скинув підборіддя перед головою родини. Я широко всміхнувся до батька, наперед знаючи, що почую.

— Цікаво, коли твій брат буде спроможний вполювати хоча б щось, крім пліток, — промовив Єремій.

Я плеснув у долоні і засміявся разом із Юлієм, який кинув на мене поблажливий погляд.

— Брате, може ти потренуєшся стріляти з племінником? — запитав він.

Я налив собі вина, все ще всміхаючись, кинув на тарілку сир із свіжим медом й перевів погляд брату в очі.

— Не змушуй мене ще й програвати дитині.

Єремій голосно пирхнув, розмащуючи масло по хлібу. За останніх п’ять років його пальці стали схожими на покручені гілки зимових дерев і весь час слабко тремтіли.

— Дайте спокій Святозару! — голосно перервала їх матір і ледь помітно підморгнула мені, — твоя сила в чомусь іншому, чи не так, синку?

Племінники посміювались, кидаючи на мене косі погляди. Я їм всміхнувся, хоч і був певен, що вони глузували з мене.

— Звісно, мамо.

— За свої двадцять три літа варто було б дізнатись, в чому ж вона полягає, — знову буркнув батько.

— Ти сам казав, що я добре збираю плітки. Цього достатньо, якщо ти мене не зречешся, — кинув я недбало, роблячи кілька великих ковтків вина.

Я дивився, як свічки блищали на батьковій лисині, але за мить перевів погляд йому в очі. Вони були такими ж блакитними, як мої. На цьому наша схожість закінчувалась.

Дивлячись на нього, я не хотів доживати до старості, а тим паче ставати батьком так пізно, як він. Часом, нагадував старий і лисий грецький горіх, з блідим поглядом. Він ніби намагався компенсувати власну голомозість бородою, яка смішно кучерявилась під губами.

— Не зречусь. Борті ти не занедбав, — визнав батько, хмурячись. – Але тобі варто було б подумати про сім’ю, Юлій у твоєму віці вже…

— Мав мого прекрасного племінника, — я підняв келих з вином і відпив ще ковток.

Єремій знову пирхнув, та мене врятувала матір. Вона відволікла його розмовами про врожай і торгові поставки.

Я потайки переглянув звіти ще вчора, пробравшись у робочі покої, коли шукав Сніжинку і побачив у них дещо цікаве. Саме тому, пообідавши, вирішив розважити себе в інший спосіб.

Мені потрібно було зрозуміти, хто в біса краде мій лісовий мед, а найкраще це було зробити, навідавшись до бортного бору, щоб поглянути на дерева особисто.

— Я йду прогулятися, — кинув родині, підіймаючись з-за столу.

Ще один зневажливий погляд батька і майже жалісливий від брата та його дружини. Я по-доброму подивився на них. Вони нагадували мені зграю працьовитих бджіл. І вони чудово знали, хто в цьому маєтку трутень.

***

Коли конюх осідлав Яблучко, я поїхав у бік лісу. Збиралося на дощ, але кілька випитих келихів вина переконали мене у тому, що це досі гарна ідея.

За останніх три місяці мені полюбився бір: звуки бджіл біля верхівок сосен і липкі бочки зі свіжим медом, що блистів, ніби бурштин.

Дикі голуби туркотіли, пролітаючи над головою. Я пропускав між пальцями вичесану білу гриву кобили. Терпке літнє повітря навівало приємні думки, нагадуючи про ярмарок у Чорноліському замку, де збереться люд зі всього князівства. Теперішній блазень був страшенним нездарою, напевно для такого свята князю Радомиру доведеться вигадати щось цікаве.

Ледь не наїхав на пару селян, які реготали, обіймаючись. Та як тільки вони побачили мій плащ, відразу відскочили одне від одного і я розсміявся, пускаючи кобилу риссю. Ніколи не розумів, навіщо люди це роблять.

Люди були цікавими, їх хотілось досліджувати і дивитись, але я сам ще ніколи не відчував того, про що розповідається в баладах.

Звісно, я торкався себе, тіло чудово знало, чого я від нього хочу. Та мені ніколи не хотілось, щоб замість моїх долонь мене пестили чужі, а більше того, щоб у когось… увійти. Дивно, бо всі лише про це й говорили. Жарти про печери, про мечі й піхви, про слизькість та вологість збуджених тіл. Мені було цікаво слухати ці розмови, але уявляти, що я роблю це — ні.

Проїхав між деревами до соснового бору, який батько віддав мені минулого року. За той час я спромігся не тільки втримати його в тому стані, в якому він до мене потрапив, а й дещо вдосконалити. Цього року збирався отримати свої перші гроші за продаж меду, але знову ж… ці звіти сіпали за якусь невидиму нитку в моїй голові.

Побачив першу стару сосну з випаленим гербом сарни і проїхав повз. Щоб оглянути всі сто двадцять бортних дерев мені б знадобилось багато часу...

