Office-life

Мільйони людей щодня проводять свій час у офісах. Тут вони працюють, чи вдають, що працюють, піднімаючи власну значимість, втікаючи від рутини сімейного побуту, живуть своїм життям. Закохуються, ревнують, вдаються до лестощів і обману, заздрять і щиро радіють, будують цілеспрямовано кар’єру і плетуть від нудьги інтриги.

В середньому дев’ять годин доби, а то й більше, витрачається на оте офісне життя. І інколи тут розгораються справжнісінькі пристрасті, притаманні офісній атмосфері.

Ліля ввірвалася до кабінету, ніби весняний вітерець, свіжий і прохолодний. Був кінець літа, надворі стояла спека, тому зміна у звичайному устрої напівсонного офісу, яку зумовила дівчина своєю появою, не лишилася непоміченою. Двері відчинилися, і кілька пар очей дрімаючого пообіді, ймовірно, майбутнього колективу глянули водночас на гостю. Це була коротка мить, але Ліля знала наперед, що це буде.

Увага! Увагу до себе вона відчула кожною клітинкою.

І хоча це була далеко не перша співбесіда в її житті, дівчину все ж навідало легеньке хвилювання. Звикнутися з тим, що потрібно наново себе позиціонувати і доводити, що ти найкращий важкувато і втомлює, але зараз ситуація була такою, що необхідно було постаратися.

Зачинила двері, окинула зором присутніх, троє працівників, двоє з яких – чоловіки, зиркнули ще раз з-під лоба, відірвавши очі від моніторів, вдаючи неабияку зайнятість. Їхній прискіпливий погляд Ліля відчула спиною, коли прямувала до кабінету керівника підприємства. Скоріше за все, так вивчали усіх, хто заходив з новеньких, і мовчки робили ставки на переможця влаштованих перегонів.

З кабінету керівника вийшла пишна панянка, Ліля поглянула в її очі і зрозуміла, та така ж, як і вона, кандидатура на вакантну посаду, і, можливо, навіть ровесниця, з різницею в пару років. Молода, пишна, одягнена в дорослий діловий костюм, зайва вага додавала віку цій дівчині, робила її огрядною і важкою, і Ліля ще раз подумки подякувала свому тренерові, який вимогливо і наполегливо допомагав точити струнку фігуру.

Станова тяга, прес, «степ–тач», о, ці слова не були для неї чимось абстрактним, дівчина знала, що це. Вправи у спортзалі додавали впевненості у собі, тому вона постукала легенько об край дверної коробки, видихнула і внутрішньо зібралась.

– Заходьте! – пролунало з прочинених дверей.

– Доброго дня, пані Марто, – дівчина сміливо переступила поріг.

– Сідайте, будь ласка, – промовила керівник, – Ліліє, я ознайомилася з вашим резюме, і у мене виникли питання.

Пані Марта – жінка років за сорок, керівник підприємства, на яке прийшла влаштовуватися на роботу Ліля.

Марта з першого погляду сподобалася дівчині. Тримається по–діловому, впевнено й владно. Виглядає гарно, і зачіска, і макіяж, і діловий стиль. На шиї повязано кольорову хустинку, як носять леді, щоб додати образові романтичних нот.

– Я згодна відповісти на всі Ваші питання, – приязно відповіла Ліля, подумки готуючись до діалогу.

– Галочко, – натиснула кнопку на пристроєві селекторного зв’язку і звернулася Марта до помічниці, яка за замовчуванням виконувала роль секретаря, – зроби, будь ласка, мені чашечку міцної кави, один цукор, і нашій гості, Ліліє, що Ви будете? – запитала люб’язно керівниця.

– Каву, цукру стільки ж, дуже вдячна, – швидко відповіла Ліля. Вона раділа такому жестові уваги і прийому. Тільки направду нормальні фірми можуть запропонувати склянку води чи каву-чай гостеві. Початок був непоганим.

