Володар Фатального Інтелекту (I Акт)

(Тихе гуляння вітру, немов пелена з'явився легкий туман, та шелест трави розбавляє це все... Цвіркуни завершують цей оркестр останніми куплетами: Смеркає...)

Маркош (Моментально прокидаючись та з криком): МАГІЯ-Я-Я-Я-Я-Я-Я КУРЧА МАТЬ!!!!

(Маркош прийшов до тями... З матами, хоча він ДУЖЕ зрідка їх використовує...)

Маркош (Незадоволено): ЯКА В ДУПУ, ТРЯСЦЯ, МАГІЯ?! ЯКИЙ, ТРЯСЦЯ, ІНШИЙ СВІТ?!

О-О-ОХ, ЛЯТЬ ВАШУ!

(Після вивільнення добрячої порції лайки, Маркош декілька хвилин ще лежав та споглядав красиве золотисте небо...)

Маркош: Ладно, Маркоше... Фу-у-у-ух... Ти в іншому світі, де є МАГІЯ! Ну і з котрого ти не можеш вибратися. Маркоше, вітаю, ти застряг у світі фільмів, казок, та різного типу творчості, що просто було під жанром: фентезі... ФЕНТЕЗІ, ЛЯРВО, А НЕ МАГІЯ В ІНШОМУ СВІТІ!!!

О-о-о-ох, ще й ніч, а ті двоє пішли кудись... Золота не вкрали, що цікаво...

(І тут Маркош зрозумів суть своїх слів...)

Маркош: Я... Не зможу... Повернутися...

Це... Трясця...

(Сльози почали литися з його очей).

Маркош: Та за що це все мені? Катерина... Ярослава... Анджі... Золош… Навіть той багатий придурок, який бісив нас з Анджі! Я не зможу повернутися... Я нічого не зможу створити тут без сучасного обладнання. На створення навіть обладнання може піти все моє життя… Я... Я тут до смерті...

(Очі були залиті слізьми. Уся небесна лань перемішалась і Маркош бачив золоте марево з зірок та Місяця…

Маркош розумів усе прекрасно, усе. І йому лишалось лише ридати від того що він нічого не може зробити аби повернутися додому...

Так пройшла, може, година... Може декілька... Поки Маркош не відчув як холод землі пробиває його легені).

Маркош: Ех... Прийдеться вставати, а то ще туберкульоз, або що підхоплю...

(Маркош піднявся на ноги, витер сльози рукавом халата, але безуспішно, бо халат не поглинав води, і тільки розмазав її ще більше).

Маркош: Ну... І що тепер мені тут робити? Я голодний... Маю лише два золотих злитки та тетрижки...

(З тяжкими зусиллями Маркош надів окуляри... Єдине що його штовхало далі – це бажання жити…

Поки Маркош повільно озирався, його погляд прикувала одна річ).

Маркош: Світло у лісі... Я сподівався місто або хоча б село знайти. Тетрижки показують що це, швидше за все, вогонь... Ладно. Піду гляну...

(Кволо, але йдучи, Маркош почав наближатися до лісу. І тут світло почало рухатися в сторону, а потім віддалятися).

Маркош: М? Значить, хтось, швидше за все, тримав факел у руці... Не хотів би зустріти тих двох, котрі з мене злиток взяли. Хоча я їм щедро запропонував цілий злиток... але якщо так подумати, то й поділити його нічим не можливо у цьому світі…

До лісу три кілометри топати... Ех...

(Пройшла десь година, Місяць схилився над долиною та залив її своїм сріблястим світлом. Маркошу вже лишалось пройти останній кілометр, як він помітив річ, котру не помітив зразу...)

Маркош (Здивовано): Такс... Дерева... вісімдесят-дев’яносто метрів у висоту... Деякі навіть сто метрів... Я, звичайно, розумію, магія... але ж не настільки.

