Володар Фатального Інтелекту (I Акт)

«І зрозумійте таки Ви, що суть уся, таки є Ми.

Але Ми —лиш мала частина сущого Буття».

Трактат «Аймо-Ейн»

(Ранок розбудив Маркоша гучним громом, що той аж підскочив з ліжка).

Маркош: Йопересете! Навіщо ж так лякати, так і посивіти недалеко... Хм, невже гроза, перша за увесь час що я тут? Цікаво, а яка зараз взагалі пора року тут... Лиси, швидше за все, не знають, хоча що таке сніг повинні знати. О, є ідея.

(Дощ поки не почався, лиш серед крон дерев можна було бачити як митями блискавка світила. Маркош підійшов до одного з лисів).

Маркош: Доброго дня, шановний, перепрошую, а як давно тут був сніг?

Лис (Здивовано): Сніг?

Маркош: *Хм, слово сніг у мові є.* Ну, біла така річ, яка буває падає раз на рік. Дерева ще перед тим жовтіють та скидають листя.

Лис: Чоловіче, взагалі не тямлю про що таки верзеш ти. Ліс увесь завжди зелений наш, і нічого білого не падає таки у нас.

Маркош (З величезними від подиву очима): А-а-а, зрозуміло... Дякую, всього хорошого... *Вічне літо у помірному поясі?! Це практично неможливо, немов райська земля... Коли буде нагода, потрібно вивчити клімат цього континенту та планети. А то надзвичайно дивно це усе...*

(Дощ почався коли Маркош зайшов назад до намету. Лило немов з відра, і Маркошу нічого не залишилося, як читати книгу у такий вільний час. Флавіксія так і залишилась у Малури зі вчора, тому поговорити Маркошу не було з ким. Після книги Маркош почав вдосконалювати креслення Гармати "Проксима").

Маркош: Хм, думаю, для надійності краще використати затворний механізм. Не потрібно буде створювати додаткових деталей, і надійність виросте багатократно. Дульну коробку, де набій буде спрацьовувати, потрібно зробити міцною, бо потужність буде великою. Також потрібне дульне гальмо, воно зменшить віддачу Проксими, і зробити дуло саме ковзним. При пострілі воно буде йти назад та упиратися у надгнучкі пружини позаду. Але який тоді сенс у затворі... Дуло зможе віддачею викидувати гільзу та подавати новий набій, навіть магазин на декілька набоїв буде доречно. Геніально! Тоді трохи потрібно змінити ствольну коробку. Думаю, на перший час буде ідеально.

(Проливний дощ продовжувався ще пару годин, а далі почав стихати, поки зовсім не зник.Маркош вийшов з намету і одразу вступив у глибоку калюжу).

Маркош: Тьху, тепер штани брудні, де ті дороги, коли вони потрібні... Ладно, поки піду далі створювати дуло, а там подивимось.

(По дорозі до виходуМаркош зустрів Ен'їла, який про щось балакав з пересічним звіролюдом).

Маркош: Привіт,Ен'їле.

Ен'їл: Ага, зрозумів... Маркоше, давно не бачились, як там прогрес?

Маркош: Та потроху просувається.

Ен'їл: Ясно, слухай, у мене питання до тебе: чого сіхони нікуди не тікають та не готуються до битви?

Маркош: По-перше, їм нікуди тікати. Ліс в глибині надзвичайно густий, його пройти нереально, а селитися там... По-друге, ну що умовна армійка з п’ятисот тіл зробить орді велетів, яким не страшні стріли та мечі? Ті просто вирвавши одне дерево, зметуть їх одним ударом. Тому, тут уся надія на мене одного...

Ен'їл (Потираючи бороду): Капець як це багато прояснює... Давай тоді допоможу тобі з есенцією, що думаєш?

Маркош: Прекрасно, пішли до лабораторії.

Ен'їл: Ну давай.

(Двоє покинули Йохотон та пішли до лабораторії Маркоша. Шлях був без пригод, але на місці вже сиділа Малура та про щось говорила з Флавіксією).

Малура (Усміхаючись): Привіт, Розумничку, таки.

Флавіксія (Летячи до Маркоша обійматися): Маркусику!!!

Маркош: Йой, доброго дня усім.

Ен'їл (Просячи нахилитися Маркоша, і той це зробив): Бачу, ти подобаєшся жінкам, заздрю.

Маркош (Червоніючи): Такс, гайда до роботи! Малура та Ен'їл будуть наповнювати куб есенцією, але, щоб та не виливалась через край! Флавіксіє! А що ти... Ти просто дивися.

Флавіксія (Плескаючи у свої дрібні долоні): Добренько!

(Маркош взяв незакінчене дуло, Ен'їл заліз на стіл, щоб мати змогу наповнювати куб. Малура стояла навпроти Ен'їла. Маркош занурив руку у куб).

Маркош: Мистецтва Творення, Момент Калестаріума.

