Химера

Коридори крейсера зустріли їх порожнечею.

Але це була вже не та тиша, що раніше.

Тепер вона жила — тремтіла, рвалася на шматки під ударами ззовні.

Десь далеко, за бронею корпусу, глухо прогримів вибух. Підлога під ногами ледь помітно здригнулася, ніби корабель на мить утратив опору. Світло блимнуло — раз, удруге — і стабілізувалося, але вже не так рівно, як раніше.

Ззовні крейсер методично розбирали на частини.

Перехоплювачі заходили хвилями. Квінджети трималися трохи далі, працюючи точково: вибивали турелі, розрізали броню в найслабших місцях. А десь вище, майже за межею сприйняття, «Екліпс» довершував розпочате, перетворюючи бій на вирок.

Ще один удар.

Цього разу ближче.

Десь попереду з протяжним скреготом повело перебірку, посипався пил, задзвенів метал.

Аманда здригнулася, але не зупинилася. Ліза лише міцніше стиснула захоплений автомат.

Картер рухався першим.

Кроки — короткі, швидкі, без зайвого шуму. Він не біг, але й не сповільнювався. Зараз швидкість означала не менше, ніж обережність.

Їм потрібно було встигнути знайти підкріплення, яке вже напевно висадилося на корабель Харонської імперії.

Вони минули черговий поворот.

І в ту ж мить із бічного проходу раптово висипали люди.

— Стояти!

Автомати здійнялися майже одночасно — і з одного, і з іншого боку.

Долі секунди.

Пальці вже лягали на спускові гачки.

— Свої! — різко кинув Картер, роблячи крок уперед. — Не стріляти!

Напруга повисла в повітрі, мов натягнута струна.

Один із бійців — у важкій штурмовій броні, з потертою наплічною пластиною — вдивився в обличчя Картера, примружившись крізь візор.

— Картер?..

— Саме він.

Пауза.

І потім зброя повільно опустилася.

— Чорт... — видихнув боєць. — Ми думали, ти розбився.

— Потім обговоримо, — відрізав Картер. — Яка обстановка?

— Опір розрізнений, але лютий. Основні сили відступили до містка.

Картер коротко кивнув.

— Отже, туди й прямуємо.

Він на секунду озирнувся на дівчат.

— Тримайтеся позаду. Без потреби в бій не лізьте.

Ліза лише фиркнула, але сперечатися не стала.

Група розвернулася єдиним організмом.

Тепер їх стало більше.

Далі вони вже не кралися.

Вони йшли.

Швидко, жорстко, з розумінням того, що прихованість закінчилася.

Контакт із противником стався через два повороти.

Попереду майнули тіні.

І в ту ж мить коридор спалахнув вогнем.

Десяток солдатів Харонської імперії зайняли оборону біля широкого перехрестя. Вони чекали. Підготувалися. Перекрили прохід.

Перший залп ударив суцільною стіною.

Іскри, рикошети, глухі удари по броні.

— В укриття!

Картер рвонув убік, притискаючись до виступу перебірки. Плазмовий заряд пройшов за сантиметр від голови, вдарив у стіну позаду, розірвавши метал бризками розплавленого сплаву.

Вогонь у відповідь не забарився.

Коридор наповнився криками, спалахами та запахом перегрітого повітря.

— Обережніше! — крикнув один зі штурмовиків.

— Тисніть центр!

Картер висунувся на частку секунди — прицілився — постріл.

Один із противників сіпнувся й осів.

Джон знову сховався в укриття.

Надто щільний вогонь.

— Їх багато! — долинуло справа.

— Не більше, ніж нас, — крізь зуби кинув Картер. — Прорвемося.

У цей момент корпус знову здригнувся.

Сильніше, ніж раніше.

Світло згасло.

На секунду.

Темрява.

І одразу ж — аварійне освітлення, тьмяне, червонувате.

І в цьому світлі бій став ще бруднішим.

Ще ближчим.

Один зі штурмовиків рвонув уперед, скорочуючи дистанцію.

Занадто рано. І дуже нерозумно.

Постріл.

Він упав, навіть не скрикнувши.

— Чорт! — гаркнув хтось.

Картер краєм ока помітив політ якогось предмета.