Протоптані конями стежки зміїлись крізь ліс, я вдарив Яблучко в боки, щоб пришвидшитись, та раптом почув методичне стукання. 

Скориставшись можливістю поговорити з працівником, ми попрямували на південь, звідки й чувся цей звук. У кронах дерев гуділи бджоли, ворони шукали поживи між корінням. Коли проїжджав поляну, побачив розсідланого жеребця, що понуро щипав траву. Цікаво…

Я зліз з кобили і плеснув її по шиї.

— Пасись, люба, я скоро повернусь, — кинув я, приглядаючись до тварини.

Молодий, ще й все на місці.

— Щоб без дурощів, — сказав йому і пішов між сосни.

Неподалік журчав струмок, бджолиний гул ставав все гучнішим. Я підійшов до дерева, підіймаючи голову, і побачив стрункі міцні ноги у вовняних штанах. Він висів так високо, що мені закрутилось в голові. Я звісно, ніколи не лазив до бортей, бо в дитинстві впав з яблуні й зламав ключицю, що досі часом віддавала неприємним штриканням, особливо, коли вправлявся з мечем.

Чоловік стукав по довжі(2) дерев’яним молотом, видно, закінчивши оглядати борть. Широкий ремінь охоплював чоловіка й сосну, утримуючи його біля стовбура. Ногами він впирався в дерево, а обидві руки залишалися вільними для роботи. З пояса в нього звисало курило(3), з якого все ще йшов дим. Руда пляма волосся кинулась в очі. Який… яскравий.

Згори на мене посипались соснові колючки. Я взяв одну зі свого плеча і вколов нею свого носа.

— Обережно, — крикнув він, коли, нарешті побачив мене.

— Чому?

— Якщо випаде молот і вдарить вас, мене покарають, — відповів він, набравши в легені повітря.

— Як захоплююче… — пробурмотів я тихо, всміхаючись.

Тук. Тук. Тук! Останній удар був найгучнішим. Я відступив на кілька кроків від дерева, ковзнувши поглядом по випаленому на стовбурі родинному гербу.

— Я б хотів поговорити, — крикнув йому.

— Зараз спускаюсь, бояричу, але попереджаю, від мене недобре пахне і я брудний, — голосний грубий баритон і швидка мова, ніби він боявся забрати більше часу, ніж потрібно.

— Тоді ми врівноважимо одне одного. Я щойно з замку, тож від мене добре пахне і я чистий, — всміхнувся я.

Чоловік реготнув.

— Це твій кінь? — запитав я.

— Так.

— Чому він з яйцями?

— Бо це жеребець, — кинув чоловік з усмішкою в голосі, повільно ковзаючи лазивом[4] по стовбуру.

— Я помітив. Якщо він запліднить Яблучко, то я…

— Не переймайтесь, він нічого не зробить, якщо ваша кобила сама не захоче, — протарахкотів він, поволі спускаючись з дерева.

Я тихо гмикнув.

— Важко їздити на жеребці?

Він зіскочив останні кілька метрів, відвязуючи ремінь від дерева. На губах було видно ледь помітну усмішку.

— По-різному.

Чоловік підняв до мене голову. На носі розсип веснянок, зелені пронизливі очі страшенно пасували прямому рудому волоссю, що вибилось з-під стрічки. Я дивився на нього так само, як дивився на дорогі картини в Долинському: довго, захоплено і без найменшого бажання забрати їх собі.

— Ви хотіли поговорити, бояричу? – опустив погляд, намотуючи ремінь на лікоть.

— Так. Ти повинен знати скільки бортей було вкрадено, чи не так?

— Мгм.

Чоловік кивнув, не відводячи погляду від ременя, який зовсім без потреби стягував у все тугіше коло.

— І?

— Дев’ять бортей. До двох дістався ведмідь, — байдуже стенув плечима, — решту обікрали, — зневажливо закінчив.

— Цікаво… — кинув я. – Тоді чому в звітах написано три? Я повинен допитати старшого бортника.

Він повільно перевів погляд на мене. Ковзнув по моєму обличчю, щока сіпнулась.

— Тому що чотири обікрали вже після від’їзду старшого бортника до родичів у Верхогір’я. Ви ж самі його відпустили, бояричу, — насторожено сказав він. — Я мав віддати звіт вашому ключнику, коли ми завершимо збір з останніх дерев.

Я нахмурив брови, стукаючи пальцем по щоці. І справді, я говорив із посивілим старшим бортником, ще й відправив разом із ним двадцять бочок меду для продажу у Верхогір’ї.

— Можете допитати мене. Старший бортник – мій батько, — тихо сказав чоловік.

— Ох, то мені пощастило! – вигукнув я задоволено. – Що ж, ходімо на галявину і поговоримо. Як тебе звуть, до речі?

— Лук’ян.

— Лук’ян… Лук’янчик? — посмакував я та всміхнувся.

Він підійняв руді брови і тихо пирхнув, хитаючи головою.