(І знов кінець дула почав рости з купи білих іскор. І знов було чутно дзвін магічної есенції. Так продовжувалось аж два дні. За цей час Маркош застудився, але попри хворобу, продовжував творення).

Маркош (Шмаркаючи носом): Нарешті дуло готове. Три метра калестаріума, обвитого облегшеним титаном на молекулярному рівні, хех. Такого рівня навіть на Землі не досягнути. Добре, тепер потрібно створити ствольну коробку.

Ен'їл: Це що ще таке?

Маркош: Чекай, зараз тобі намалюю на папері як то усе повинно виглядати.

Ен'їл (Споглядаючи як Маркош створив шмат паперу та створеним графітом почав вимальовувати усе): Мати моя ріднесенька...

Маркош: У тебе око загорілось навіть на креслення?

Ен'їл: Це просто неймовірно! Чому ми досі до цього не додумались! Це кардинально зітре кордон між людьми та магами!

Маркош: М-м-м, бачу ти зміг зрозуміти принцип цієї зброї, лиш глянувши на креслення. Але її виготовлення, як бачиш, не з простих. І простий смертний не зможе її так запросто поки купити.

Ен'їл: І то вірно... Яка неймовірна майстерність з дрібними деталями... Доволі схоже на мистецтво гномів.

Маркош: Гномів?

Ен'їл (З огидою): Так, карликів які вирішили жити на поверхні, а не у горах. Жити поруч з людьми та іншими расами. Та займатися створюванням тонких пристроїв, прикрас та незрозумілих машин...

Маркош: Ясненько... *Цікаво, що це за незрозумілі машини, але ладно. Гноми, значить, інша раса, цікаво.*

Флавіксія: Малурочко, а про що вони говорять?

Малура: Сама б хотіла розуміти... Агов! Гайда до роботи, пізніше відпочивати будете!

Ен'їл та Маркош (Косо глянувши): Та добре...

(Маркош почав створювати ствольну коробку, наперед з механікою подачі набою. Це зайняло два дні. Ще один день був витрачений на приклад та ніжки з облегшегого титану. Ще один день на пружини, дульне гальмо та спеціальне ложе, на якому буде ковзати дуло при стрільбі).

Маркош (Витираючи піт з лоба та шмарклі з носа): ГОТОВО!

Ен'їл (Тягнучи свої ручки щоб помацати): Ох, як неперевершено! Красота переповнює мене...

Малура: І як повинно вбивати велетів таки це?

Флавіксія (Задумливо): Велетів?

Маркош: Тихо, народе, на сьогодні вже доста.

Малура: Але зараз таки обід.

Маркош: Я знаю, але я почуваюсь недобре через хворобу. І, думаю, ви також добряче втомлені, тому відпочивайте.

Малура: Ну, пішли тоді таки з Флавіксією ми, бувай.

Маркош: Бувай, я також вже піду.

Ен'їл (Зупиняючи Маркоша): А спробувати витвір?

Маркош: Так нам ще потрібно буде створити набої.

Ен'їл: Точно ж... Я, трясця,забув, добре, я тоді до свого саду.

Маркош: Саду?

Ен'їл: А я не говорив? У вождя випросив дозвіл, тепер маю територію у лісі, де саджаю всілякі рослини з гір Хефайсон та боліт Ґорда.

Маркош: Зрозуміло, слухай, а ти бачив труп велета?

Ен'їл: Ну, до вторгнення один бачив, більше кістки. На показ усім охочим були.

Маркош: І яка там товщина черепа, можливо, пам'ятаєш?

Ен'їл (Показуючи долонь): Ось як довжина моєї долоні.

Маркош (Очі в якого на лоба вилізли): ДЕСЯТЬ САНТИМЕТРІВ?! Йопересете... *Як прекрасно, що я зробив калібр 35 мм, а не менше, прийшлось би перероблювати...*

Ен'їл (Хитро усміхаючись): Слухай, у драконів, за чутками, товщина шкіри така, а то й раза два більша.

Маркош (З кам'яним лицем дивлячись на Ен'їла): Знаєш... Ні, ти не знаєш, йди броди до саду свого.

Ен'їл (Заливаючись сміхом): Ха-ха-ха, твоє лице було настільки смішним.

Маркош (Махнувши рукою): Мгм, бувай, я пішов.

(Маркош повернувся до свого намету. Він як завжди почитав книгу, на цей раз працю якогось вченого з Африканського Союза. Далі від нудьги вийшов прогулятися).

Маркош (Роздумуючи): *Вже декілька будинків, бачу, стоять, красиві виходять. Ех, чим би зайнятися..? Флавіксія з Малурою, Ен'їл у саду своєму, а мені що робити? Хм-м, трактат «Аймо-Ейн»...*

(Маркош вирушив до хижі Олунака, той сидів у кріслі-гойдалці біля входу та покурював люльку).

Олунак (Видихаючи дим): Ох-хо-хо, і що привело до таки мене тебе?

Маркош: Та згадав, що ви згадували якийсь трактат, «Аймо-Ейн».

