Золотиста бронзівка
Моє життя було бентежним з самого початку. Я мусив долати великі відстані, перш ніж вдавалося знайти найсмачніші квіти. Інколи, я настільки втомлювався, що легко промовляв:
— Я ненавиджу своє життя.
Моя родина неодноразово чула, як всі хвалили бджіл за трудолюбство і мед, метеликів за легкість і красу, павуків... Павуків не хвалили, та одначе си недалеко від них пішли за рейтингом у суспільстві.
А втім, нашій родині доводилося остерігатися павутини. Один раз попадеш, то вже й не виплутаєшся. Там тобі й смерть.
На горизонті виринуло поле троянд. Моя матуся постійно торочила:
— Досить літати на червоно-жовті поля. Ти надто помітний, — її лапки тицьнули у мої прекрасні зелені крила, що переливалися на сонці.
Завдяки ним, я відчував себе хоча б на дрібку пилку ближче до метеликів.
Більшість моєї родини натомість мала темне забарвлення, яке допомагало їм в маскуванні. Завжди вони переоцінювали його.
Втомлено змахнувши крилами, я опустився на найближчу оксамитово червону квітку і затупцяв лапками з нетерпіння. І нехай, мої брати та сестри, тішаться тими згірклими польовими віниками, зате мені більше буде.
Абсолютно втративши пильність, я приступив до трапези.
Щось холодне і велике спробувало затиснути мене з обох боків, тож я завовтузив кінцівками і на мить вирвався. А наступної миті мене запхали в картонну коробку з під сірників.
Мені було страшно.
Я бився, але все намарно — сірі стіни виглядали непереможними.
Я тихо сидів, в надії, що от-от з'явиться просвіт і я зможу полетіти далеко. Зможу повернутися додому.
— Тримай, люба, я зловила для тебе ще одного, — сухий голос долинув прямо наді мною, а далі коробочка затряслася і мене передали в інші руки.
Коробочка відчинилась ледь-ледь, недостатньо аби я зміг випурхнути, але так, щоби велике каре око поглянуло прямо на мене.
— Бабуууусю, — дівча запищало так, що в мене заклало вуха. — Я якраз такого й хотіла собі. Ти тільки поглянь як переливається колір, ніби цінний смарагд. Він однозначно прикрасить мою колекцію.
Я не пив і не їв. Я всихав там, без сонця, метеликів чи натяку на оксамитово червоні троянди.
Тепер я ненавидів їх, ненавидів своє життя.
Я згадував про батьків, і разом з тим радів, що не встиг завести власної родини і їм не довелося страждати через моє зникнення. З мене був би жахливий батько та я не дізнаюся цього вже напевне.
Води... Будь ласка. Хоч краплю.
Коробочку періодично відкривали, але тільки для того аби пересвідчитися чи я вже був готовий перейти до наступного етапу.
В очах потемніло. Я не відчував болю, але знав, що це мале дівча щось робило зі мною. В її руках повсякчас блищали невідомі мені інструменти та механізми.
На заході мого життя, останньому тремтінні трубчастого серця, вона піднесла мене до дзеркала і якби я міг — закляк би від жаху.
Мої зелені крила були намертво скріплені важкою ношею зверху. Механічними коліщатками.
Дівчина закусила тонку губу і поправила окуляри, щоби краще роздивитися результат. Кивнувши головою, вона кинула моє тіло до купи інших, так само видозмінених.
А я з жалем хотів повернутися і прожити ще раз ту мить, коли я казав, що ненавиджу своє життя.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!