— Дим!

Граната прокотилася підлогою, випльовуючи густу хмару.

— Уперед! Зараз!

Вони пішли крізь дим.

Навпомацки. По пам’яті. На рефлексах.

Постріли стали рідшими — надто мала дистанція.

Тепер усе вирішували секунди.

І руки.

Картер вискочив із сірої пелени просто на противника.

Удар прикладом — в обличчя.

Ривок.

Постріл впритул.

Наступний.

Крики.

Чужі. Свої.

Десь праворуч скрикнула Аманда — коротко, різко.

Ліза вилаялася.

Ще один вибух — уже зовсім близько — хитнув коридор.

Коли дим почав розсіюватися, усе було скінчено.

Тиша повернулася.

Але вже інша.

Важка.

На підлозі лежали тіла.

Надто багато.

Картер швидко ковзнув поглядом по своїх.

Раз.

Два.

Три.

Мінус три.

Він на секунду заплющив очі.

Не зараз.

— Рухаємося, — глухо сказав він.

Ніхто не сперечався.

Вони рушили далі.

Тепер швидше.

Тому що шляху назад уже не було.

Двері капітанського містка були попереду — масивні, з посиленою бронею. Але зараз вони були прочинені.

Картер підняв руку.

Стій.

Короткий погляд на бійців.

А потім ривок.

Широке приміщення, залите холодним світлом екранів. Офіцери біля пультів. Кілька охоронців.

І десяток стволів, спрямованих на них у відповідь.

— Зброю на підлогу! — різко кинув Картер. — Усім відійти від панелей! Руки вгору!

Пауза.

Довга.

Неприємна.

Погляди метнулися до центральної фігури.

Калеб Малікорн стояв біля головного пульта.

Спокійний.

Він повільно перевів погляд на Картера.

Оцінив.

Зрозумів.

І ледь помітно всміхнувся.

Малікорн озирнувся навколо.

На своїх людей.

На екрани.

Де бій уже був програний.

І лише після цього повільно підняв руки.

— Зброю — на підлогу, — неголосно сказав він.

У голосі не було паніки.

Лише холодне визнання поразки.

Солдати завагалися.

Але підкорилися.

Один за одним.

Метал глухо вдарявся об підлогу.

Малікорн знову подивився на Картера.

— Схоже, я переоцінив ситуацію, — рівно промовив він. — І недооцінив вас.

Картер зробив крок уперед.

Тепер між ними майже нічого не було.

— Буває, — коротко відповів він.

І в цей момент остаточно стало зрозуміло —

бій закінчено.

***

Картер зробив крок уперед, не опускаючи автомата, але його голос прозвучав напрочуд спокійно, без жодної краплі тріумфу.

— Досить крові. На сьогодні жертв уже достатньо. Накажи своїм людям скласти зброю, і я гарантую життя кожному, хто підкориться.

Калеб уважно подивився в очі Джону, ніби шукав у них підступ, але, зустрівши лише холодну рішучість, ледь помітно кивнув. Він повільно підійшов до центральної консолі, увімкнув канал зв’язку й промовив рівним, позбавленим емоцій тоном:

— Говорить Калеб Малікорн. Усім групам захоплення на «Ковчезі» та оборони «Стікса» — негайно припинити вогонь і опір. Це мій прямий наказ.

На мить на містку запанувала мертва тиша, яку порушував лише далекий гул двигунів. Потім по всьому кораблю почали згасати вогні бойової тривоги, змінюючись рівним білим сяйвом. Опір припинився.

Картер коротко видихнув, відчуваючи, як адреналін повільно полишає тіло, залишаючи по собі лише свинцеву втому та пульсуючий біль у скронях.

За кілька хвилин три велетенські тіні — пошматований, але не позбавлений величі «Ковчег», обвуглений у бою «Екліпс» і захоплений «Стікс», корпус якого був усіяний пробоїнами — почали повільно розвертатися в бік далеких зірок.

Спотворений простір навколо них здригнувся, натягнувся, мов струна, і в сліпучому спалаху зімкнувся.

Три пошкоджені кораблі, залишаючи за собою лише шлейф охолодженої плазми, пішли в гіперстрибок, зникаючи з цього сектора.