Олунак: Хочеш почитати? Готуйся, це великий витвір Лойкарда, і непідготовленим краще не читати таки його.

Маркош: *Ох, як мені хочеться заїхати йому кулаком по пиці.* Я зрозумів, давайте книгу. *Я її швидко тетрижками скопіюю, авторського права і так не існує. Та й книзі, виходить, чотири тисячі років, якщо брати розповіді Ґрінда та Жохо.*

Олунак: Ох-хо-хо, я тебе попередив, зачекай тут.

(Олунак встав з крісла та піднявся до своєї хижі на дереві. Через декілька хвилин повернувся з книгою у чорній обкладинці та із золотими буквами).

Олунак: Тримай, тільки повернути не забудь.

Маркош: Добре. Хм, Трактат «А́ймо-Ейн», Том-І, Лойка́рд Джа́вош... Значить, є ще томи? *А букви на обкладинці з чистого золота, кошерно.*

Олунак: Звичайно так, але лише перший таки у мене є. Скільки їх насправді є, не знаю таки я. З десятот, а то й більше так точно.

Маркош (Відкриваючи книгу): Зрозуміло. *Книга як книга, от тільки написана на пергаменті, а не на шкірі. Чорнила звичайні, малюнків та великих красивих букв не має... Сирий текст без прикрас, цікаво...

«Спершу, була лиш Темрява. Як говорили мені Боги, а їм говорило Буття: не існувало нічого. Навіть слово "Нічого" тут зайве. Раптово, не розуміючи як та коли, родилося Буття. Буття своїм народженням спантеличило Темряву, але вона була сильнішою, тому легко увійшла у його володіння. Невдовзі, створився баланс, але Буттю було нудно жити на самоті, а Темрява взагалі не говірка. Тому створило таки воно, великі витвори свої…»

Стиль надзвичайно подібний до мовлення звіролюдів. Невже вони вчаться по цій книзі? Хм, а сама книга звідки? Цікаво, люди сюди лиш недавно почали навідуватися. Ще й стиль написаного щось мені нагадує, але не можу згадати що саме... А суть...*

: А суть уся, таки є Ми...

Маркош (Немов у трансі): Таки є Ми...

Олунак (Звернувши увагу на Маркоша): Говорив щось таки ти?

Маркош: А, що? Та ні, здається...

Олунак (Знизивши плечима): Ну, добре.

Маркош: *Дивно... Швиденько собі усе скопіюю, а далі прочитаю при нагоді. Було б непогано зібрати усі томи, хоча б ради колекції.* Олунаку, я пізніше дочитаю, дякую. Доволі хороша та повчальна книга.

Олунак: Ох-хо-хо, є таке, діточок наших по ній вчу я, та й інших племен друїди також таки.

Маркош: Хм, а скільки часу ця книга знаходиться у вас?

Олунак: У мене таки? Чи у племені?

Маркош: Звичайно, у племені.

Олунак: Хо-о-о, навіть і не згадаю таки я. Можливо, років з тисячу, а то й більше...

Маркош: *Неймовірно, тисяча років, а книга немов нова. Та що цікаво, племена існують тут тисячу років.* Тисячу років, значить, ви живете на цій землі більше тисячі?

Олунак: М-м-м, якби були якісь згадки чи легенди з піснями у нас таки, але, нажаль, нічого немає... Та й задавався цим питанням сам таки я, чому ми тут?

Маркош: Зрозуміло... У мене є гіпотеза що ви могли давним-давно сюда переселитися.

Олунак: Переселитися?

Маркош: Наприклад, ваші предки переселилися з далеких земель, через якусь причину, аж сюда.

Олунак (Задумливо): Ніколи про це не думав насправді я... А звідки прийти могли предки наші таки?

Маркош: Йой, я не зміг би цього сказати, навіть якби мав усе необхідне. Бо це надзвичайно важко, відновлювати історію. Добре, бувайте тоді, ще якось зустрінемось.

Олунак (Видихаючи дим та гойдаючись знов у кріслі): Ох-хо-хо, бувай, Маркоше, ще якось зустрінемось.

(Маркош повернувся до Йохотона. Вечір провів, сидячи на березі річки та споглядаючи потік води).

Маркош: Цікаво, що робить Катерина, а що Ярослава? Переживають, думаю, плакали... Анджі та Золош також засмучені... Ех, скільки горя я усім наробив... А повернутися я ніколи не зможу... Хех, перечу своєму світогляду, щось розм'як. Завтра новий день, потрібно спланувати як робитиму набої.

(Маркош пішов до свого наметута ліг спати. Наступного дня він вирушив до лабораторії. Там вже чекала Малура з Флавіксією).

Маркош: О, ви знов раніше за усіх. Ен'їла лише нема.

Флавіксія: Маркусику!!! Можна назад до тебе?

Маркош: А… а чого?

Малура: Та я сама не знаю. Плаче за тобою з вечора, хоче бути лиш з тобою.

Маркош: Ну, добре, будеш зі мною.

