Володар Фатального Інтелекту (I Акт)

(Маркош прокинувся через промінь сонця, який пробивався крізь щілину намету. До звука будильника залишалась ще година, тому Маркош не був дуже виспаним. Флавіксія спала на шматочку тканини, яку створив Маркош перед сном).

Маркош: М-м-м-м-м, файно поспав, але потрібно братися нарешті до роботи зі створення зброї. Так не хочеться будити Флавіксію, але прийдеться.

(Не встиг Маркош наблизитися, як Флавіксія розплющила очі).

Флавіксія: Я вже не спанькаю.

Маркош: А, ну добре тоді. Готуйся, будемо скоро йти до місця де ми зустрілися.

Флавіксія: Угусь!

(Маркош зробив коротеньку зарядку, Флавіксія, звичайно ж, спостерігала за цим і повторювала за ним. Після чого Маркош вийшов з намету та вирушив до виходу з племені.

На краю, де закінчуються намети, Бенле та його команда пробували будувати перший будинок).

Бенле: ...Так, починайте нарощувати стіну такитут. О, вітаю, Маркоше, таки я.

Маркош: Бачу, прогрес хороший у вас, навіть нічого порадити не можу, молодці.

Бенле: Та годі таки вам. Недарма ми найкращі майстри свого діла на цілий Фенлосквен.

Маркош: Хех, удачі вам.

Бенле: І вам таки.

(Маркош рушив далі, до виходу з племені. На диво, там чекала його Малура).

Малура (Усміхаючись): Привітики, говорив ти, що навчиш чогось таки мене.

Маркош (Згадуючи): Е-е-е... Дай згадаю, а то я тільки-но прокинувся, голова не варить... А-а-а, виділення магічної есенції. Пішли до моєї лабораторії, усе там покажу.

Малура: Ляпорадорії?

Маркош: *Слово «лабораторія», як я бачу, існує, але для лисів воно чуже. Сам я не знаю з якої мови воно походить. Якось потрібно це записувати буде.* Та-а-а-ак, пішли давай, часу у нас мало.

(Трійця вирушила до місця проведення досліджень Маркоша. Коли вони дійшли, Маркош зразу взявся за діло. Він сконцентрувався та почав виділяти усю енергію з ловаю у десятилітровий куб, який він створив вчора. Нарешті ловай був спустошений та Маркош розплющив очі щоб поглянути на результат).

Маркош: Хм-м-м-м, 5,2 л, цікаво...

Малура: Літри?

Маркош: Ну, ми так вимірюємо скільки місця займає рідина.

Малура: А-а-а... Тєжко щось таки... Просто говоримо один лайбр, два лайбра ми.

Маркош: Лайбри?

Малура: Це такі відра у нас таки. Одного розміру усі вони, щоб легше було таки нам. Ними воду тягаємо ми, можливо бачив ти.

Маркош: А-а-а-а-а, було діло. Хм-м-м, в принципі, так можна назвати одиниці вимірювання магії у людини...

Малура: Справді?

Маркош: Ну, дивись, у мене ловай налічує п'ятдесять два лайбра. По суті, три наповнення по п'ятдесят два лайбра, 3/52. Давай я заберу енергію назад, і ти спробуєш спустошити свій ловай.

Малура: Давай таки. Але як?

Маркош: Ох трясця, я й забув тобі пояснити. Дивись, уяви що ти немов черпаєш магію з ловаю та направляєш у бік долоні і наче виливаєш її. Спробуй.

(Маркош спустошив вимірювальний куб та дав Малурі спробувати його наповнити. Та підійшла, і довго стояла, стараючись синтезувати магічну есенцію. І через десяток хвилин їй це вдалось).

Маркош: *Ну нарешті, я вже думав почитати книгу якусь.* Добре, наповнюй не поспішаючи.

Малура: Маркусику, але мені здається, цього відра не вистачить...

Маркош (Створюючи ще один вимірювальний куб): Ем... Скільки у тебе тої есенції взагалі?

Малура: Та не знаю... Але наповнювати ловай можу шість разів таки я.

Маркош (Присвистуючи): Ого, прям фабрика по виробництву есенції. На, починай наступний наповнювати.

(Малура перестала наповнювати перший куб та почала другий. В результаті вийшло два куби з красивою есенцією, яка вигравала мелодію дзвіночками).