Хм... Я помітив, що мені тут легше пересуватися, два кілометри пройшов та не запихався... Ану...

(Маркош дістав з кишені злиток золота та зважив його поглядом тетрижок).

Маркош: Вага 4,686 грама, при п’яти грамах котрі мають бути... Значить, сила тяжіння тут менша: ±9,192 м/сек² замість 9,807 м/сек² Земних. Значить, або тут планета менша, або її густина, стає цікаво, якщо чесно.

(Маркош через певний час зайшов до обіймів зеленого царства. Уся земля була вкрита мохом, росли гриби та дерева. Ті дерева, немов багатоповерхові будинки, вистрілювали до небес та хотіли потиснути руку самому пану Місяцю.

Йдучи далі, Маркош став відчувати тяжкість дихання).

Маркош: 24,1% кисню замість 22,4 коли я був в долині, аж дихати важче стає... Сподіваюсь, що далі частка рости не буде, а то отримаю тут ще кисневе отруєння... На Землі фіг таке побачиш, якщо чесно. До речі, думаю, що треба зібрати зразки ДНК рослин та грибів. Цікаво, що поки усе однакове із земними зразками, хоча бували відхилення у 2-3%... Такс, ану, це дерево глянемо.

(Маркош взяв шматочок кори дерева та провів через нього струм тетрижок, результат приголомшив).

Маркош: ДНК немає у базі даних, але... Це ж на вигляд звичайна сосна або ялина. Я вперше відкрив новий вид рослин, з нульовою схожістю із земними, але мені нема з ким поділитися... От би... Ярослава... Зраділа... За мене...

(Хвиля горя та сліз знов накрила Маркоша. Думка що він втратив сім'ю, стала клеймом та кайданами на його серці, котрі затискали його при першій згадці...

Раптово, нізвідки з'явилися різнокольорові вогні. Маркош не зміг зразу зрозуміти що це через залиті сльозами очі. Хутко протерши їх своєю улюбленою жовтою краваткою, він помітив... )

Маркош (З цікавістю та захопленням): Ф-ф-феї?

(Феї, так, саме вони. Ці дивні створіння взялися за руки та почали кружляти навколо Маркоша, наспівуючи якусь мелодію, незрозумілу для нього. Маркош тим часом з величезним захопленням спостерігав за дійством, котре звільняло його серце від людських тягот).

Маркош: Це... Це прекрасно. Мені вже глибоко все одно що тетрижки повідомляють про аномалію та те що ДНК цих істот неможливе... Я хочу лише спостерігати за ними... Мені так спокійно. Ще ніколи не було...

(Маркош від дійства аж сів, його розум прояснів та з'явився час подумати. Подумати над цим світом, лише це залишалося робити Маркошу...)

Маркош: Цікаво... Ґрінд сказав – 4726 рік від якогось там чоловіка... Якщо взяти наш світ 3000 років до нашої ери, та 2140 нашої, то виходить ±5140 історії розвитку, якщо взяти наші мірки до цього світу, то тут 1726 рік. Якщо я не помиляюсь, то в 1726 навіть простолюди почали вдягатися якось звичніше, а по вбранню тих двох такого і не скажеш. Тут декілька варіантів: перший – я опинився у місті, куди ще революція не дійшла. Другий – вона тільки почалась. Третій – я пеньок та забув що тут є магія...

Та-а-а-а-а... Через магію, якщо брати певні фактори, наприклад спрощення в принципі усього: від виживання до виробництва чогось. До більш філософських питань: а чому існує магія та як вона працює.

Думаю, через вплив магії розвиток тут добряче сповільнився, через що тут швидше за все феодальна епоха... М-м-м-м, весело як, коли твою дупу можуть продати за декілька дзвінких монет у рабство...

Зате-е-е-е... є багато можливостей та хитростей, котрими можна впливати на цей світ, що мені на руку звичайно... але один я мало що зроблю... Було б вигідно прийти до двору якогось пана, шляхтича або короля та сказати що я алхімік якийсь, і можу робити для нього та його сім'ї лікарства, наприклад, той самий пеніцилін. Але тут крім долини, гір та лісу... Ніц нема...

