I.

Ніхто не знає справжню висоту вежі. Говорять, що це новий Вавилон, котрий, все ж, дістався до Богів на небі. Тільки нікого там вже не було. Нагорі були люди. На Десятому рівні (названим Кайран) був бенкет, доки жителі нижніх рівнів помирали з голоду.

У вежі люди розміщувалось згідно з своїм статусом. Навіть прізвища їм давали відповідно з рівнем, де вони народились. Ось і ходили: Ладіри, Ори, Кайрани, Туріни. Лише на рівні нуль прізвищ не було.

Нічого дивного. Поблизу вежі — вигнанці, засуджені та різний непотріб. Жорстокість і зло процвітало там. За кусень хліба та за дзвінку монету вони були готові на все.

Вище, жили такі ж самі жебраки, проте одне одного вони не різали. Їм було ніколи — робота-дім-робота. Посірілі від пилу та від вічної темряви, вони могли не бачити сонця місяцями.

На третьому рівні жив єдиний осередок багатства — Культ Анти-Магія. Священники, що дбали про чистоту людської душі. Фанатики, відповідальні за вбивства і кілька спроб захопити контроль над всією вежею. І кілька разів — невдало. Занадто високо вони мітили. Останній їх виступ і спровокував війну рівнів, один з яких тепер в руїнах.

Одразу за Тарком (рівнем, що фактично контролювали сектанти) йшов Зріз. Тут житлових приміщень не було, лише склади, зброя і техніка. Після війни Ху-Ір-Ор (першого, другого та третього рівнів), військовий потенціал Азерота розмістився якраз посередині вежі (прямо над ними). Говорили, що звідси гарно відстрілювати монстрів, що інколи нападали з-за бар'єра. Але правда була така, що верхні рівні більше боялись собі подібних людей, ніж тих, що мутували від магії. Це неточно, але гіпотеза належить вченим з рівня Дормун. Ремісники та вчені по праву займали свою нішу в Азероті. Винайдені ними технології дозволили Вежі жити незважаючи ні на що, ось вже дві тисячі років. Дирижаблі, електрика, медицина, автомобілі, мотоцикли, холодна зброя, рушниці та револьвери.

Вище йшли рівні Ладір та Кайран. Еліта та панівна верхівка всього Азероту. По вуличках Ладіру можна було гуляти без будь-якого страху позбавитись гаманця. Хіба що зайти до офіцерської військової частини, але крім самих офіцерів ніхто туди не йшов. Жінки гуляли в сукнях вікторіанської епохи, чоловіки в фраках обговорювали політику, граючи в шахи.

В Кайрані ж, знаходився сенат Азерота, де як не бились, то кричали. Мабуть, навіть в бенкетних залах було тихіше.

Що було вище Кайрану, не знав ніхто. За підрахунками вчених Дормун там мали бути ще рівні, але дістатись туди можливості не було. Ходили чутки, що Боги не покинули наш світ і насправді вони на тих рівнях. Чи це так, ніхто не знав. Дирижаблі не могли піднятись на таку висоту. Шляху на рівні ніхто не знав. Стіни в тих місцях дивним чином не піддавались ніякому впливу. А з часом, про ті рівні й забули, вважаючи Кайран найвищим рівнем вежі.

З мемуарів Майнода Кайрана. "Пил на моїх чоботях"

I

Непроханих гостей Тінь не любив. На рівні «0», що розкидався за межі Азерота, де жили грабіжники, злочинці та весь інший непотріб, термін «гості» зник з вжитку, немов той архаїзм. Вежа простягалась аж до самих хмар. Навколо ж, на рівні нуль, на витоптаній та випаленій землі, мурашником стояли дерев’яні та кам’яні хатки. Вулиці нерівно петляли лабіринтами. Знайти посеред якоїсь продірявлений труп – звична справа.

Тому то Тінь і насторожився, коли до нього прийшли. Високий, загорілий, з чорними, як ніч, очима і татуюваннями на лиці та по всьому голому торсу, він котячою ходою заховався в найтемнішому кутку свого житла. Якраз вчасно, бо двері злетіли з завіс, піднявши з землі хмару пилу.

