Пролог.

Світ поглинула сила, здатна розтирати в порох гори, вирощувати джунглі в пустелях та осушувати моря. Під силу їй була і матерія, і живі організми, які ця сила знищувала, або змінювала.

Ми вже не пам’ятаємо, що стало причиною катастрофи, але знаємо, людям не вдалось її пережити. Я так говорю, тому що зі стародавніх записів та карт нам відомо, що колись існували міста, жителів у яких було у десятки разів більше, ніж зараз людей залишилось в принципі. І міст таких було сотні, величезні царства та імперії були знищені силою, яку тоді звали магією. Вижити вдалось тільки декільком десяткам тисяч наших предків, які сховались в Вежі, захищеній від будь-якого впливу сили. Також відомо про рідкісні контакти із людьми за межею, але із всього, що про них відомо, можна зробити висновок, що вони втратили всі знання, та здобутки цивілізації, перетворившись у дикунів. Та й сам їхній вигляд і поведінка ставлять під сумнів те, чи вони, взагалі, ще залишаються людьми.

З тих часів минуло більш як дві тисячі років, і ми досі майже нічого не знаємо про світ навколо Вежі.

Захарій Останній

«Трактат про походження»

Пролог.

З неба повільно падало щось сіре, але не сніг чи попіл, це щось було чимось новим, воно ще не мало назви чи визначення, люди бачили його вперше, і, мабуть, востаннє. Принаймні ці люди.

Троє чоловіків у цупкому одязі, зі спорядженням для довгої мандрівки стояли навколішки лицем одне до одного, їхнє дихання перетворювалось в пар, а бороди й вії були покриті інеєм. Навкруги – сіра безмежність.

З усіх сторін снувала буря, ніби в сповільненій зйомці, щось схоже на тополиний пух, чи мільйон сніжинок, крутилось, підіймалось, опускалось, виписувало різні фігури й повільно падало на землю. Але жодна з них не потрапляла на чоловіків, плавно оминаючи їх, ніби потрапивши на невидимий купол.

Мандрівники схилились над чорним уламком розміром з кулак, що випромінював легке блакитне світло, воно вже почало мерехтіти та, от-от, мало згаснути.

Сяйво Мановіель – їхній єдиний захист, як і надія на порятунок, скоро зникне, прирікши їх на холодну смерть.

Сіра завіса погустішала, тепер годі було щось розгледіти, окрім її сірої м’якості, що немов жива, повільно і граційно рухалась, здавалось, вона розуміла, що час на її стороні, тому з удаваною байдужістю витанцьовувала біля заблукалих. Бар’єр навколо яких уже зменшився вдвічі, ледь прикриваючи їхні тіла.

Повіяв морозний вітер, стало важко дихати. Їхні серця наповнились жахом. Наймолодший із трійці почав вертітись, шукаючи виходу із цієї сірої пастки, але виходу ніде не було. Це кінець.

Щось весело кружляло, роблячи піруети й стрибки, воно було готове прийняти у свої обійми трьох дурнів, що зробили помилку прийти сюди.

Уламок востаннє блимнув блакитним світлом і погас. Чоловіки підняли голови й глянули одне на одного, розуміючи, що їхні погляди більше ніколи не зустрінуться. Холод ставав нестерпним.

Ці щось мали тендітні колючки, які ніби промені відходили від маленької середини на декілька сантиметрів, хоча відстані (як і все решта), на цій землі, не були сталими.

Буря повільно здолала умовну межу, де щойно був бар’єр.

Першим із людей, хто вступив у контакт із чимось був наймолодший із трійці, він, запанікувавши, спробував відштовхнути сніжинку, що опинилась прямо перед його носом. В цей момент хлопець зрозумів дві речі: перша – вони помруть не від холоду; друга – ці, здавалось легенькі й ніжні зірочки, виявились важчими та міцнішими, ніж здавалось, набагато важчими. Ними рухав не вітер, а щось куди могутніше.

Щось боляче вп’ялось в його простягнуту долоню, хлопець спробував забрати руку, але не зміг, її паралізувало. Воно повільно пройшло крізь кисть, залишаючи за собою її обірвані шматки.

Щось, повільно пританцьовуючи, шматувало їхню плоть, ламало кістки, розплющувало кінцівки. Через хвилину, все що залишилось від п’ятого загону в складі експедиційного корпусу Монтера, під час 17-ї розвідувальної місії – це кривава пляма посеред сірої пустелі.

Ми обманювали себе, що знайшли й дали назву всьому, що є на світі. Ніби старий сліпець в клітці, ми чудово вивчили все, до чого змогли дотягнутись. Але, ніби навмисне, забули про той світ, що за дверима. З часом і самі двері стали просто елементом тієї клітки, приховавши за собою цілий світ… Дурні… Як боляче… Проклятий сталевий сніг — помираючи подумав наймолодший із трійці.

Тепер щось мало назву, дослідники, на свою біду, знайшли її.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.