Флавіксія: Уі-і-і-і!!!

Маркош: Такс, Малуро, наповни, будь ласка, куб. Не знаю, скільки магії заберуть створення кислот, але думаю, небагато.

Малура: Кислоти?

Маркош: Речовини, здатні міняти або знищувати інші речовини, це якщо по-простому. Але для нас небезпечні, бо роз'їдають шкіру.

Малура: Йой як страшно, ти впевнений, що це хороша ідея?

Маркош: Малуро, у світі існують набагато страшніші речі, кислоти то ще пухнасті зайчики.

Малура: Йой...

Маркош: Добренько, тепер мені згодиться якраз ртуть, з того озера куда ми ходили. Зараз побачиш що таке наука.

Малура та Флавіксія: Наука?

Маркош: Ох, як по-простому вам це пояснити. Це немов правила, по яким працює Усе, але магія не присутня взагалі. Наприклад, коли горить дерево, це наука, а не магія.

Малура: Ого... Якось складно, але зрозуміти можна.

Маркош: У моєму світі, як ти знаєш, магії не існує. І ми досліджували світ навколо нас та використовували ці знання щоб пізнати його ще краще. Так ми багато чого придумали, навіть зброю, яка здатна знищити наш світ... Але винайшли те, що набагато полегшувало життя усім нам.

Малура (Чухаючи голову): Йо-о-ой, у мене голова ніколи так не кипіла...

Флавіксія: Я взагалі нічого не розумію...

Маркош: Хех, вас багато чого потрібно буде навчити. Усе зразу не вийде зрозуміти. А тепер, дивіться. Мистецтво Творення, Момент Борсиліката.

(Маркош створив спочатку колбу. Далі занурив руку у куб з есенцією).

Маркош: *Потрібно лише уявити молекулу азотної кислоти, так, готово. Тепер слово, хм, на думку дещо спало.* Мистецтво Творення, Момент Сирвасера.

(У пусту колбу почала литися кислота з долоні Маркоша, самої долоні при тому не торкаючись. Маркош наповнив лише чверть. Далі створив воду та нею заповнив решту. Наступним кроком Маркош створив металеву підставку для колби, куди її і поставив. Флавіксія та Малура спостерігали за усім з величезною цікавістю).

Маркош: Розбавлена кислота готова, тепер, Мистецтво Творення, Момент Оксигенезу.

(З пальця Маркоша з'явилося полум'я, яким він почав нагрівати суміш до кипіння).

Малура: Фу, який їдкий запах.

Флавіксія: Фє...

Маркош: Та потерпіть трохи, зараз якраз добавлю ртуті.

(Маркош почав потроху лити рідкий метал до суміші. Той з шипінням падав на дно, після чого потроху зникав).

Малура (Вдивляючись у колбу): А де?

Маркош: Хех, він перетворився в іншу речовину, яка тепер може розчинятися у воді.

Малура: І це не магія?!

Маркош (Усміхаючись): Уяви.

Флавіксія: Капельки зникають!

Маркош: Добре, цього достатньо. *Тепер потрібно наситити розчин оксидом азота та добавити спирт.* Мистецтво Творення, Момент ОксидаАзота.

(Суміш у колбі моментально спінилась).

Маркош: Тепер, Мистецтво Творення, Момент Етанолу.

(Спирт потік з руки Маркоша до колби, через що почалися вже інші реакції).

Маркош: Готово, тепер це повинно постояти, пізніше потрібно усе буде випарувати.

Малура: Поки нічогісінько не зрозуміло...

Маркош: Ну, не все зразу. Тепер нам потрібна целюлоза...

Флавіксія: Цельюльйоза?!

Малура (Дивлячись на Флавіксію): Як взагалі вимовила таки це ти?!

Маркош (Усміхнувшись): Хех, те, як ви пробуєте вимовляти слова, це ще та комедія.

Малура: Говорив таки ти, що про свій світ розкажеш, Розумничку.

Маркош: Йой, вибачай, не знаю чи сьогодні вийде... Давай завтра?

Малура (Засмучено): М-м-м, ну, добренько. Ловлю на слові тебе таки я!

Маркош: *Обіцянка обіцянкою, але де мені дістати дрібну целюлозу для створення нітроцелюлози? Створити навіть магією я не зможу, бо молекула надзвичайно довга. Трясця...* Поки на сьогодні все, мені потрібно подумати де дістати останній матеріал...

Малура: Ну, добренько тоді, Розумничку, бувай.

(Маркош встав та вирішив прогулятися лісом).

Маркош: І звідки ж дістати целюлозу, яку мені потрібно... З дерева не варіант діставати, надзвичайно щільна... З рослин — також погана ідея...

Флавіксія: Тяжко...

Маркош: Дуже тяжко... Через один матеріал нас можуть просто стерти з лиця землі...

Флавіксія: Маркусику.

Маркош (Не чуючи): Звичайно, можна спробувати розщепити деревину, але не факт, що вийде...

