11

У будинку, як це не дивно, був зразковий порядок. Навіть кращий, ніж за життя Марії Іванівни. Нібито вона все тут обачливо прибрала, в очікуванні приходу смерті. Тільки невелика кількість пилу вказувала на те, що декілька днів тут жив один чорний кіт.

Вадим, наче справжній господар, зайнявся приготуванням ароматної кави по-турецьки, помітно було, що він не раз сидів за маленьким столиком на цій кухні.

Тетяна вирішила не відставати від нього і дістала посуд з кухонної шафи. Сервіз був просто прекрасний, у себе вдома Таня б берегла його для свят. А тут, вочевидь, вважали за краще насолоджуватися життям щодня.

Кава була міцною, обід - смачним, а Вадим, на подив, - не насуплений.

Хоча й не було в Тані бажання йти в кабінет Марії Іванівни, але треба було, адже там на неї чекав кіт Василевс.

У кімнаті було майже темно через щільно закриті дерев'яні віконниці. Тільки дві великі воскові свічки освітлювали білим м'яким світлом письмовий стіл.

Майбутня спадкоємиця вже хотіла підійти до освітленої нерівним світлом колекції сов, як несподівано відчула важкий погляд, який нібито гострим ножом упився їй в спину. Вона швидко озирнулася у пошуках чорного кота, але знайшла його зовсім не там, де шукала. Він тільки що зайшов до кімнати й всівся недалеко від неї на м'якому килимі.

Але хто ж тоді так пильно дивився їй в спину? Ще раз обернулася й побачила прямо за собою велике темне дзеркало, в якому виднілися вогники свічок. А між ними, ну звичайно ж, як вона не здогадалася відразу, колишню хазяйку будинку.

- Моє вітання, Маріє Іванівно, - поспішила з повагою першою привітатися Таня, частково щоб приховати своє хвилювання. - Виконуючи Вашу волю, приїхали ми сьогодні сюди з Вадимом Петровичем.

- Здрастуй, моя дорога Танечка, я все й так знаю. Мені Василевс про все розповів. Сама я тільки через дзеркала маю зараз зв'язок із земним світом. Не відволікай мене зараз. Я повинна тобі багато розповісти перед тим, як настане урочистий момент підтвердження вибору смарагдової сови Софії. Відпустимо нашого хранителя - Василевса на якийсь час. Там Вадим у дворі розводить вогнище, буде м'ясо запікати. Він - великий майстер по його приготуванню.

Тане відразу ж захотілося бути ближче до вогню, точніше до кухаря. Він ще й нагодувати може, просто не чоловік, а мрія!

Марія Іванівна лукаво посміхнулася:

- Не відволікайся на шашлики, ти ж їла зовсім нещодавно. Краще уважно вислухай мене. Хоча якщо щось й пропустиш – нічого стрпшного.

У найближчі півроку ми ще з тобою не раз зустрінемося. Та й Василевс завжди зможе тобі допомогти.

Багато віків наша з тобою далека прародителька, велика травниця Софія, мешкала в глушині чернігівських лісів. В ті часи жило там також слов'янське плем'я сіверян - мешканців півночі. Вони з повагою відносилися до мудрої жінки, що знає, точніше "відає" лікарські рослини.

Вона не мала тоді якихось містичних умінь, тільки знання, накопичені безліччю поколінь людей, що живуть в гармонії з природою. Але, поступово, ці знання й уміння почали забуватися. Точніше, збереглися вони тільки в роду Софії.

Раніше усі жителі племені знали основи лікування травами. Кожен воїн умів лікувати рани в поході. Навіть маленькі діти знали: який гриб, або ягоду в лісі можна збирати. Шукали навіть їстівні корені.

Не завжди були хороші врожаї на полях і городах, тому в худі роки йшла в хід і кора дерев. З перетертих у борошно жолудів пекли хліб в найголодніші роки. Саме тому мешканці півночі бажали один одному ніколи не їсти такий хліб.

Вже тоді вони вважали за краще селитися не в лісі, який віками був для них рідним будинком, а на його узліссі. Вони забули про гармонійне співіснування з природою, приходили в гущавину тільки щоб узяти щось у лісу, що годував їх.

Й усі свої біди, або нещастя вважали наслідком не своїх помилок, а мстивості лісу. У гущавині, чимдалі від сусідів, або "темних", тобто незнаючих людей, залишилися жити тільки ті, хто, як і раніш, не боявся лісу та жив у згоді з природою.

Звісно, їх боялися, приписували всякі зловісні вміння. Були в ті часи, та й зараз теж, люди, які направляють свою енергію на спричинення іншим шкоди, а собі великої вигоди.

Травниці ніколи не шкодили "темним" людям. Не витрачали час на приготування різних "любовних еліксирів", або іншої нісенітниці.

Їх розмірену бесіду перервало темно-зелене світло, яке знову полилося з очей темно-зеленої сови.

- А тепер підійди до письмового столу, сядь й обережно візьми в руки смарагдову сову. – Наказала стара травниця.

Таня посунула улюблене плетене крісло Марії Іванівни, та знову відчула знайомий холодний вітер.

Ледве вона доторкнулася до статуетки, то нібито зазирнула через вікно в незвіданий світ.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.