Їх було двоє. Обоє в мантіях, з кулонами, відблиск яких падав на дерев'яні стіни його житла. Тримались вони, немов все що було на нульовому рівні їх не цікавило. Один видно старший (як по званню, так і на вік), опирався на палицю. Молодший виглядав кремезніше, з чеканом в руках. Тіні вони не бачили, але зате Тінь прекрасно бачив їх.

- Ми знаємо, що ти тут! — заговорив старший.

Тінь не відповів. Секту Антимагії не любив ніхто в усій вежі. На всіх десятьох рівнях їх боялись, чи ненавиділи. На рівні нуль, частина якого розміщувалась і за межами Азерота, їх уникали.

- Не смій ігнорувати майстра Ріордана! — гримнув молодший. — Виходь, а не то...

Тінь безшумно вилетів зі своєї схованки, забіг за спину сектанту. Лезо керамбіта блиснуло від місячного сяйва і вп'ялось тому в шию.

- А не то що? — перепитав Тінь, обережно забираючи в того чекан.

Молодий не відповів. Впевненість його покинула. Ріордан, не поспішаючи, вмостився на старе крісло.

- Тизнаєш, що потягне за собою вбивство нашого брата? — спокійно сказав той.

- Він житиме, — Тінь відкинув чекан набік. — Без кількох кінцівок, зате дихатиме на повні груди. Чим зобов'язаний?

- Є робота.

- Тому ви приходите до мене вдвох, а не залишаєте ворона у звичному місці?

- Хотіли б тебе знищити, зірвали б прямо в домі. Діло трішки специфічне.

- Наскільки?

- Треба виїхати за межі бар'єру. Каменями та зброєю ми тебе забезпечимо.

Тінь спохмурнів, але не подав знаку. Виїхати за бар'єр, що оточував Азерот — вежу де залишились залишки людства — означало смерть. Хіба, що дістати уламок вежі — такий собі переносний антимагічний бар'єр, сяйво Мановіель, котрий захистить його від тварюк та бозна-чого, що там ще було.

- Я хотів запитати наскільки ви готові розщедритись?

Ріордан розуміюче всміхнувся. Тінь знав, що старий ненавидить жителів нульового рівня, котрим був тепер і він, але з вигнанцями справу мати вигідно. Вони б навіть рідну матір продали б за гроші. Нічого святого.

- Повір... — сказав Ріордан. — Ти не пожалкуєш.

***

Нужда йшов довгим темним тунелем, прорубаним в стіні, з кінця якого чувся грім від блискавки. Русяве волосся та борода зі слідами сивини, Високий, широкоплечий з ясним поглядом та гострими рисами лиця. Справжній офіцер, або кентуріон, тобто старший офіцер, як говорили в Азероті.

Хороша погода, щоб померти, — подумав він, відпиваючи грибної настоянки із пляшки. Напій був бридким на смак, але зі своїм завданням справлявся відмінно. Нужда вже був добряче п’яним.

Посередині тунелю стояло двоє вартових, щільно закутаних у плащі з грубого сукна. Тут був страшний протяг.

- Хто тут?! — сонно спитав один з них, хапаючись за руків’я меча.

Нужда підійшов ближче до вартових, щоб ті могли розгледіти його обличчя, відповідати він не мав бажання.

- Стій! — аже жвавіше сказав вартовий. Намагаючись розгледіти лице нічного прибульця. В абсолютній темряві (горючі матеріали були в дефіциті, а електрику сюди ще не провели) це не просто було зробити. Темряву підсилював суцільно чорний камінь, яким були вистелені стіни та долівка тунелю.

- Відповідай, або я тебе!..

В цей момент по стінах тунелю, ніби відблиск від морської хвилі, пробігло синє світло. Сяйво Мановіель.

Вартовий розгледів лице Нужди.

- Ви…вибачте пане… тут темно і я… я не… — Бліде лице вартового ніби світилось в темряві.