Їй не хотілося насправді так сильно кави, але відмовитися здалося незручним. Тим паче, керівниця підприємства бажала випити ароматного напою, судячи з усього, перша половина дня була насиченою бесідами з кандидатами на посаду, а строки пошуку були обмеженими у часі…

– Дві однакові кави, Галочко. Дуже вдячна! – закінчила Марта і усміхнулася.

Це була красива жінка. Направду красива і ділова жінка.

Ліля навіть не підозрювала, що з моменту пропозиції випити що-небудь у неї насправді розпочалася співбесіда.

Марта свого часу фанатіла від різноманітних тренінгів і практик нейролінгвістичного програмування.

На перший погляд завдання було простим – знайти людину на вакантну посаду.

Але якщо врахувати те, що на цьому місці люди надовго не затримувалися, про що пані директорка знала, як ніхто, то завдання набувало іншого рівня складності. Треба було знайти людину, яка буде працювати, виконувати свою роботу вправно і вчасно, навіть під психологічним натиском, і не хотітиме змінити швидко місце роботи. Слабкі канидатури відкидалися автоматично.

Тому усі кроки і дії Марти були спланованими і не випадковими.

Навіть бажання випити кави. Можна було попросити води, соку, байдуже, цікавила реакція респондента на пропозицію.

Багато хто відмовлявся. Але навіть за характером відмови можна було проаналізувати людину. Рівень впевненості. Активності. Відповідальності і швидкості реакції. Надворі стояла спека, тому склянка води пропонувалася найчастіше, вона була неабияк доречною.

Крім того, Марті, як будь-якій жінці, було цікаво, хто прийшов на зустріч. Розглядати кандидата впритул було б не так елегантно, як попередньо зайняти увагу іншим питанням, як от запропонувати випити води, а тим часом розгледіти одяг, взуття, манікюр, зачіску. Оцінити зовнішній вигляд. Оцінити ставлення людини до себе!

Щодо Лілії, яка очікувала каву і посміхалася приязно Марті, дівчина не боялася ніяких питань, адже досвід роботи за спеціальністю і своєрідні загартування попередніми співбесідами зробили своє. Робота з відмовами і запереченнями теж додає впевненості.

В пам’яті мимохіть промайнули найпікантніші епізоди таких бесід. Ліля згадала, як вона відповідала на безглузді питання на кшталт «як Ви бачите себе через 5 років?», «чому форма кришок на каналізаційних люках не квадратна, а кругла?», «які з цих людей, зображених на фото Вам подобаються, які викликають відразу?». Перед нею розкладали фотографії різноманітних людей, і Лілі лишалося лишень здогадуватися, хто вони, ці люди?

Сотні питань, щодо того, чи планує дівчина йти в декрет, мати сім’ю, ким працюють батьки, чи має бойфренда. Деяких потенційних роботодавців цікавили і більш пікантні питання, на кшталт того, «що у вас на даний момент зберігається у холодильнику», питання по суті й не по суті, але що могло бути нового – Ліля вже й не здогадувалася.

– А питання спершу лише одне. Виходячи з вашого резюме й досвіду роботи, отже, чому ви до сих пір не фінансовий директор? Ви не маєте сім’ї, дітей. Що вас стримувало ці всі роки, щоб піднятися вище?

Упс! А дійсно?

Запала тиша. Було чутно, як десь далеко гуде автобан, і дзижчить муха, яка залетіла до сусідньої кімнати і приречено б’ється у скло вікна.

Лілю це питання спантеличило, вона ніколи не чула подібних питань, навіть не припускала, що таке можуть спитати. Тому була не готова. А й справді, подумала дівчина, чому?

Тишу порушила Галочка, яка внесла дві філіжанки запашної кави і поставила на стіл. Помічниця швидко вислизнула з кабінету, атмосфера була напруженою, ніби туго нятягнута тятива лука.

Марта ж була майстер стресових співбесід. Тому в якості експерименту вирішила перевірити дівчину.

Ліля замислилася. Вона на мить забула про те, що самотужки влаштовувалася на роботу у кожну з фірм, і міняла роботу лише тому, що була мета рухатися вперед у розвиткові. Дівчина ніколи не замислювалася про посаду фінансового директора, тому не вибудовувала таким чином свої мрії.