Маркош: Ну нормально так, вісім літрів у першому та шість у другому. Сто сорок лайбрів, у тебе об'єм ловая, трясця, більший за мій практично у три рази!

Малура: Це погано..?

Маркош: Це прекрасно! Тепер будеш мені допомагати виділяти есенцію, я пізніше тобі віддячу за допомогу.

Малура (Завилявши хвостом): Мгм!

Маркош: *Об'єм ловая, швидше за все, різниться від одного до іншого індивідуума. Кількість наповнень також. Якщо кількість наповнень я ще можу пояснити фізичною підготовкою тіла, яке краще може переносити наповнення, то об'єм ловая поки залишається загадкою.

Добре, запас есенції я маю, тепер потрібно братися до роботи. Почну, думаю, спочатку з дула гармати "Проксима". Велети висотою тридцять п'ять-сорок метрів, що вже в порівнянні немов десятиповерховий будинок. Тут потрібен великий калібр, 35 мм, думаю, буде достатньо. Внутрішня частина дула буде з надміцного сплаву вольфраму, нікелю та хрому: калестаріум. Якщо виставити ці елементи у специфічній формі, то вони стають немов новою речовиною, яка проявляє надзвичайні можливості. Зовнішня частина буде з облегшеного титану: специфічна структура зменшує масу, але зберігає міцність. Хм-м-м-м, ну і зовнішню частину зроблю не круглою як трубу, а шестикутною, бо просто хочеться, хех...*

: Ох-охох, бачу я, що зайняті таки ви тут.

Малура (Біжучи обнімати): Дядечку Олунаку! Рада бачити таки я вас!

Олунак: Ох, не так сильно, любця моя. А то ще задушиш таки мене, ох-охох.

Маркош (З незадоволеною міною на обличчі): *Та щоб тебе качка копнула! Тьху! Всі думки збив, шматок ходячого, кхм...* Пане Олунаку, я так радий вас бачити, що привело вас?

Олунак (Усміхаючись): Ох-охох, прийшов повідати тобі я таки цікаву річ. Здібний хлоп у нас ти, тому думаю я, що швидко зрозумієш це таки ти.

Маркош (Зацікавлено): Вивалюй усе як є.

Олунак (З хитрою посмішкою та вказуючи тростиною на колбу поруч з Маркошем): Але платою за це буде ось оця посудина.

Маркош: *От хитра паскуда, знав що у мене колби є. Або шастав тут коли мене не було, або зараз спостерігав тихенько. Я тетрижки вимикаю зараз, щоб економити заряд батареї, тому не можу дізнаватися коли хтось наближається. Ну ладно, я ще зроблю колб, не велика втрата.* Та забирай хоч три, розказуй що ти там хотів мені.

Олунак: Ох-охох, красно дякую тобі за щирий подарунок таки. Згадали друїди ми, що не з нашого світу таки ти. І вирішили повідати тобі, що існують таки у нас «Аймо-Ейн».

Маркош: «Аймо-Ейн»? *Як я розумію, це власна назва, але я не розумію її суті, для мене це звучить як Небеса та Твердь.*

Олунак: Ох, якщо не зраджує пам'ять таки мені, то давній трактат, написаний Лойкардом Великим. Там описані основи магічного мистецтва та різного його застосування. Здається, що існує таки з десяток томів трактату "Аймо-Ейн", але видів лиш один том таки я. І у першому томі було таки начертано: «І зрозумійте Ви суть слів своїх, бо вони це сила, яка здатна найбільші гори стирати в мить. І зрозумійте Ви погляд свій, те що бачите Ви, це лиш мала частина сущого Буття. І дайте нарешті Ви словам своїм сенс Життя, і погляньте на них своїм неосяжним поглядом».

Малура: Пам'ятаю таки я, що читали дядечко мені це. Але досі не розумію слів я: «Що бачите Ви, лиш частину сущого буття».

Олунак: Ох-охох, чесно, не розуміє сенсу слів цих практично ніхто таки. Знаю чутки, але не знаю чи правдиві таки вони, що існують мудреці Вежі Кайгадзайн. Знають усе на світі вони і знають вони суть слів Великого Лойкарда таки.

Малура: Хотіла б побувати разочок таки я там.