*Чесно... Дивлячись на цих фей... Хочеться знов жити. Хочеться побачити дива цього світу, такі як ці дерева та феї... Та-а-а, дива... Хочеться тут все дослідити, навіть закони фізики, можливо, вони тут зовсім інші.*

І все ж таки... Що іменно є ця магія? Докази, що вона є, залізобетонні: вот як феї, котрі хороводи водять навколо мене. Але що воно таке, та як використовувати, мені ще доведеться дізнатися...

(Раптово одна з фей наблизилась до Маркоша та спробувала щось сказати йому).

Помаранчева Фея: Пі-піпі-пі-і-і-і-пі-і-і-піпі.

Маркош: Вибачай, але я тебе не розумію.

Помаранчева Фея (Здається, засмучено): Пі-і-і-пі-і-і-і.

(Коли фея наблизилась, Маркош мав час, щоб роздивитися її уважніше: немов малесенька людина жіночої статі, випромінювала своїм тілом помаранчеве світло,немов неон. Лицем була миленька та одягнута в одежу, зшиту з листків дерев, також мала гостренького округлого капелюшка. На спині була пара прозорих крил, котрі також світилися, як і тіло. Рухалися крила надзвичайно швидко, ні одна жива істота на землі не може досягнути таких результатів...

Маркош, розуміючи що вони його не розуміють, а він їх, з посмішкою помахав їм долонею, ніби дякуючи за усе. Феї схоже зрозуміли його та у відповідь зібралися усі разом та помахали йому, після чого полетіли вглиб лісу).

Маркош: Мова жестів буде актуальною як ніколи...

(Маркош ще сидів певний час, як раптом тетрижки повідомили що поряд з'явилися три живі істоти).

Маркош: *Ну, хоча б не вовки... Хоча усі троє мають певний порядок: справа, зліва та попереду. Хех, невже Ґрінд та Жохо ще когось притягли щоб струсити з мене золото...*

(Істоти застигли на місці, ніби спостерігаючи за Маркошем. Так пройшло, можливо, десять хвилин, поки у Маркоша не закінчилось терпіння у його цікавості).

Маркош: Аго-о-ов... Я знаю що ви тут, зліва, справа та попереду, три особи, виходьте, ховатися не вмієте, хє...

(Почувся шелест листя, якраз з тих напрямів, вийшли три доволі таки високі постаті. Одна із них мовила щось, і в мить у її руці з'явився вогонь, котрий освітив їх. І тут Маркош здивувався не на жарт...

Троє антропоморфних лисиць, або ж людино-лисиць, або лисице-людів? Тяжко сказати, тілобудова здається людською, але задні кінцівки від лисиці, в принципі, схожі на задні видовжені лапи як у котів, собак, вовків. Усе тіло вкрите помаранчевим хутром, місцями є області білого хутра як у звичайних лисиць. Руки прості, але замість кистей – напівлапи, швидше за все з кігтями. Голова також лисяча, видовжена мордочка та ніс. Усі мають довгі пишні хвости. Дві особи жіночої статі та одна чоловічої. Усі були вищі двохметрів. Стать легко зрозуміти: дві стрункі особи з вираженою жіночою фігурою та одна накачана рама).

Маркош (Не знаючи як себе поводити, у повному ступорі): Е-е-ем... Цейво... Як його... Доброго часу доби, шановне панство?

(Лиси перекинулися поглядами між собою, щось сказали одне до одного, після чого лис-чоловік вийшов вперед та заговорив).

Лис-чоловік: Брате, мир тобі. Бачимо ми, що без зброї та поганих намірів ти. Ім'я Покутек мені. Також Інга та Пекама це сестри мої. Вітаємо тебе на землі племені Йохотон ми. Що завело сюди тебе?

