Химера

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА ЕЛІЗІУМ

Космос навколо «Стікса» перетворився на хаотичний, сліпучий калейдоскоп трасерів і плазмових спалахів. Вогняні лінії перетиналися, рвалися, зникали, залишаючи по собі лише короткі сліди в темряві.

Джон Картер втиснувся в крісло, стискаючи руків’я керування так, що побіліли пальці. Перехоплювач тремтів під ним, реагуючи на кожен рух, на кожне перевантаження. Машина працювала на межі — і він відчував це буквально шкірою.

Мета була проста: турель правого борту.

Але наблизитися до неї — майже неможливо.

Імперська ПКО не стріляла «в той бік». Вона супроводжувала ціль. Холодно. Точно. Без права на помилку.

— Ну ж бо… давай… — крізь зуби процідив Картер, вирівнюючи курс.

Наступної миті удар прийшов несподівано.

Різкий, глухий.

Перехоплювач смикнуло так, ніби його схопили й різко рвонули вбік. Кабіна здригнулася, світло згасло на долю секунди — і відразу повернулося, заливаючи все тривожним червоним сяйвом.

— Чорт... — видихнув Картер, миттєво пробігаючи поглядом по панелі. — Лівий двигун здох. Втрачаю інерцію!

Машину почало відводити.

Не різко — гірше.

Повільно, невблаганно, ніби вона вже ухвалила рішення за нього.

Система попередження завила, заповнюючи кабіну пронизливим, тиснучим звуком:

«Критичне пошкодження корпусу. Розгерметизація через 60 секунд».

Шлейф палаючого газу потягнувся за перехоплювачем. Керування ставало дедалі важчим, відгук — дедалі повільнішим. Він перетворювався на некерований уламок.

Катапульта.

Найпростіший варіант.

Найправильніший.

Картер навіть не подивився на важіль.

Натомість він різко вичавив залишки тяги з правого сопла, змушуючи машину слухатися. Перехоплювач завив, відгукуючись на перевантаження, корпус заскрипів, наче живий.

Ніс почав повертатися.

Не туди, де безпечно.

Туди, де був шанс.

Прямо в розкриту пащу ангара «Стікса».

— Ну давай... — прошепотів він. — Один раз.

Перехоплювач увійшов у лінію.

Надто швидко.

Надто нерівно.

Надто пізно, щоб щось змінювати.

Мерехтливе поле атмосферного щита вдарило по корпусу, мов стіна. Кабіну залило світлом, прилади на мить осліпли — і вже наступної секунди машина прорвалася всередину.

Удар.

Метал завищав.

Перехоплювач із моторошним скреготом врізався в палубу й понісся нею, змітаючи все на своєму шляху. Іскри бризнули врізнобіч, шматки обшивки відривалися, кабіну затягнуло димом.

Ремені врізалися в груди.

Повітря вибило з легень.

І світ на секунду зник.

***

Свідомість повернулася ривком.

Глухим дзвоном у вухах.

Картер повис у кріслі, не одразу розуміючи, де верх, а де низ. Перед очима все пливло, панель блимала, частина приладів уже не працювала.

Десь поруч тріщало полум’я.

Він різко вдихнув — повітря було гарячим, пахло гаром і металом.

Живий.

Він усе ще живий.

Картер відстебнув ремені, ледь не вивалився з крісла і, похитуючись, вибрався назовні.

І завмер.

Тиша.

Не просто відсутність звуку — щось неправильне.

Дзвінка.

Порожня.

Величезний ангар лежав перед ним, освітлений холодним світлом. Ряди паркувальних захватів — порожні. Ні людей. Ні руху.

Лише кілька ремонтних дронів у нішах.

Вони не рухалися.

Ніби теж чекали.

Картер повільно підняв гвинтівку, озираючись навколо.

Нікого.

— Нікого... — прошепотів він.

Слова прозвучали надто голосно.

— Вони всі пішли на «Ковчег».

Усвідомлення прийшло одразу.

І разом із ним — шанс.

За спиною щось глухо ляснуло.

Він озирнувся.

Його перехоплювач уже палав по-справжньому. Полум’я підбиралося до паливних комірок.

— Чорт.

Картер, стиснувши зуби від болю в ребрах, пірнув назад у кабіну й увімкнув зв’язок.

— «Екліпс», говорить Картер! Я всередині «Стікса»! Повторюю — я в головному ангарі. Тут нікого немає! Усі пішли на абордаж... — він на секунду запнувся. — Може, спробуємо затрофеїти крейсер?

Зв’язок захрипів.

Перешкоди.

Тріск.

А потім голос.

— Прийнято, Джоне!

Більше нічого не потрібно було.

Картер вивалився з кабіни й рвонув до технічних колон у глибині ангара. Біг нерівно, ледь не падаючи.

Він встиг.

Упав за укриття —

і тієї ж секунди ангар струсонуло.

Вибух розірвав залишки перехоплювача, перетворивши його на вогняну кулю. Жахливий удар прийшов із протилежного боку колони — метал здригнувся, а над головою Картера з оглушливим свистом пролетіли розпечені осколки. Ударна хвиля змила повітря в ангарі, закладаючи вуха, і обсипала його градом дрібної крошки.

Метал дзвенів, падаючи навколо.

Полум’я відбивалося в стінах.

І знову — тиша.

На містку «Екліпса» Ліам Блек стояв нерухомо, дивлячись на тактичну карту.

Інформація від Картера змінювала все.

Імперці зробили ставку.

І прорахувалися.

Вони залишили серце свого корабля майже без захисту.

— Це божевілля, капітане... — тихо промовив помічник.

Він уже все зрозумів.

Ліам повільно усміхнувся.

І в цій усмішці не було нічого обнадійливого.

— Вони надто зайняті поділом «Ковчега», — спокійно сказав він. — Усім бортам. Розчистити шлях десантним модулям.

Коротка пауза.

— Зближуємося.

Два важкі модулі відокремилися від «Екліпса» й рвонули вперед, у бік ангара. Слідом за ними, маневруючи між уламками та вогнем, пішли квінджети підтримки.

Вони входили просто в пащу ворога.

Без гарантії повернення.

Це була не просто зухвалість.

Це був розрахунок на межі.

За кілька хвилин канал ожив:

— Висадку завершено. Сектор ангара під контролем. Втрат немає.

Ліам Блек ледь помітно кивнув.

— Чудово... — тихо промовив він.

І лише тепер дозволив собі коротку, жорстку усмішку.