Олунак: Ох-охох, та хочуть усі, але не знають, де та вежа схована таки...

Маркош: *Вітаємо у грі "Розгадай ребус іншого світу". Ну чого це кліше таке реалістичне? А я думав, мені зразу скажуть що до чого, ех... Але Лойкарду тому аплодую, настільки пафосно написати, то постаратися справді потрібно.* Я, звичайно, людина розумна, але доволі зайнята та не хочу забивати собі голову роздумами над трактатами. Можна якось показати?

Олунак: Ох, який же нетерплячий ти. Але добре, виняток зроблю для тебе таки я, бо загроза велетів зависла над нами усіма. Покажу разочок дещо тобі таки я, а далі спробуй здогадатися ти. Йон левен доус, Фоджоск хеганк!

(Зненацька місцевість затряслась. Флавіксія сховалась глибше у кишеньці Маркоша. Малура з цікавістю спостерігала, а Маркош увімкнув тетрижки для розуміння що відбувається.

Раптом з-під землі почало вилазити коріння, яке почало сплітатися між собою).

Маркош (Сидячи в окулярах): *Йопересете, я, звичайно, усе розумію, але це вже єресь якась... Він створив з коріння собі подібного на лиса голема. Але такого детального та на вигляд потужного, хм...* Ну, голем то цікавий, красивий, що робити вміє?

Олунак: Тугодум таки ти. Мислиш не там, де треба тобі. Уважно таки дивись ти, іншого разу не буде тобі.

(Олунак тепер закрив очі та, нічого не промовляючи, застиг на місці. Цього разу земля практично не тряслась. Коріння ледве вилізло з-під землі і доволі довго почало сплітатися, утворюючи нового голема).

Маркош: *Хм-м, другий голем взагалі якийсь трухлявий цього разу. Здається, я зрозумів, що мав на увазі Лойкард, цікаво, дуже насправді. Тепер треба прогнати Олунака та братися до роботи.* Я зрозумів! Дякую, що показали мені шлях до істини. А тепер тримайте три колби та йдіть з миром.

Олунак (Отримуючи три колби від Маркоша) Ох-ой, чекай, добре таки, дай Фоджосків розпустити мені, Ійхо! А тепер бувай таки ти.

(Після одного слова Олунака, големи зникли, а той пішов в гущу лісу).

Малура: Справді зрозумів істину таки ти?

Флавіксія (Визираючи з кишеньки): Страшненький дядечко!

Маркош (Заспокоюючи Флавіксію погладжуванням по голові): Звичайно, насправді усе зрозуміло, немов п'ять копійок. Першого голема Олунак викликав промовляючи слова, а другого як я практикую. По суті, потрібно дати явищу назву та уявляти його наяву, а не в голові. Пам'ятаєш, ти промовляла до мене слова коли висушувала мій одяг?

Малура: Сейкес, вайд лі со?

Маркош: Так! *Якщо перекладати, то це: «Водице, заберись таки ти».* По суті, ти напряму назвала явище, яке збираєшся виконати. *Бенле, наприклад, коли пробував знищити мою стіну вогняною кулею, промовив: «Тоуніц-фо аб». Що елементарно означає: «Вогняна куля». Я взагалі щось не звертав на це уваги. Та й до мене розуміння цього тільки зараз прийшло, коли моя рідна мова почала вертатися до мене, і я почав відчувати різницю між словами. Це надзвичайно дивне та огидне відчуття, насправді...*

Малура (Махаючи долонею перед Маркошем): Знов в астрал пішов таки ти?

Маркош: А..? Не цейво мені тут зараз... Я у роздумах щодо усього, що відбувається. Наразі мені потрібно придумати слова для своєї магії.

Малура: Ну, створювати красиві речі вмієш таки ти. Думаю я, що мистецтвом таки це є!

Маркош: Мистецтво Творення... Хм, звучить прекрасно! Але це загальна назва для моєї магії, як називати її явища?

Флавіксія: Ти частенько говориш слівце таке: момент. Не знаю що означає воно, але звучить цікавенько!

Маркош: Слухай, точно... Коли ти створюєш що-небудь, це, по суті своїй, Момент творення... *Ану спробуємо, розплющені очі, проходження магії до моєї руки та окислення її киснем.* Мистецтво Творення: Момент Оксигенезу.

