Замальовки на картинки Прозаїка

— Ти ж сказав, це чарівна люстра? — озвався Марко, почухавши руду маківку, — Я бачу тут лише розчепірену корягу.

— Я теж, — поспішив заспокоїти товариша Кирило, і придивився пильніше до стелі. — Справа в тім, що реліквія Шизи Великого Другого вміє ховатися від тих, хто планує її вкрасти. — хлопець натягнув вогнетривкі рукавиці і Марко гучно зглитнув, переводячи погляд на небезпечну річ, яка виглядала такою звичайною.

— А ц-це обов'язково? Ну я маю на увазі, ми не можемо просто повернутися до університету і сказати, що її не було?

Марко переминався з ноги на ногу, гучно човгаючи високими чоботами. Кирило зміряв одногрупника нищівним поглядом. На обличчі юнака, прямісінько над білобрисою бровою, сіпнувся м'яз.

— Що ж, — резюмував рудий, повертаючись знову до люстри і цього разу побачивши там витвір кришталевого мистецтва. — пан Яблуневий, здається сказав, що ця люстра була створена Шизом як відкуп за 117 не написаних книг. Але він так і не розповів, якими властивостями вона володіє. Ти знаєш?

Допитливі карі очі позирнули на відмінника їхнього курсу "Предмети і магія" і удостоїлись погляду удава. Якби не завдання пана Яблуневого працювати в парах і не повертатися одне без одного, Кирило б скинув тюхтія в найближчу канаву, решіткам-душителькам на втіху та й по всьому.

— Кажуть, вона зможе здійснити 117 бажань загалом, по бусині на кожне.

Кирило роздратовано став прямо під люстрою, аби лиш подалі від дурненького. Останній не забарився і дихнув прямо в вухо:

— Але ж тут явно більше ніж 117 бусин?

— Ти що, просторову магію теж прогулював? — Кирило вирішив дати собі волю й рявкнув: — Навіть дитині зрозуміло, що ніхто не побачить істинної форми люстри, доки не триматиме лампу в руках.

"Стоп, він сказав більше 117 бусин?"

— Ти що, бачиш щось окрім дерева? — Кирило по-новому поглянув на товариша, з певною осторогою.

Марко усвідомив, що можливо бовкнув зайвого і знову запустив руку у волосся.

— Та я припустив, ти ж дорогою мені розповідав про те, яка вона чудова-розчудова.

Плечі Кирила розпружилися і вони разом поспішили піднятися сходами, аби дістатися до кріплення магічного предмета. Відчувши загрозу, люстра почала плюватися вогнем, і тут в нагоді сталися рукавички студента. Він же бо не новачок в цій справі, він чув, як інші невдахи вже намагалися отримати це чудо світу.

— Чуєш, рудий, а йди-но вниз, будеш ловити її, — очі Кирила хижо зблиснули. Ще нікому не вдавалося потримати виконавця бажань в руках понад 5 секунд. Ходили історії, що люстра перетворювала руки крадіїв на дерево.

— Якщо ти впевнений. Я звичайно, не проти був би, щоб люстра дісталась тобі, — поопирався Марко.

— Впевнений. Ти звичайно півторашка, але й люстра ніби не така вже й велика, аби ти не втримав.

Зрештою рудий гайнув донизу, насвистуючи пісеньку.

"Жив собі був Шиз Великий,

Грав, кохав і випивав,

Колись імператор вафель,

Книги клявся написать

Клявся написать багато,

Виявилась непомірна ноша,

Він уклав угоду ще раз,

І з'явилась чудна люстра.

Чудна люстра, та примхлива,

Не для нього, а для всіх

(Тут герой наш спохмурнів)

Вона виконувать була готова

Бажання серця і душі.

Вкрали люстру злії маги (тьфу)

А вона їм смерть й вогонь,

Бо щоб магію творила,

Красу її оспівати не забудь..."

Марко спустився вниз і підставивши руки, тихо проспівав, доки Кирило несамовито пиляв кільця і протистояв вже воді:

"О, моя пані кришталева,

Ви найпрекрасніша з усіх.

Ви ключ до розуміння світу,

Й до шляху, де лежить успіх.

Я, Шиз Великий прошу чемно,

Рятуй свого творця, до весни.

мушу встигнути написати,

А інакше прощавай життя..."

Люстра з дзенькотом зірвалася з під стелі і пролепотівши крилами, м'яко опустилася в руки свого власника. Кирило вичікувально вп'явся поглядом і не поспішав стерти піт з чола, лиш би не пропустити, що станеться з руками дурника.

Повіяв вітер і кришталь задзеленчав та осяяв музейну залу.

І між ударами бусин, вчулася мелодія:

"Я чую, господарю, твій поклик,

І як дзеленькотить годинник,

Все створимо з тобою, милий,

Як визнаєш, що Шиз Малий"

Сміх полинув кожною кам'яною щілиною.

— Ні, тільки не це, — Марко, він же Шиз Великий, нестямно закричав, — Ти, тупе стерво...

Його смугляві руки почали вкриватися деревом.

Шиз зарепетав:

— Все-все, твоя взяла, Шиз Малий тільки забери нас звідси і пішли писати книги.

Сонце пройшло крізь кришталеву підвіску в його руках, ніби люстра підморгнула а потім проміння розсіялося, засліпивши всіх в залі, себто Кирила і парочка зникла.

У відмінника відвисла щелепа.

Рипнули вхідні двері.

— Чуєш, Омельченко, тільки не злись, — інша версія Марка затягла свою дупу до музею, тримаючи великого наплічника за спиною. — Мама сказала, що тут можуть бути протяги, та й недобре до обіду великих справ починати, то оце й затримався. То що там з люстрою?