А можна і так? Хммм… Дійсно, чому ж ні?

На кожній з робіт вона неабияк звикала до людей, намагалася сприймати їх такими, якими вони були, але весь час виокремлювала для себе доброту, риси доброти у кожному з колег... Ліля давно полишила домівку, і їй так хотілося жити у світі, де більше добра, аніж зла...

І кожна зміна роботи, то було прагнення покращити своє життя, відірватися від звичного коллективу, піти, подивитися, що там, за межами давно вивчених обов’язків і ділянок роботи. На кожному місці Ліля надто сильно звикала до людей. То, може, не варто було приростати?

Проте коли прагнення розвитку перемагало, вона йшла далі. Повертаючись до аналізу минулого, можна ще й додати відсутність ментора, який хотів би ділитися досвідом. Часто Ліля помічала, що керівників влаштовувало те, як вона виконувала свою роботу, проте подальшого руху і зростання не відбувалося, і вийшло так, що на кожній роботі вона по краплинкам збирала знання, але ще не досягла вершини кар’єри.

Самоїдство, суміжне з комплексом відмінниці, непевненість через відсутність практики у тандемі з перфекціонізмом, страх зопалу піти на керівну посаду без підстраховки порад професійно добре підкованого друга. Ліля розгубилася. Заклякла. Але вона не хотіла виправдовуватися перед цією незнайомою жінкою. Тут грало бажання зберегти обличчя і почуття власної гідності.

Кава помалу стила. Марта вже випила свою, примружуючи праве око, вдивляючись на те, як змінюється обличчя дівчини, поки вона думає над відповіддю.

Дівчина шукала причини у собі.

І чому я раніше про це не думала? – лунало у голові дівчини. Питання нарізало кола у свідомості, вона подумки дякувала Марті за мотивацію і каву, за привід замислитися над усім, до чого вона йде чи має. Легкість, з якою вона переступила поріг, почала помалу танути, а Ліля вкрай не любила того. Вона знала, що вона гарний спеціаліст, ніхто з роботодавців не хотів її відпускати легко, але коли рішення було прийнято, то воно було прийнято. І так було завжди. Зрештою, вона теж має право сказати -ні!

-Марто, навряд чи Ви зрозумієте, пояснювати довго, і нині не хочеться... -подумала Ліля. Нині вона була шукачем, тому зберігаючи обличчя, щоб не вигинатися перед цією незнайомою жінкою у кріслі, Ліля вирішила, що навряд чи вона вміє себе нахвалювати. Згадалося з комедійного шоу "Ну, візьміть мене". Самоїдство відмінниці знову показало свої пазурі. Треба зберегти обличчя.

Сльози зрадницьки проступали. Вона встала, спокійно попрощалася і вийшла.

Тоді, здавалося, весь світ дивиться на її поразку. Хоча по суті поразки не було.

Таким чином Ліля отримала урок від пані директорки – мислити ширше і хотіти більшого, дозволити собі хотіти і рухатися, рухаючи власне життя.

Наступного дня Лілю, як найцікавішого кандидата, запросили на роботу.

Життя бентежне, то не час, а то не місце,

То наче "з барського плеча" дари намистом:

Події, плани, черга змін, аби не впасти,

А сила встати із колін - то справжнє щастя.

Дарма неспокій, але гірш буває тиша,

Себе продати – мідний гріш, завчасно, спішно...

Або вперед, або отак, весь час на місці,

І дочекатись долі знак, як добрі вісті.

Життя бентежне, за вікном весна вирує,

Я вірю в щастя і любов, ти, небо, чуєш?

І не лукавлю, зміни є, віщують успіх,

І буде кожному своє, як Бог допустить.

І кораблі, і літаки, і двері-двері,

Лиш вибирай, що до снаги, по вірі, певно,

Ключі від раю не згуби, життя триває,

Життя бентежне, але ти вже знаєш, знаєш…