(Раптом, на долоні у Маркоша почали з'являтися іскорки, і в одну мить з цілої руки утворився факел рожевого полум'я, немов у нього в руках знаходився вогнемет).

Маркош: ТРЯСЦЯ ВАШІЙ МАГІЇ, КУДИ СТІЛЬКИ?!

Малура: А-А-А, ЩО ТВОРИШ ТАКИ ТИ?! СПАЛИШ ЛІС УВЕСЬ ЗАРАЗ!

Маркош: Я НЕ МОЖУ ЦЕ ЗУПИНИТИ!

Флавіксія: Вау-у-у-у! Красивенько...

Малура: СЛОВО ВІДМІНИ ПРИДУМАЙ ХУТКО ТАКИ!

Маркош: ЯКОЇ ЩЕ ВІДМІНИ?!

(Раптом факел з руки Маркоша зник, лишивши горіти покриття на столі та декілька розплавлених колб).

Маркош: Я, трясця, в шоку...

Малура (Даючи запотиличник): Чого з дуру таки ти так багато магії влив?!

Маркош: Ай, та я не знав що таке станеться... *Невже... На таке потужне полум'я мені точно потрібно було б витратити усі три наповнення ловая, але я витратив лиш 70% об'єму. Невже це так економить магію? Але чому..? Я поки не бачу логіки у цьому процесі... Трясця, думаю, пізніше отримаю відповідь. Але уявляти щось наяву, це звичайно ще та морока...* І я витратив на таке паскудство на своєму столі 2/3 свого ловая... Добре, давай краще братися до створення дула Проксими.

Малура: Дула?

Флавіксія: Броксими?

Маркош: Йой, краще не ставте питань, а допомагайте та спостерігайте. Фух, Мистецтво Творення: Момент Калестаріума.

(Спершу з'явилось лиш декілька іскор, а далі пішов цілий стовп. З цього жерла почало потихеньку з'являтися темне та блискуче, немов обсидіан, дуло. Зовнішня форма у нього була шестикутна, а в середині надзвичайно детальна та вишукана різьба).

Малура: Вєу, вперше бачу таке я...

Флавіксія: Чорненьке, немов сама нічка!

Маркош: *Я не повинен відволікатися, бо прийдеться робити склейку двох частин, а я не маю мікроскопа щоб роздивлятися атоми. Але з такими темпами як тратиться магія, запасів Малури також не вистачить. Тому без них не обійтися...*

(Пройшло три дні).

Маркош: Такс, і знов ми тут, щоб пиляти дуло для гармати. Ми лиш зробили 1,2 метра з потрібних нам 3 метри. Малура, сподіваюсь, я тебе не сильно обтяжую?

Малура: Таки ні, не подумай. Нічого і так не роблю днями я. Та й проти велетів робити щось треба таки нам. Весело тут у тебе.

Флавіксія: Та, веселенько у Маркусика!

Маркош (Усміхаючись): Йой, та годі вам...

: Ого, то вас тут ціла компанія, як я бачу.

Маркош: Ен'їле, ти вже поправився та ходити можеш, вітаю.

Ен'їл: Та, чув що ти тут займаєшся створенням чогось проти велетів. Чекай, це що ТАКЕ?!

(Ен'їл хутко підбіг до столу, де лежало незакінчене дуло для Проксими).

Ен'їл: Неймовірна робота, просто шедевральна! Метал вищої якості... А ця внутрішня частина, ох мій П'якос... Ти ще й скло тут маєш, ще й таке надзвичайно чисте...

(Ен'їл, не витримавши усього тиску, звалився та сів на землю).

Ен'їл: Щоб якась людина, та й переплюнула усі витвори дворфів..? П'якос, за що ти з нами так..?

Маркош: Щось ти взагалі розкис.

Ен'їл: Ну так зрозумій, я прожив і так довге життя. Але нічого подібного у книгах та на власні очі не видів! Чорний метал, надзвичайної міцності та тонкої роботи!

Маркош: А як ти зрозумів що він міцний?

(Ен'їл поглянув на Маркоша та заплющив праве око, через пару секунд знов розплющив. Склера стала помаранчевого кольору, а місце райдужної оболонки заповнила велика чорна зіниця).

Маркош: Це що, в біса, таке?!

