Химера

Дим від підірваного перехоплювача ще не встиг осісти — він стелився коридорами важкими сірими клаптями, різав очі й залишав на язиці присмак гару, — коли Картер, похитуючись, відійшов від палаючих уламків. Метал іще потріскував, десь усередині корпусу ліниво ляскали залишки розгерметизованих відсіків.

Він на секунду завмер, прислухаючись.

Тиша тут була оманливою — глухою, натягнутою, немов перед ударом. Десь у глибині корабля гули системи життєзабезпечення, але цей рівний звук лише підкреслював порожнечу навколо.

Потрібно було розвідати ситуацію до того, як десантні модулі «Екліпса» увійдуть у зону посадки.

І Джон збирався зробити це просто-таки зараз.

Він рушив уперед, намагаючись ступати м’яко, перекочуючись із п’яти на носок. Кожен крок віддавався легким болем у скронях — наслідки перевантажень і удару під час аварії нагадували про себе.

На виході з ангара фортуна вперше за цей день вирішила усміхнутися йому — хай і з хижим оскалом.

Із-за рогу, ледь не врізавшись у нього, вискочив імперський солдат — технік у легкому сірому жилеті. Він явно поспішав до місця вибуху: дихання збите, погляд розфокусований, палець лише починав лягати на спусковий гачок.

Він не очікував побачити тут живого.

І тим більше — ворога.

Їхні погляди зустрілися лише на частку секунди.

Цього виявилося достатньо.

Картер зірвався з місця. Ривок — короткий, вибуховий. Він буквально врізався в супротивника, не даючи тому часу на роздуми. Удар кулаком у щелепу — різкий, відпрацьований до автоматизму. Щось хруснуло. Голова імперця сіпнулася вбік, тіло втратило координацію.

Перехоплення за комір, ривок униз — і важке тіло, позбавлене опори, повільно завалилося, залишаючи на металі темний слід. Солдат так і не встиг видати жодного звуку.

Картер на мить закляк, затамувавши подих.

Ніхто не прибіг.

Він швидко перевірив автомат, знятий із супротивника. Двадцять зарядів. Небагато, але краще, ніж нічого. Кишені — порожні.

— Подивимося, що у вас за корабель... — ледь чутно пробурмотів він.

Коридор попереду був вузьким, із приглушеним освітленням. Лінії аварійного підсвічування тягнулися вздовж підлоги, відкидаючи блідо-сині відблиски на стіни.

Перші двері праворуч відчинилися з тихим шипінням.

Картер увійшов різко, ствол уже рухався разом із поглядом, прочісуючи кути.

Порожньо.

Склад. Ряди контейнерів, акуратно закріплених у фіксаторах. Ані руху, ані звуку.

Він затримався на секунду довше, ніж потрібно, перевіряючи тіні між ящиками.

Чисто.

Друге приміщення — щитова.

Тут було тепліше. Повітря вібрувало від роботи генераторів, низький гул проходив крізь підлогу й віддавався в кістках. Панелі керування блимали рівним синім світлом, індикатори спокійно відраховували робочі параметри, ніби нічого не відбувалося.

Картер ковзнув поглядом по приміщенню.

Нікого.

Він вийшов назад у коридор, відчуваючи, як поступово повертаються сили — тіло ще боліло, але свідомість прояснювалася.

Джон рушив далі.

Коридор вигинався, йдучи глибше в житловий сектор. Тут було чистіше, охайніше — менше слідів технічної роботи, більше рівних поверхонь і декоративних елементів. На одвірках дверей — гравіювання Дому Малікорн.

Треті двері нічим не відрізнялися від попередніх.

Картер притулився до стіни збоку від прорізу, на мить затримав подих і натиснув на сенсор.

Стулка відійшла вбік.

Він крокнув усередину швидко, майже ковзаючи, ствол описав коротку дугу —

І в ту ж мить щось масивне, сіре промайнуло прямісінько перед обличчям.

БАХ!

Удар обрушився раптово.

Наче по голові з розмаху вгатили ковальським молотом.

Спалах. Білий, сліпучий. Світ на мить зник, розчинившись у глухому дзвоні. Звук витіснив усе — думки, орієнтацію, навіть відчуття власного тіла.

Голова різко сіпнулася назад.

Ноги втратили опору.

Стеля й підлога помінялися місцями.

Картер упав навзнак, не встигнувши навіть пом’якшити падіння. Автомат вислизнув із руки та з металевим брязканням відлетів кудись убік.

Свідомість захиталася на межі, але не згасла.

Крізь гул у вухах, ніби через товщу води, він почув жіночий скрик — короткий, переляканий — і швидкі кроки.