Маркош: О-о-ох, довга історія, котру, на жаль, тяжко пояснити... Та-а-а, так, я справді без зброї та поганих намірів. Я побачив світло у лісі з долини, була ніч, і я хотів знайти де переночувати. Тому й пішов, ну й опинився тут...

Інга: Говорила ж зі світлом обережніше тобі бути я. Запалив, довбне ти, його, що видно було аж з долини!

Маркош: Ну-у-у, видно не було, просто мої окуляри дозволяють побачити, в принципі, усе здалеку, так що не сваріться. *Цікаве у них мовлення, незвичне трохи. Нагадує щось ніби давнє та забуте, ніби так давно колись балакали. І коли я для нього братом став?*

Покутек: Окуляри? Ого, дорогі речі носиш, брате, таки. Обережніше, а то обікрасти можуть тут тебе. Чув я, що в долині промишляють братів двійко, котрі прохожих обкрадають.

Маркош: *М-м-м, і перші, кого я зустрів у новому світі, так це розбійники... Весело.*

Покутек: Якщо потрібен притулок тобі, то відпочити можеш у нашому племені ти. Лісу та природи друг – наш друг. Здивувало мене як не вбив тих фей ти.

Маркош: *Стоп, з якої відстані він почав спостерігати за мною, що аж тетрижки не засікли його присутності?! І що цікаво, тут фей вбивають або полюють? Ну вони ж такі миленькі та добрі істоти, за що з ними так?*

Та я вперше їх побачив, та й вас вперше бачу, та і як сказати... Думаю, правда лишньою не буде, я з іншого світу... Вот так якось...

Покутек: Ого... З іншого світу гість, рідко трапляється таке. Раз в три-чотири тисячі років, здається, Олунак це згадував коли нас вчив. Думаю, зацікавлені будуть вождь та старійшини наші.

Маркош: *Ліпше най думають що я поки якийсь запланований гість, аніж пояснювати всю науку...*

Покутек: Пішли з нами, нагодуємо, напоїмо тебе ми. Та дамо притулок, з іншого світу брате наш.

(Маркош підвівся, увесь час він сидів, відколи феї танцювали свої хороводи. І тут Маркош зміг роздивитися лисів краще: одягнуті були в одежу з льону, світлу, але були й орнаменти кольорові, такі як: зелений та червоний. Стиль одежі був дуже схожим до одягу мешканців Північної Америки ще до її колонізації: Ірокези, Крик, Іллінойс).

Маркош: *Вони нагадують мені племена Північної Америки... Ну, всяке буває, одягнуті також схоже, ладно. У мене іншого вибору немає, як тільки піти за ними. Може, щось розкажуть прибульцю з іншого світу про магію...*

(Маркош та лиси пішли лісом, пройшло десь двадцять хвилин і вони прийшли, але... Нічого поряд не було...)

Маркош: Е-е-ем, а чого ми зупинилися?

Покутек: Прийшли ми.

Маркош: А?

Покутек: Ха-Кар-Іл-Бакун.

(Після цих слівякась невидима стіна відкрилася та з'явилась протоптана дорога).

Маркош: *Циганські фокуси... І де я ще побачу невидимі двері на Землі? Ніде...*

(Пройшла група небагато, за наступним деревом відкрився вид на плем'я: багато наметів, швидше за все, з тканини та шкіри, у котрих були димарі зі стовбурів дерев та валив дим. Усе плем'я існувало у певній впадині. Праворуч впадини проходить річечка, а по краях, у деревах, також були домівки, бо прямо в них є двері та вікна. А по центру...

Товстенне та височенне дерево – Ейфелева вежа цього пишного лісу).

Маркош: М-м-м... Ліпше ваших фільмів та віртуальної реальності...

Покутек: Фірдуальної реалносді?