Ен'їл: Це наше дворфське уміння, Гоф'єрат. Кожен дворф його використовувати уміє, але коли поруч знаходиться якийсь виробок артизму, воно активізується самостійно. За допомогою нього ми можемо оцінювати усе, що бачимо. Цей метал, він просто неймовірний, око навіть не в змозі оцінити його!

Маркош: А це ще середній по якості у нас сплав. Є набагато кращі, але одночасно й набагато важчі у створенні. Боюсь, що, можливо, магією їх не вдасться адекватно створити...

Ен'їл (Присвистуючи): От чого досягнув світ без довбаних ельфів, ха-ха-ха.

Маркош: Слухай, ти не проти допомогти донорством магічної есенції?

Ен'їл: Та без проблем, в отой куб наливати?

Маркош: Так, ти скільки ловай за день наповнювати разів можеш?

Ен'їл: Здається, сімнадцять.

Маркош: Сімнадцять?!

Ен'їл: Ну, серед нас дворфів це ще малувато, а ти скільки можеш?

Маркош (Понуро): Три...

Ен'їл: ПХА-ХА-ХА, розсмішив... Думаю, осел ковальський, і то більше зможе. А Малура скільки може?

Малура: 140/6!

Ен'їл: Що за сто сорок ще?

Маркош: Це об'єм ловаю, випорожни повний вміст ловая у куб, і я виміряю.

Ен'їл: Цікаво, ну давай.

(Ен'їл спустошив свій ловай, не заповнивши першого куба. Есенції було на відмітці 8,2 літри).

Маркош: 82 лайбра, або 82/17.

Ен'їл: У сіхона більший ловай ніж у мене?! Стид...

Добре: Годі нити, краще продовжимо роботу.

(Маркош знов узявся до створення дула для Проксими. З приєднанням Ен'їла, процес за день пришвидшився у декілька разів. Але втому ніхто не скасовував... Маркош тримав одну руку в кубі з есенцією і напряму направляв її на творення, оминаючи ловай. Малура та Ен'їл наповнювали посудину, бо есенція доволі швидко закінчувалась. Флавіксія з цікавістю лиш за усім спостерігала та ласувала капельками розлитої есенції. Сказати, що усі втомлюються, це нічого не сказати. Усі за день були розбитими та спустошеними. І ледве змушували йти себе знов займатися творенням зброї.

Так пройшов тиждень, Ен'їл випросив вихідний, тому Маркош зробив його для усіх. Сам він провів день на своєму робочому місці).

Маркош: Ех, уже смеркає, щось швидко пройшов день, коли нічого не робиш. Ніби й не було ніякого вихідного. Думаю, час для того, щоб підняти свою дупу та піти щось поїсти, а то ні крихти у роті не було з самого ранку.

Флавіксія: А мені їстоньки?

Маркош(Капаючи у маленьку кружечку зі скла магічної есенції.): Йой, зараз. Тримай.

Флавіксія: Дякую!

Маркош: *Немов мала дитина, немов... Ярослава... Ех, сім'ї... Забарився я з усім цим, зовсім вилетіло з голови... Як вони там..? Чи усе у них там добре..? Трясця! Я ніколи не зможу потрапити додому, як би я цього не хотів... Але я не можу відпустити рідню...*

Флавіксія: Аговсь, Маркусику! Не спи! Не роби таке страшне личко!

Маркош: А? Вибач що тебе настрашив, я просто...

Флавіксія: Просто?

Маркош: Нічого... Давай краще позбираємо ягоди та грибочки. Ти, здається, любиш сині якісь, по дорозі коли ми йдемо сюда, смакуєш їх.

Флавіксія: Так!

Маркош: Ну то пішли.

(Маркош збирав різні трави та гриби до самого вечора. Флавіксія лише те й робила, що усе пробувала на смак. Спершу Маркош переживав щоб вона не отруїлась, але у лісі нічого отруйного, на диво, не росло. Нарешті кишені та кошичок були заповнені і обоє вирушили назад до Йохотону.