Флавіксія (Дьоргаючи Маркоша за вухо): Маркусику!

Маркош: Ай, що таке?

Флавіксія (Показуючи на якусь галявину): Дивись.

Маркош: Хм? Це ж просто галявина...

(Підійшовши поближче, відкрився вид на невеличку галявину, засаджену різними цікавими рослинами та сажнями дерев. Також по краю сад мав невеличкий плетений паркан).

Маркош: Невже це сад, про який говорив Ен'їл...

Флавіксія (Наближаючись до якогось деревця): А-а, що це таке? Пахне солодко!

Маркош: Це яблуко, звичайне яблуко, хех, давно я їх не бачив. Груші є, виноград навіть... Але як усе виросло у такий короткий строк?!

: Тому що земля тут чарівна до чортиків.

Маркош (Озираючись): Ен'їле?

Ен'їл (З лопатою на плечі): А хто ще, трясця, може бути? Ти взагалі як сюди потрапив?

Маркош: Здивую, випадково.

Ен'їл: Здивував, не те слово, ха.

Маркош: А чому ти вирішив сад висадити? Ви ж,дворфи, ковалі та шахтарі, здається?

Ен'їл: Знаєш, ми,дворфи, як і ви, люди, так і звіролюди, хочемо їсти. І їсти ми любимо смачну та ситну їжу, особливо з салом, м-м-м. Звичайно, що більшість з нас займається ковальством та шахтарством. Але також є пивовари, фермери, скотарі, кухарі, будівельники, чиновники, ну і всякого потроху.

Маркош: Цікаво, а як ви вирощуєте рослини у горах?

Ен'їл: Система дзеркал, знаєш що це таке?

Маркош: Хм, розумно. З поверхні дзеркалами передавати світло.

Ен'їл: Правильно. Але, я був звичайним шахтарем...

Маркош: М? А ти хочеш бути фермером?

Ен'їл: Взагалі-то кухарем, але рослини мене також ваблять. Особливо цей ліс. Після всього життя серед пустих снігових гір, тут немов інший світ...

Маркош: А чого ти не змінив професію?

Ен'їл: Як тобі ясніше то сказати... У нас з народження усім даються професії, незалежно хочеш ти того чи ні. Все вирішують за тебе, коли ти народжуєшся.

Маркош: Тьху, жахлива система. Пережиток минулого...

Ен'їл: А у вас як?

Маркош: У нас свобода, повна. Немає монархів, ти робиш що завгодно, можеш бути ким завгодно. Лідер обирається людьми, і він не є власником країни та людей. Люди є власником власної держави та себе самих. Ось до чого ми дожили.

Ен'їл: Ваші ідеали... Вони неймовірні... Я… я ніколи до такого світу не додумався б... Це ідилія за межами нашої уяви. Мені навіть після твоїх слів важко уявити щось подібне...

Маркош (Хлопаючи Ен'їла по плечу): Ну, з часом, сподіваюсь, тобі все-таки вдасться зрозуміти ідеали свободи. Хм? А це що за квітка?

Ен'їл: Га? Це квітка пам'яті моїх загиблих товаришів... Принесли її давно з боліт Ґорда. Зветься вона у нас Глобка.

Маркош (Підбігаючи до рослини): Невже... НЕВЖЕ ЦЕ ТЕ ЩО МЕНІ, ТРЯСЦЯ, ПОТРІБНО?!

Ен'їл: Гей! Ти куда, лярво, топтатися по всьому саду!

Маркош: ЦЕ Ж БАВОВНА!

Ен'їл: Лярво, я тебе справді тут лопатою вб'ю. Лиши квіти в спокої...

Маркош: Мені потрібні оці білі квітки, проти велетів!

Ен'їл: Та я гребу як вони тобі проти велетів допоможуть. Вони — пам'ять про моїх загиблих товаришів, йди геть!

Маркош: А твої товариші не хочуть помститися за свою смерть? Пам'ять про них допоможе вбити велетів.

Ен'їл: Лярво... Ти, в біса, правий... Але... Гр, добре, візьми скільки потрібно. Товариші, пам'ять про вас вб'є ваших убивць, хай милує ваші душі П'якос...

(Маркош назбирав білих квіток бавовняної вати скільки зміг. І хутко побіг до лабораторії).

Маркош: Прекрасно, чудово, неперевершено! Лишилось збігати за жиром у Йохотон, і все буде готово для знищення велетів!

Флавіксія: ПОМАЛІШЕ, МЕНЕ УКАЧУЄ В КИШЕНЬЦІ!!!

Маркош: Потерпи, Флавічко, скоро усе закінчиться!

(Маркош біг з усіх сил, хутко взявши оленячого жиру, він прибіг назад).

Флавіксія (Вилітаючи з кишеньки та сідаючи на стіл): Яй-ай... Куда так спішити?

Маркош: Потрібно, бо на кону наші життя!

Флавіксія: А?

Маркош: Просто дивись. Добре, спочатку: Мистецтво Творення, Момент Сирвасера[Азотна кислота, старе українське слово].