Коли ми повернулись на поляну, жеребця там не було. Рудий голосно свиснув, кличучи його, та оглянувши дерева, зітхнув і сів у густу траву, ставлячи відерце з медом поруч. Яблучко підійшла до мене, насторожено дивлячись на незнайомого чоловіка.

— Той кінь тебе не образив, дорогенька? – запитав я у кобили, поплескуючи її по шиї.

Чоловік підійняв брови.

— Він нікого не ображає, бояричу.

— Мене звуть Святозар.

— Я знаю.

— Тоді можеш звертатись до мене на імʼя, — промовив я, витягнув із сідельної сумки маленьке червоне яблуко і дав кобилі.

Він щось буркнув, ховаючи погляд.

— Лук’яне, поясниш мені, чому як тільки твій батько поїхав — в мене почали красти мед?

— Я не злодій.

— Я не кажу, що ти злодій. Але розбійники – це одне, зовсім інше, коли людина, яка працює тут роками – замовчує правду. І ціна правди досить велика, — повільно говорив я, гладячи гриву кобили.

— Я сам знайшов чотири знищені борті та ще не встиг відзвітувати, — огризнувся він, дивлячись з-під лоба.

— Боги, Лук’яне, я не звинувачую тебе, мені просто… цікаво, — повернувся до нього.

Лікті на колінах, руде волосся лежало на спині. Я схилив голову, вивчаючи його обличчя. Щось у ньому було неправильним. Між губами і великим, майже квадратним підборіддям залишилось забагато місця. Руда груба щетина лише підкреслювала цю особливість.

— У вас крадуть, а вам цікаво? – ледь помітна усмішка.

— Поки звіт не дійшов до боярина Єремія – я можу цікавитись. Він лише сьогодні зранку сказав мені, що я не занедбав бджіл, тож мені б хотілось вирішити справу самостійно, — повільно говорив я, розглядаючи його обличчя.

Він видав майже беззвучний смішок, все ще без потреби стягуючи ремінь в руках.

— Ви… Добре керуєте бортями. Почали звертати увагу на ведмедів, — стенув плечима. – І ті колоди, які ви наказали повісити, добре їх відганяють. Вони штовхають їх лапою і отримують по голові, — він ледь стримав сміх.

Я завмер, дивлячись йому в очі. Серце по-дурному забилось швидше, і я почервонів. Звісно, це не зовсім моя ідея, мені її підказав один гість з Підгірного на бенкеті, але мені було приємно.

Відвернувшись, дістав ще одне яблуко для кобили й підсунув їй під морду. З-за дерев почулось іржання — Лук’ян зірвався на ноги та ще раз голосно свиснув.

— Почекайте, — кинув він і побіг ловити коня.

Я тихо засміявся, погладжуючи шию кобилиці. Вона хрумтіла яблуком і дивилась на мене темним уважним поглядом.

— Він гарний, правда? – запитав на вухо.

Яблучко форкнула і махнула головою.

— Я про коня, дурненька.

***

Чоловік повернувся, тягнучи жеребця за повіддя.

— Я повинен вертатися в посад.

— Дружина чекає?

— Ні. Я неодружений, — кинув він, підіймаючи брови.

— Чудово… Тобто… Так, це добре, напевно, — стенув я плечима.

— Напевно, — повторив Лук’ян.

Незручну мовчанку порушувало лише цвірінькання птахів у душному повітрі. Я дивився, як він швидко і вправно сідлає жеребця.

— Скільки ще залишилось незібраного меду? – запитав я.

— Двадцять дерев.

— Добре. Поки ти заміняєш батька, то наглядаєш за ними, чи не так?

— Завтра саме збирався туди їхати. Ключник казав, що за тиждень всі борті мають бути зачиненими на зимівлю.

Я потягнув за повіддя, зупиняючи Яблучко, яка хотіла йти по стежці.

— Чекай на мене біля головних воріт маєтку, я поїду з тобою.

— Як накажете, бояричу, але я виїжджаю вдосвіта, — ледь помітна хитра усмішка.

Я зітхнув, хитаючи головою. Ковзнув поглядом по плямах від смоли на сорочці й сонній бджолі, що сиділа у нього на плечі. Він побачив мій погляд і теж помітив комаху. Його грубі від роботи пальці обережно зняли її й посадили на повалену сосну.  В мене затерпли пальці від захвату.

Зрозумів, що майже не дихав, поки він це робив. Перевів погляд на його обличчя — веснянки були такими гарними. Змусив себе не витріщатись на нього і сісти, нарешті, в сідло.

— Тоді до завтра, бояричу, — всміхнувся він.

— Бувай, Лук’янчику, — кинув я, вдаряючи кобилу в боки і вихоплюючи ледь помітну усмішку бортника.

Примітки:

(1) Борть — дупло в дереві, яке створюють для штучного утримання бджіл і збору дикого меду.

(2) Довж — дошка, якою закривали діру в дуплі, де жили бджоли.

(3) Курило — тара для обкурювання бджіл.

Буду страшенно вдячна за коментарі ;)