Химера

У медвідсіку «Кербера» пахло озоном, паленим м’ясом і стерильністю.

Поранених затягували на операційні столи одного за одним — дванадцять солдатів і троє Демонів, включно з Ніксом. Для військового крейсера такі втрати не були чимось надзвичайним; у великих битвах палуби заливало кров’ю куди рясніше. Але тут, у тиші стерильного блоку, все відчувалося інакше.

Занадто тихо.

Занадто чисто.

Медики працювали швидко й злагоджено. Скальпелі розкривали краї рваних ран, лазерні коагулятори запаювали судини, автоматичні шви стягували краї плоті. Металеві маніпулятори м’яко фіксували кінцівки поранених, поки анестетики гасили біль.

Тяжкопоранених негайно занурювали в медикаментозний сон.

Поки «Кербер» під потужними імпульсами двигунів відходив у порожнечу космосу, подалі від проклятої Саелії, лікарі методично виправляли наслідки короткої, але жорстокої сутички.

Лише один боєць не дотягнув до кінця зміни.

Він помер від колосальної втрати крові безпосередньо на операційному столі — химера розірвала йому стегнову артерію разом із шматком броні. Медпрацівники, звиклі до смерті, лише коротко перезирнулися й буденно зафіксували смерть, накриваючи тіло простирадлом.

Коли основну роботу було завершено, пацієнтів перевели до загальної палати.

— Усе буде гаразд, хлопці, — запевняв старший хірург, поправляючи крапельницю біля одного з Демонів. — За тиждень уже будете в строю.

Стейн прийшов перевірити своїх людей особисто.

Він ішов між рядами ліжок, прислухаючись до рівномірного писку приладів. Командир затримувався біля кожного ліжка, поплескував бійців по плечу й знаходив для кожного кілька скупих, але підбадьорливих слів.

Дехто відповідав жартами.

Дехто просто кивав.

Нікс, блідий і перебинтований, лише коротко подивився на нього.

У очах Демона досі стояв той холодний погляд жовтих очей тварюки з ангара.

І щось іще.

Щось таке, чого Стейн тоді не зміг розпізнати.

Але благополучні прогнози лікарів розсипалися в прах швидше, ніж «Кербер» покинув планетарну систему.

До кінця першої доби ситуація різко змінилася.

Абсолютно в усіх поранених, без винятку, піднялася температура.

Це був не звичайний післяопераційний жар — це була вогняна буря, незрозуміла й неконтрольована. Датчики біомоніторів один за одним почали забарвлюватися в тривожний помаранчевий колір.

Спочатку лікарі списали це на реакцію на чужорідні токсини.

Але потім почалися судоми.

Один із солдатів раптом вигнувся на ліжку, ніби його хребет намагалися переламати зсередини. Ремені утримували його тіло, поки м’язи смикалися в безладних спазмах.

— Тиск скаче! — крикнув один із медиків.

— Збільшити дозу седативних!

Але седативні майже не діяли.

За кілька хвилин солдат розплющив очі — каламутні, налиті кров’ю — і раптом спробував вкусити санітара, який схилився над ним.

— Що за чорт?!

Його ледве втримали.

І це був лише перший.

Ще за кілька годин лихоманка почала вражати тих, хто взагалі не був на станції — медперсонал і чергових офіцерів, які контактували з тими, хто вижив.

Спочатку — легка слабкість.

Потім — жар.

Потім — тремтіння.

А далі — спалахи безпричинної агресії.

Смерть, яку вони так поспішали залишити на поверхні Саелії, вже почала свій танок усередині корабля.

До кінця четвертої доби, коли «Кербер» нарешті досяг системи Скарца, ситуація на борту стала катастрофічною.

Корабель більше не нагадував гордість імперського флоту — він перетворився на дрейфуючий лазарет.

Більша частина екіпажу палала в незрозумілій лихоманці.

У тих, хто заразився повітряно-крапельним шляхом, не витримували легені: почалися перші смерті.

Кашель роздирав грудні клітки.

Кров з’являлася на губах.

Деякі задихалися просто на підлозі коридорів.

З кожною годиною кількість тіл у чорних пластикових мішках зростала, а ті, хто вижив, були надто слабкі, щоб їх прибирати.

Стейн усе ще перебував на капітанському містку.

Його обличчя осунулося, шкіра набула нездорового сіруватого відтінку, а кожен рух віддавався тупим болем у кістках.

Температура випалювала його зсередини.

Він відчував, як із кожним вдихом у легені ніби заливають розплавлений свинець.

Дихати ставало дедалі важче.

Доповіді небагатьох уцілілих медиків були короткими й безнадійними:

— Ми не знаємо, що це за хвороба, командире. Це не вірус і не бактерія у звичному розумінні. Це... код. Агресивний біологічний код, який переписує носія.

Стейн дивився на тактичний екран, де яскраво сяяла позначка флагманського корабля Імперії.

Він чудово розумів: чесна доповідь про зараження призведе до негайного введення протоколу «Пекло».

«Кербер» просто розстріляють з орбіти.

Або залишать дрейфувати в космосі до повної загибелі екіпажу.

А Стейн із роду Астерхольд помирати не бажав.

— Встановити зв’язок із флагманом, — прохрипів він. — Лише аудіоканал. Без зображення.

Коли на зв’язок вийшов черговий офіцер флоту, Стейн змусив свій голос звучати твердо.

— Запитую екстрену медичну допомогу. На борту багато поранених після важкого зіткнення на Саелії. Потрібен додатковий персонал і обладнання.