(Маркош наповнив дві колби азотною кислотою).

Маркош: Мистецтво Творення, Момент Сірчаної кислоти.

(Маркош наповнив ще дві колби, але сірчаною кислотою. З колб йшов густий дим випарів кислоти).

Маркош: Тепер, Мистецтво Творення, Момент Гідроксида Натрію.

(Жменя якогось білого порошку почала сипатися з руки Маркоша, але не довго).

Маркош: Прекрасно, тепер розтопимо жир та переллємо його у колбу. Гідроксид натрію розчинимо у воді і доллємо до жиру. Так ми отримаємо гліцерин.

Тепер, змішуємо сірчану та азотну кислоту, співвідношення 1:1. Та занурюємо туда шматки бавовни і чекаємо, поки пройде реакція нітруванння. В результаті ми отримаємо нітроцелюлозу.

Флавіксія: Ти точно нашою мовою балакаєш?

Маркош: Хех, пізніше я тобі усе поясню. Просто дивись як працює наука про перетворення одних речей в інші.

Поки гримуча ртуть ще волога в колбі, потрібно наробити капсулі з нею. Бо вона безпечна, коли висохне, то любий невеличкий удар може спровокувати її детонацію.

Флавіксія: Деконецію...

Маркош (Заправляючи білу гримучу ртуть у невеличкі металеві формочки): Та-а-ак, детонація. Дивись.

(Маркош взяв невеличку жменьку гримучої ртуті та обережно висушив її полум'ям. Далі взяв камінь та стукнув. БУМ! Луна пішла на увесь ліс, птахи перестали співати).

Флавіксія (Закриваючи вуха): Це що за магія така?!

Маркош: Це не магія, а наука... Наука, яка можна змінити ваше сприйняття магії кардинально...

Добре, сто капсулів на перший час досить буде. Тепер де був жир, ось він, тут потрібно відділити гліцерин від мила. Гліцерин тепер окремо, та до нього доливаємо суміш кислот. Хех, пішла реакція, та й нітроцелюлоза готова. Поки витягну, най висохне.

(Так Маркош возився з хімією аж до вечора. Часу, який дали друїди, лишалося обмаль, і на творення кожної сполуки не вистачило б часу з поновленнями есенції та іншими проблемами. А ще формули деяких матеріалів надто важкі для уявлення).

Маркош: ФУХ! Нарешті, двоосновний бездимний порох готовий. Нітроцелюлоза та нітрогліцерин... У мене вже передозпрефікса «нітро», якщо чесно... Завтра зроблю вже набої та покажу тим друїдам чудеса науки.

Флавіксія (Засмучено): Я... Я взагалісіньки нічого не зрозуміла...

Маркош: Дивись, Маркусик зробив бум порошок для того, щоб знищити поганих чудовиськ.

Флавіксія: ТЕПЕР ЗРОЗУМІЛА!

Маркош: Молодець, можеш випити трохи есенції.

Флавіксія: Уря!

(Вечір пройшов без пригод. Ранком Маркош зайшов до лабораторії, щоб зробити декілька патронів. Також там вже була Малура та з цікавістю оглядувала все навколо).

Малура: Ранку таки. Що нового повідаєш таки мені?

Маркош: О, Малура, та вже закінчили гармату, скоро буду показувати друїдам.

Малура: Гармату..?

Маркош: Ммм, магічний посох, думаю так зрозуміліше.

Малура: Таки так!

(Маркош сів за стіл, та почав закінчувати певні деталі).

Маркош: Тепер кулю запихаємо у гільзу, і готово! Тепер потрібно якось зарядити набій у гармату, але там надтуга пружина, потрібен хоча б один набій зарядити вручну, а далі лиш магазини міняти.

(Маркош спочатку спробував руками, далі уперся усім тілом, але ні на міліметр не зрушив затвор. Малура та Флавіксія лише з цікавістю спостерігали).

Малура: Допомогти таки тобі?

Маркош (Досі пробуючи відтягти затвор): Гр-р-р, тьху, добре. Дивись, тобі потрібно потягти за оцю ручку, в оцю сторону, зрозуміло?

Малура: Таки так!

(Малура взяла гармату як в нічому не бувало, немов для неї то пакет з магазину. Далі з легкістю змогла зрушити затвор незважаючи на надтугу пружину).

Маркош (Присвистуючи): Їб*ч*й караул… Ти з якого дива така сильна?

Малура (Усміхаючись): Та легко це. Розумничок слабачок таки у нас.

Маркош (Кладучи набій у відкритий затвор та не звернувши уваги на насмішки Малури): Добре, відпускай.

(Малура відпустила, і затвор закрився з дуже цікавим звуком, який важко описати словами, все через надсучасні сплави. Набій зник немов його і ніколи не було, а гармата була готова до випробувань).

Маркош (Хотівши погладити Малуру по голівці, але згадав що вона висока та не песик): Прекрасно, дякую за допомогу.