Заходячи, Маркош помітив цікаву зміну настрою, усі лиси між собою перешіптувались. Деякі бігли до центрального дерева. З розмов можна було почути, що Ен'їл збирається усіх чимось здивувати, але ніхто не знає чим. Маркош вирішив підійти до центрального дерева. Натовп чим хвилину, тим збільшувався, йому пощастило ще вчасно опинитися у перших рядах. Зрозуміло, чого лиси усі так очікують на щось від Ен'їла, дворфи їх давні союзники, про яких давно ходять тут казки та легенди. Недалеко від входу до вождя, на один з великих та товстих коренів дерева, виліз Ен'їл з боріцовіною).

Ен'їл: Радий бачити усіх сіхонів цього прекрасного вечора! Дуже я вам вдячний за те, що прийняли мене як рідного та врятували моє нікчемне життя. На знак вдячності, я зіграю для вас баладу!

(Ен'їл сів у цікаву позу, почав налаштовувати боріцовіну, що та почала постукувати, але через пару секунд зупинилась. Взявши смичок, Ен'їл почав).

Ен'їл:

Ой там гори сині є,

Ой там дворфи в надрах є.

Днем та увечері там гул,

То від шахтарів там наших шум.

Як нізвідки дикий грім,

Вічна Брама тріснула навпіл.

Гучні крики, лють та злість,

Велети прийшли, немов незваний гість.

Ловили без оглядок вони усіх нас,

Простий люд, який був без прикрас

Та лідерів народних, які були без мас.

Вижив лиш, можливо, я,

Простий дворф, яких уже й нема.

Біг я, що є в мене сил

Повз усіх тих здоровил

Та посеред тих живих могил.

Сльози лились серед зір,

Десять ночей біг від гір,

Велетам таки наперекір.

Серед тих нічних степів

Двух тіней таки зустріти зміг.

І кричу я з усіх сил:

Забирайтесь, ви, таки від тих громил!!!

Тих обоє нажахались,

Та й тікать вони зі мной зібрались.

Бігли лісом троє ми, серед духів лісових.

Довга путь таки була у нас.

Як добігли ми туди,

То побачили ми їх,

Трьох, старезних, друїдів лісових.

Далі впав на землю я,

Був поранений скалою вот сюда.

Хутко мені усі допомогли,

За що був дуже вдячний я їм,

Що сили у собі вони таки знайшли.

І ось тепер, за вдячність я плачу,

Цієї пісні я вас таки навчу.

(Бурхливі крики заполонили натовп. Звичайно, ніхто слів пісні не зрозумів, бо співалась вона на чистій дворфській мові).

Маркош: *Ех, давно я живої музики не чув, аж приємно було. Навіть запис зробив тетрижками, можливо згодиться у майбутньому. Але чому вона звучала, немов балада з елементами якоїсь колискової? Хм, можливо це певна різниця у сприйнятті музики між нашими світами, або расами на цій планеті. Думаю, час випити трохи малинового вина та лягати спати. Ен'їл завів лисів на святкування і тепер мене так легко не відпустять).

(Раптом Маркош помітив за головним деревом чиїсь золоті очі. Він хутко одягнув окуляри).

Маркош: *Малура? А що вона там робить? Їй важко спуститися сюда... Дивно це усе.*

(Раптом відчинились головні ворота і звідти вийшов Он-Вальдо. Увесь натовп моментально затих. Але той підніс долоню до горла та промовив ніби у гучномовець:)

Он-Вальдо: Народ, святкуйте далі, тут немає таки мене! Вина усім!!!

(Народ зашепотівся та прийнявся ставити столи, а на них діжки з вином. Маркош весь час спостерігав за Малурою, а та за Он-Вальдо. Далі усе відбулось надзвичайно швидко. Малура різко зникла, Маркош інтуїтивно кинув погляд на Он-Вальдо, який якраз дивився в бік Малури. Недовго вглядаючись, він щось прошепотів одному зі своїх охоронців, і той хутко зник у невідомому напрямку).

Маркош: *Йо-о-ой, чудеса та й годі... Якось треба буде у Малури усе розпитати, і думаю, що вино мені тут допоможе. Спочатку вона чомусь дуже уважно спостерігала за діжками з ним.*

(Маркош тихенько в халаті створив скляну пляшку та набрав у нього вина з діжки, після чого закрив корком. Сам удав що довго наповнював собі келих.

Після усієї трапези, він прийшов у свій намет, і зразу впав на суху траву).

Маркош: Ось це я розумію тепер, вихідний...