Замальовки на картинки Прозаїка

Трава м'яко шелестіла і пригиналася під непевними кроками. Я повсякчас крутила в руках прикрасу з кришталю і озиралася назад, чи бува не пішли однокласники за мною.

І це ж треба було так вляпатися.

— Ой, та що там страшного, скелета поцілувати. Ніби ви не надивилися на них на занятті з професором Чорні Очі.

Чорні очі були псевдонімом професора Райгородський, він же викладач некромантики. Вловили іронію?

— Слухай, Пароварко, це ж ти хворіла в свій перший рік посвяти, — я крутнула головою вже закипаючи від глузливого прізвиська і ненависного голосу Георгія, він же Жоржина, а втім все ще не усвідомлювала вповні западні, в яку втягнула себе. — І пропустила цю чудову традицію. Якщо вже нічого страшного, то чому б ненадолужити? — Староста і улюбленець обох статей з різних причин здійняв заохотливо руки і довкола почулися схвальні вигуки. — Диви бува ще лісовий принц прокинеться.

Тоді я схрестила руки на грудях і всілась в кріслі, мов та директриса. Ніхто не сміє мені вказувати що робити. Але ось вони, зрадливі усмішки подруг і я прямую в ліс.

Тут не було особливого коридору чи чогось на кшталт того. Не було і нагляду. Та повернутися без цілування трупа означало зрадити общину некромантів і вікові традиції.

Плющ мов той браслет чи змія звивався довкола рук і я панічно стряхувала його, побоюючись павуків чи інших комах, що могли там причаїтися.

Статуя Стражденної Анни зустріла мене своїм похиленим ликом і опущеним поглядом. Перебування в цій зоні лісу було для неї таким же нестерпним як і для мене.

Зліва від неї покоївся скелет, вже майже повністю поглинутий землею, а довкола проростали білосніжні незнайомі квіти, вони щільно обвивали кістки і здіймали їх над землею.

Череп скелета був нахилений в бік, тож довелося обійти з іншого боку.

Я присіла навпочіпки зважуючи всі за і проти.

Поцілувати його означає дотриматися традиції і довести, що слова роду Віскасів таки мають силу.

Не поцілувати його означає збрехати всім іншим і ніхто не дізнається. Нечогенький варіант. Але раптом хто дізнається, особливо Жоржина... Засміє.

Ні, цього не можна допустити.

Я вп'ялася гострими нігтями у свої долоні і за півсекунди схилилась над рештками та торкнулась холодної облізлої щелепи губами. Страшно було уявити, що смерть осяде землею і попелом в горлі і я ніколи не змию це відчуття.

Я різко піднялась і покрокувала якнайшвидше на вихід. Але халепа два цього вечора - вихід зник. Замість нього виникла загорожа з плющів, яка утворювали своє химерне колоподібне сплетіння.

— Ну нарешті, — почулося роздратоване за спиною і я здригулась.

Я міцно заплющила очі і порахувала до десяти. Це ж міг бути сон від самого початку, правда?

— Чого застигла? А де оплески, конфеті чи що там зараз в моді у вашому столітті? — почулися ледь вагомі кроки і все всередині мене завмерло. Я затамувала подих, а тим часом в полі зору зринуло молоде обличчя. — Жінко, а що не радіємо?

— Я? Я думала для цього потрібен хтось особливий, — недолуго вихопилося з мене. Це ж той Темні очі розповідав про супер-пупер унікальну дівчину, яка розділить корону з Лісовим принцом, якщо розбудить його.

— Ти-ти, але не тішся себелюбством, — його бліді руки вхопили мене за плечі і розвернули до статуї, а потім його погляд вказав на шлях далі, до постаменту де лежав інший скелет зі сріблястим вінцем. — Ті ідіоти, які ховали, сплутали мене з охоронцем.