Флавіксія: Уря! Маркусик буде робити щось цікаве магічною паличкою!

Маркош: Буду, застрибуй у кишеньку, будеш дивитися. А ти Малура?

Малура (Видно що засмучено): Не можу… Не можу таки я, бо заборонено підходити і до дерева Ононгонд мені…

Маркош (Стискаючи кулаки): Трясця… Ладно, удачі тобі тут, а ми пішли.

Малура: І вам най щастить таки!

(Маркош вирушив у довгу путь. Дорога зайняла години зо дві, і зважаючи що гармата надзвичайно облегшена сучасними матеріалами, легкою вона не була).

Маркош (Жаліючись на усе): Лярво, я прекрасно усе розумію, але тягати двадцять кілограм, таке собі задоволення... Хоча чого я жаліюсь, таке повинно було важити не менше сотні... О, здається, вже те дерево Ононгонд видніється.

(Пройшовши ще трохи, Маркош вийшов на галявину дерева Ононгонд. Троє друїдів вже чекали гостя).

Чекудак: Прийшов таки ти, і бачу я, шо не з пустими таки руками.

Вейкос: Змучений щось таки ти, впевнений, що впораєшся?

Маркош: А? З чим впораюсь? Якщо ви про теперішній час маєте на увазі.

Олунак: Ох-хо-хо, не говорив тобі таки це я. Голома повинен повалити таки ти.

Маркош: *Нічого собі, цікаво. Я то думав просто у небо вистрілити, а тут ще нагода ціль знищити.* Хм, ну, давайте того вашого голоме.

Чекудак: Хм, впевненості багаченько таки у тобі є. Не плач потім, коли гризтимуть велети тебе.

Вейкос: Думаю я, що потрібно починати.

Олунак: Ну, то чого чекаємо таки ми? Беол га хойнес о ман...

Вейкос: ...феґо лісейдо кьон...

Чекудак: ...ойсен, цаерос ва.

(Раптовий землетрус ненажарт настрашив Маркоша, що той аж впав на землю. Він спостерігав дещо насправді величне. Коріння Ононгонда та сусідних дерев почало сплітатися між собою у центрі галявини. Немов майстерний кравець нитками, коріння спліталось у дещо величезне, дещо людської подоби. Висота росла, поки голем не досягнув висоти двадцяти метрів).

Маркош (Підводячись): Я, звичайно, усе розумію, але не до такого степеня...

Чекудак: Ну показуй тепер дива свої, чужинцю з іншого світу таки.

Маркош: *Я зараз вам таке покажу, чого вам ні в якому сні не змогло б приснитися.*

(Маркош спочатку відсунув пружину та відсунув дуло Проксими, щоб зарядити перший патрон. Далі, поставивши пружину назад, він відчепив одну лінзу від тетрижок та поставив на заготовлене місце під приціл).

Маркош: *Синхронізація, готово. Ціль: Голова голема. Фух, ну що ж...*

(Тихий спуск курка, і в ту ж мить, НЕЙМОВІРНО ГУЧНИЙ ЗВУК ЗАПОЛОНИВ УСЕ НАВКОЛО!!! Це було надзвичайно гучно, настільки, що Маркош отримав легку контузію.

Усе крутилося навколо немов після добрячої порції алкоголю. Маркош пробував зрозуміти чого він сидить на землі, і абсолютно нічого не чує. Усі обриси дерев та землі змішались в одну кашу, і вона ніяк не хотіла ставати нормальною картиною, як Маркош не старався сконцентруватися.

Нарешті з поміж гудіння у вухах, почали доходити перші які якісь звуки. Здається, хтось щось говорив. Маркош взагалі нічого не міг зрозуміти, біль у вухах була сильною. Він лише рефлекторно міг тримати долоні на вухах).

Маркош (Стараючись піднятися): *Курва, що трапилося. Ай, ні про що думати взагалі не можу... Відчуття ніби я зараз блюватиму... Трясця...*

(Раптово Маркош відчув ніби до нього хтось підбіг, той забрав його руки від вух, та приставив свої. Раптове тепло розлилося у вухах, через декілька секунд вони перестали боліти. Ще декілька хвилин, і картинка перед очима нарешті прояснилася. Олунак та Чекудак стояли перед Маркошем та розглядали "Проксиму". Маркош хотів озирнутися назад).

Вейкос: Не рухайся таки ти. Зачекай трішки, закінчу лікування я.

Маркош (Оглядаючи Проксиму з кінця дула якої йшов дим): *Гармата ціла, здається усе спрацювало як повинно. Чудово! Я створив першу власну зброю! Ох, зараз сюда б моралістів які розказували б казочки яка я погана людина. Я вже нормально чути нарешті можу. Хм, регенерація значить...* Вейкос, слухай. У вас магія лікування є чимось унікальним?

Вейкос (Трішки здивований від такого питання): Ну, доволі рідкісна вона серед нас таки. За таких як ти, не відаю я. Навчив мене її попередній друїд мого племені таки. І повинен своєю чергою і я, передати знання учню своєму.