А потім інший голос — виразніший, ближчий:

— Лізо, стій! Це Картер!

Ім’я пробилося крізь шум.

Джон із зусиллям розплющив очі. Картинка не хотіла складатися в єдине ціле — вона тремтіла, розпливалася, двоїлася. Дві постаті у дверному прорізі повільно зливалися в одну.

Знайому.

І напрочуд небезпечну.

Ліза стояла просто над ним, стискаючи в руках широкий металевий піднос — той самий, що щойно ледь не розтрощив йому череп. Її пальці збіліли від напруження, дихання збилося, груди часто здіймалися й опускалися.

Очі — широко розплющені, розгублені.

— Та не може бути... — прохрипів Картер, обережно торкаючись чола.

Під пальцями вже наливалася ґуля — гаряча, пульсуюча. У вухах усе ще дзвеніло, ніби хтось бив у дзвін просто всередині голови.

Він дивився на неї знизу вгору, намагаючись переконати себе, що це не галюцинація.

— Та що з тобою не так?.. — пробурчав він, морщачись. — Ти що, при кожній зустрічі будеш мене по голові лупцювати?

Він спробував підвестися.

Світ одразу нахилився. Підлога пішла вбік, тіло повело, і він ледь не впав назад.

Чиясь рука обережно підхопила його під лікоть, утримуючи.

Картер не став опиратися.

Коли він повернув голову, перед очима з’явилося усміхнене личко Аманди.

— Привіт, — сказала вона, міцно підтримуючи його за плече.

Він кліпнув, переводячи погляд з однієї сестри на іншу.

— Ви... ви як тут опинилися?..

Аманда зітхнула, швидко перезирнувшись із Лізою.

— Вони нас захопили, коли ми тікали із Селени. «Шустрика» підбили ще на старті. Злетіти ми змогли... — вона на секунду стиснула губи, — але у відкритому космосі від імперського корабля вже не втекли.

Ліза примружилася, не випускаючи піднос із рук.

— А ти що тут робиш?

Картер криво всміхнувся, усе ще приходячи до тями.

— Захоплюю корабель.

— Ха! — коротко видихнула вона.

І в цей момент двері позаду розійшлися.

До приміщення увірвалися двоє солдатів Харонської імперії.

Судячи з форми — молодші офіцери. Їхні погляди миттєво знайшли ціль. Два автомати синхронно злетіли догори й уперлися просто в Картера — єдиного, хто становив тут очевидну загрозу.

На частку секунди все завмерло.

Палець одного з них уже починав тиснути на спусковий гачок.

І це стало їхньою помилкою.

Піднос у руках Лізи зірвався в рух.

Різкий замах.

Метал зблиснув у повітрі.

БАХ!

Перший удар припав точно в голову найближчому солдатові. Звук був глухий, важкий. Тіло сіпнулося, ноги підкосилися.

Але піднос не зупинився.

За інерцією, розвертаючись, він описав коротку дугу —

І з тим самим безжальним звуком врізався в другого.

Обидва противники упали на підлогу майже одночасно.

Картер на мить завмер, спостерігаючи цю картину з неприхованим подивом.

Один лежав нерухомо — голова була вивернута під неприродним кутом.

Другий іще сіпнувся... і затих.

— Та я щасливчик... — повільно промовив Джон, піднімаючи з підлоги свій автомат.

Аманда перевела на нього погляд.

— Це ще чому?

Він кивнув у бік тіл.

— Твоя сестричка мене вже двічі по макітрі приклала — і я досі живий. А їм вистачило по одному разу...

— Це не тому, що ти мені подобаєшся, — холодно відрізала Ліза, поправляючи розпатлане волосся й дивлячись на результат своєї роботи без жодного жалю.

— Та це я вже зрозумів, — усміхнувся Картер.

Він підійшов до тіл, швидко перевірив їх і забрав зброю. Рухи вже стали впевненішими — організм повертався до норми, адреналін робив свою справу.

Розвернувшись, він простягнув автомати Аманді та Лізі.

— Користуватися вмієте?

Обидві дівчини одночасно скривилися так виразно, що відповідь стала очевидною без слів.

Картер коротко видихнув.

— Зрозуміло.

Він перехопив зброю зручніше, кивнув у бік виходу.

— Тоді ходімо. Треба розвідати ситуацію до прибуття основної групи захоплення.

Він зробив крок до дверей, потім озирнувся до Аманди:

— Тримайся поруч зі мною.

І, не чекаючи відповіді, рушив уперед.

Коридор знову зустрів їх порожнечею.