Замальовки на картинки Прозаїка

— Який чарівний захід сонця

— Ага, тільки на нас всього-то навсього рухається доху...дуже багато частинок радіації, — Влад поглянув на мене своїм фірмовим поглядом.

Ну знаєте, таким, який обіцяє, що все буде добре. Що ще одна авантюра, і ви станете мільйонерами. І так, це буде крутіше за крадіжку кавунів у сусідів чи вибите вікно у школі.

Я випив до дна свою пляшку коли й простягнув йому сигарету. Ми помовчали якийсь час, спостерігаючи за заревом світу.

— Назе (тільки йому було дозволено так знущатися над моїм ім'ям), шкодуєш про щось? — його голос прозвучав надто серйозно, аби я міг парирувати черговим жартом.

Я позирнув на затор нижче по схилу. Я шкодував, що хотів жити не достатньо сильно, аби намагатися протиснутися крізь пропускний пункт. Та і як далеко я б встиг заїхати?

— Шкодую, що не сказав Віталіні, як я її кохаю, — я заправив русявк пасмо за вухо й прикрив очі, силуючись втекти від самого себе, але там знову була вона. Довге волосся, її струнка постава і легкі рухи. Музика оживлювала щось потаємне в ній, змушуючи хотіти танцювати разом з нею. — Я так і не потанцював з нею, Владе. О боже, я залишив її один на один з Ігорем, бо подумав, що їй пасуватиме хтось такий високий. А тепер ми всі помремо...

Влад зробив довгу затяжку, скочив на ноги, здіймаючи пил міста і позирнув униз, на будинки, що от-от лишаться навіки єдиною згадкою про людство.

— Бляха, ти й справді дурень, але як казала моя бабуся, ніколи не пізно, — друг почав перелопачувати мотлох і щось шукати. — А вона знала толк у сховках.

Я обтер рукавом скупі сльози, які відображали мою слабкість та біль, а потім згадав, що їх вже ніхто й не побачить. Та ще більше боляче було від того, що Влад змусив, щось зрушити всередині мене. Я підійшов до нього і неквапом почав піднімати сміття.

— А що ми власне шукаємо?

— Бабця казала, що сховала десь тут ровер, — він поводив рукою по землі і вчепившись у металеву ручку радісно скрикнув: — Є.

Я скептично поглянув на Влада, заливаючи в себе чергову пляшку коли.

— Ти серйозно думаєш, що ми встигнемо на велику до кінця світу?

— Так, — чорні очі поглянули то на велосипед, то на мене. — В крайньому випадку, коли хтось виживе — нас знайдуть разом і складуть найбезглуздіші історії, які тільки зможуть придумати. — Влад пограв плечима у футболці з Усиком. — Якщо ти розумієш про що я.

— Ой фу, поїхали вже, — він знав, як роздратувати мене і це бісило. Він знав мене так, як не знав ніхто.

Ми сіли на транспорт і поїхали на зустріч смерті. Але перед тим, я просто мусив знайти довговолосу Віталіну і закружляти її в танго та палко поцілувати.