Маркош: Хм-м, ясненько. Ти часом не уявляєш немов здорову частину тіла?

Вейкос: Ого, і справді так є. Зрозумів це таки ти, лиш по одному лікуванню моєму?

Маркош: Ну так, логічно прикинув.

Вейкос (Розгубленим голосом): Лохічно..?

Маркош: Ой, забудь... *Хм, слово таке у мові присутнє, але Вейкос його чує вперше, цікавенько.* Ладно, піду я, мабуть. Сподіваюсь доказав вам усе що потрібно.

Олунак: Ох-хо-хо, такого гучного звуку за все своє життя не чував таки я. Усі птахи та звірі навколо та далеко попросту злякались та не підходять тепер сюди.

Чекудак: Так, можеш йти людино. Здивував таки ти нас.

Маркош (Закидуючи трьох метрову Проксиму на плече, і через її вагу трохи зігнувшись): Добре, тоді бувайте.

(Маркош потихеньку пішов у сторону Йохотона, Вейкос та Олунак тим часом розглядали голема).

Олунак: А зміг би таки ти Чекудак, знести одним сильним заклинанням голову цьому голему, Чекудаку?

Чекудак: Швидше за все – ні. Мабуть, три вогняні кулі прийшлося кинути у нього таки.

Вейкос: Згоден, стиснули коріння найщільніше як це можливо ми таки. А цей людин, одним заклинанням зніс голову, та ще й половину тіла...

Чекудак (Усміхаючись): Ну, те що може здивувати таки він, це правда, визнаю. Те що може вбити велетів він, визнаю також я. Але й те що може вбити й нас він, також визнаю таки я...

Олунак: Розумію прекрасно хвилювання твої Чекудак. Знаю багацько його таки я, і можу сказати, він не такий як люди з-за моря. Не такий навіть як ельфи чи дворфи.

Вейкос: Таки і я, це помітив, хоча мало знаю його. Цікаво, наскільки той його світ без магії, відрізняється від нашого таки...

Олунак: Тут можна багато гадати таки. Але однозначно кардинально інший той світ ніж наш. Враження, ніби вони пройшли більше віків історії, і вивчились ідеально на власних помилках. Поки лиш починаємо розуміти цей світ таки ми.

Чекудак: У словах ваших, є правда, таки і я це розумію. Але, можливо настільки перевершили себе таки вони, що навіть ми старці не можемо розгледіти поганого задуму у ньому...

Олунак: Ну, поглядімо. Пропоную таки я, продовжити нашу медитацію.

Вейкос: Не проти.

(Чекудак нічого не відповівши, мовчки прийняв сидячу позу. Олунак та Вейкос сіли по сторонах від нього у такі ж самі пози. Мить, і усі троє відірвались від землі на пів метра, і так і застигли. Коли Маркош покинув галявину, то зразу згадав).

Маркош (Дістаючи Флавіксію з кишені): Агов, ти жива?!

Флавіксія (Будучи практично без тями): А-а-а...

Маркош (Оглядаючи Флавіксію): *Її добре контузило... Трясця, не подумав взагалі про наслідки! Треба віднести її у спокійне місце, щоб відпочила.*

(Маркош хутко добіг до Йохотона та поклав Флавіксію у м'яку тканину. Сам вийшов до річки та роздумував над усіляким.

Вечір був на диво приємний. Прохолодний вітерець та шум річки давали приємні відчуття аби роздумувати над усіляким. Рій світлячків почав літати над річкою, надаючи їй красивого відблиску, немов вона була наповнена чарівними камінцями. Десь зазвучав цвіркун, десь пролетіла сова. Життя у лісі йшло власним шляхом).

Маркош: *Ех, жалко що наскільки природні місця на Землі вже й не збереглися, залишились лиш штучні ліси, або мутовані джунглі…*

: Значить, це та річ, яку було аж сюда чути таки.

Маркош (Озираючись): Ну, так. А, пане Он-Вальдо!

Он-Вальдо (Махнувши рукою): Тихше будь, ненадовго вийшов таки я.

Маркош: Зрозуміло. Так, це гармата, тьху, магічний посох "Проксима". Не думав, що аж сюда буде чути. *Засранець вигнав свою дочку та невинно собі стоїть, тьху.*

Он-Вальдо: Немов грім серед ясного неба було таки це. Подумали усі, що дощ буде, та й також я.

Маркош (Кидаючи камінець у річку): Хех, буває...

Он-Вальдо: Навіщо помагаєш таки ти нам? Спокійно міг піти звідси ти, та й полишити нас таки.

Маркош: *Ну звичайно, навіщо ще нашому засранцю було нести свою дупу до мене.* Знаєте, я справді міг це зробити. Не те щоб я сильно прив'язався до селища, чи мене шось тримало...

Он-Вальдо: Таки чому?

Маркош (З вогниками в очах): Фанатична цікавість – а що трапиться далі…