— Командире Стейн? Ми не бачимо вашого зображення.

— Технічні несправності після бою, — Стейн видавив подобу посмішки. — Та й, якщо чесно, я зараз маю не найкращий вигляд для відеодоповіді.

Його обман спрацював.

Імперія не кидала своїх героїв.

У бік «Кербера» відокремилися десантні модулі з медперсоналом і свіжими силами.

І саме в цей момент, ніби реагуючи на наближення «свіжої крові», мутація всередині тіл поранених перейшла в нову фазу.

У медвідсіку почалося пекло.

Тих одинадцятьох солдатів і трьох Демонів почало ламати.

Тіла вигиналися під неможливими кутами.

Сухожилля рвалися з вологим тріском.

Кістки скрипіли, ніби хтось ізсередини намагався перебудувати їх наново.

Крики болю змінювалися гарчанням.

І найгірше було те, що деякі із заражених почали нападати один на одного, ніби в них прокидався давній, звіриний інстинкт.

Трансформація вступила в активну фазу.

Тяжкий удар від приземлення модуля відгукнувся у корпусі «Кербера» вібрацією.

Група рятувальників із десяти медиків на чолі з Гроссом завмерла перед внутрішнім шлюзом.

Коли люк із шипінням розійшовся, їх зустріли двоє солдатів «Кербера».

Вони мали виснажений вигляд.

Шкіра землистого кольору.

Очі запалені.

Рухи смикані, ніби кожен вимагав зусилля.

Бійці мовчки кивнули й жестом запросили лікарів іти за ними.

Коридорами тягнуло дивним запахом.

Тяжким.

Мускусним.

Запахом хижака в клітці.

— Де поранені? — запитав Гросс.

— У головному блоці, — хрипко відповів один із супровідників.

Коли вони увійшли до медвідсіку, рятувальники мимоволі завмерли.

Стерильна зона перетворилася на операційну з кошмарів.

На обличчях одних застигла неприродна блідість і краплі поту.

На обличчях інших — такий біль, що на нього було важко дивитися.

Але погляд затримався не на них.

А на тих, хто постраждав на станції.

Поранених бійців корчило прямо на ліжках із такою силою, що чувся хрускіт сухожиль.

Ремені натягувалися до межі.

Деякі вже були розірвані.

А на одному з ліжок, зірвавши фіксатори, сидів Нікс.

Точніше…

те, що від нього залишилося.

Його спина була вигнута дугою. Під шкірою перекочувалися неприродно збільшені м’язи, ніби в тілі намагалося вміститися щось значно більше.

Хребці випирали, утворюючи нерівний гребінь.

Пальці видовжилися.

Нігті розщеплювалися, перетворюючись на щільні кістяні пазурі.

Нікс повільно підняв голову.

Його щелепа була залита кров’ю.

Зуби кришилися…

і на їхньому місці виростали нові — довгі, гострі, як бритви.

Очі спалахнули жовтим.

— Нікс?.. — видихнув один із солдатів, що супроводжували групу.

Відповіддю було утробне гарчання.

Воно не було людським.

Воно вібрувало десь глибоко в грудній клітці, ніби там уже працював новий, потужніший механізм дихання.

А тоді Нікс стрибнув.

Швидкість була надлюдською.

Першого медика він розпанахав одним змахом пазурів, розриваючи форму разом із плоттю.

Другого дістав зубами, вчепившись у горло.

Третій рятувальник навіть не встиг скрикнути, коли кістяний шип, що проріс із передпліччя Нікса, пробив йому грудну клітку навиліт.

Кров бризнула на стіни медблоку.

— Назад! До виходу! — закричав Гросс, відкриваючи вогонь.

Але тварюка, яка колись була Ніксом, рухалася підлогою з неймовірною швидкістю.

Вона не просто бігла.

Вона повзла, чіпляючись пазурами за підлогу, стіни й ліжка, мов хижа комаха.

Кулі лише рвали м’язи.

Але тварюка майже не сповільнювалася.

Ті рятувальники, що залишилися живими, збожеволівши від страху, кинулися геть із медвідсіку.

Але вони не змогли повернутися до своїх модулів.

Двері виявилися заблокованими.

Єдиний шлях вів угору.

Задихаючись, вони вдерлися на капітанський місток.

І завмерли.

У командирському кріслі нерухомо сидів Стейн.

Він повільно повернув голову.

Його шкіра здавалася пергаментною.

А з-під повік на рятувальників дивилися яскраво-жовті очі з вузькими вертикальними зіницями хижака.

— Допоможіть... — прохрипів Гросс, опускаючи зброю.

Стейн повільно підвівся.

Його рухи були моторошно плавними, позбавленими людської метушливості.

— Ви або допоможете нам… — голос командира «Кербера» тепер скидався на скрегіт металу об камінь, — або помрете тут. Разом із нами.

Він зробив крок уперед.

— Ваші життя тепер цілком і повністю залежать від того… чи зумієте ви це зупинити.

У напівтемряві містка блиснули його пазурі.

І він усе ще намагався тримати їх стиснутими в кулаки.

Стейн зробив ще один крок уперед.

А десь глибоко в надрах «Кербера» знову пролунав рев — уже не однієї істоти, а відразу кількох. Вентиляційними шахтами прокотився глухий металевий удар, потім ще один.

Щось важке рухалося всередині корабля.

І, судячи зі звуків…

Нікс був уже не один.