Нужда вже пройшов повз, попиваючи настоянку. Якби він захотів, то цього нахабу, цілий день шмагали б, а потім на довічно відправили на нижній рівень. Але він не мав на це ні часу, ні бажання, в нього були інші справи.

Нужда стояв на краю виступу в кінці тунелю, погляд його був опущений вниз, у непроникну темряву. Дощ швидко промочив його одяг.

Нужда більше так не міг. Майже одразу після війни в нього з'явилось відчуття приреченості й втрати, з нього ніби вирвали якусь дуже важливу частинку, про яку тепер не згадати, і тільки порожнеча на її місці свідчила про те, що там щось було. Здавалось він ось-ось щось згадає, щось просте й очевидне, але в кроці від дверей він переставав їх бачити.

Нужду мучила спрага, але води ніде не було, тільки алкоголь, що ненадовго тамував її.

Блискавка розітнула небо, темрява, на мить розсіялась, показавши землю далеко під ногами Нужди, під долівкою Ладіру.

Він допив настоянку й засунув пляшку під плащ. Це був один із бічних тунелів, тому внизу могли бути люди, викинута з такої висоти пляшка з легкістю могла проломити череп. Його тіло важило куди більше, але так, принаймні, впаде один цілий предмет.

- Пора…— Нужда вдихнув, розпростер руки, ніби в нього на плечах був планер, й нахилився вперед. Страху не було, надто багато він бучив у житті, щоб боятись смерті. Навпаки. Він жадав її.

Чоловік перехилився через край. Він вже майже полетів, майже отримав свободу, майже звільнився від долі…

Ще один спалах розітнув нічне небо, вдаривши в стіну, збоку від Нужди, грім був таким, що здавалось сама Вежа розсипається. На мить, в небі з’явилось сонце, розігнавши темряву та дощ, повіяв теплий літній вітер.

Нужда стояв на краю і не міг повірити своїм очам…. День…

Він відчув на собі погляд, повернув голову. Біля нього стояла усміхнена молода дівчина в білій сукні, в правій руці вона тримала букет ромашок, сонячні промені грались барвами у її волосі. І… і це обличчя, красиві м’які риси та оливкові очі, вони були йому знайомими, рідними. Дівчина, сміючись, дивилась на нього. Він знав її, знав цей погляд, цей сміх, вона дуже багато значила для нього, це ж… він не міг її згадати, чогось не вистачало.

Нужда, ледь не втративши рівновагу, нахилився до неї, він хотів взяти її за руку, і тільки зараз помітив, що в неї не було зап’ястя на лівій руці.

- Хто ти? — Спитав він.

Її обличчя викривилось, кутики губ опустились в злісній гримасі, букет розлетівся на тисячі білих пелюсток, і… і вона зникла, залишивши по собі темряву та холод. Знову падав дощ та били блискавки. Нужда впав на кам’яну долівку і закричав.

Через дві хвилини все чого він хотів – це ще випивки.

Через десять він помітив, як із глибини тунелю до нього наближається кульгавий чоловік. Він кривився від болю роблячи кроки, але не зупиняючись біг в сторону Нужди. Рахіт – поширене захворювання в Вежі, особливо серед старших.

- Вас терміново викликає аквіліфер, пане, — сказав каліка.

Через годину Нужда вже був у Кайрані, під дверима свого командира, аквіліфера Майнода Кайрана.

Відчинив...

- Кентуріон Нужда Ладір, ветеран війни Ху-Ір-Ор, руйнівник четвертої опори Ір, командир безлічі продовольчих та 16-ї розвідувальної експедицій! — проголосив герольд.

Нужда скривився, отже щось серйозне, офіційне засідання. Він оглянув присутніх. Панівна верхівка, генерали та аристократи. Бомонд останнього оплоту людства. Вони шикували, доки нижні рівні помирали з голоду. Але Нужда не йшов проти системи, бувши її гвинтиком. Він давно зробив свій вибір. Ось і тепер гвинтик зробив те, на що чекав Майнод Кайран. Він вишикувався по стійці струнко.

- Чекаю ваших наказів, аквіліфере!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.