Маркош: А-а-а, забудь... думки вголос... *Такого дива ніде на Землі не знайти... Зробив пару фотографій тетрижками, буду перед колегами хвалитися... А... Я ж не зможу повернутися... Повернутися...*

(Маркош впав знов у глибокий ступор... але сильний удар руки Покутека по його плечу привів його до тями).

Покутек: Не розкисай таки ти, давай хутчіше до вождя підемо ми.

Маркош: А... Ну, ходімо...

(На половині шляху тетрижки показали дані генетичного коду лисів, котрий змогли отримати коли Покутек торкнувся плеча Маркоша).

Маркош: *Але я ж не просив даних... Дурні автофункції. Що є, то є... Що тут у нас? Цікаво... Тут лише мутована ДНК лисиці. Ніде немає зайвих частинок інших тварин або людей. Радіаційний фон в стабільності, навіть менший чим середній по Землі у п’ять разів. Але звідки така мутація... Думаю, мені ще випаде нагода це дізнатися.*

(Маркош та лиси в його супроводі вже йшли головною дорогою до центрального дерева. Народ місцевий з цікавістю розглядав Маркоша. Що цікаво, не через те що він людина, а через одяг. Ну та, взуття, котре немов сонце відбиває усе світло, мало кого лишить байдужим.

Коли група дійшла, Покутек дав знак рукою лисам з обох сторін високих дерев'яних воріт. Ті, довго не думаючи, взялись за мотузки та потягнули їх, тим самим відчиняючи двері.

Перед Маркошем відкрилась простора зала з дерев'яних вирощених колон, мохової доріжки по центру та лампи зі світлячками, котрі були єдиним джерелом світла. З боків були кімнати, швидше за все для знаті. В кінці сидів вождь з десятком старців по колу. Курили усі одну довгу люльку, котру передавали один одному. І тут вождь мовив).

Вождь (Здивовано): О-о-о-о, людина завітала таки до нас. Давно не бачив мордашок ваших я.

(Старці, котрі були спиною до Маркоша, обернулися на декілька секунд щоб роздивитися прибульця та знов повернулися до куріння люльки).

(Вождь був високим та на вигляд молодим лисом. Хорошої спортивної форми. Одягнутий в одежу з льону, але з більшою кількістю цікавих орнаментів. Також має щось схоже на корону із зеленого пір’я.

Старійшини усі старі, бо шерсть вже немов на сонці вигоріла. Одягнуті у щось, що нагадувало халати, з льону, котрі також мають орнаменти. Мають схожі корони, як вождь, але набагато коротші та з білого пір'я. Охорона має схожі короткі шапки, але є цікава деталь: червоне пір'я серед білих. І кількість мінялась, від одного до семи. Швидше за все, це означає або ранг воїна, або його професіоналізм. Бо поряд з колом вождя та старійшин знаходилося двоє охоронців з сімома червоними пір'їнами. Покутек та його сестри, що цікаво, такого не мають).

Маркош (Аристократичненько): Доброго часу доби, шановне панство, дякую за запрошення. *Ну чисто індійці Північної Америки, трубка миру, культура.*

Вождь: Он-Вальдо звуть мене. Вождем племені Йохотон вважають тут мене. Сподіваюся, розказав по дорозі сюди Покутек тобі усе?

Маркош: О-о-о, так. *Насправді ні, але не хочу, щоб Покутека потім відчитували. Та й побліднув він аж після слів вождя... Хоча через шерсть не видно, але вираз на його обличчі говорить сам за себе...* Ваше плем'я дивовижне, ніколи нічого подібного не бачив.

Старійшина (Видихаючи дим): Ну звичайно, де простій таки людині побачити дива лісу нашого – Фенлосквена...

(Вождь взяв трубку від старійшини справа та втягнув дим і видихнув. Після чого передав трубку Маркошу.

Маркош спробував повторити те що бачив та згадав декілька фільмів про індійців, тому повторив все так само. Трохи закашлявся, бо він не курить, але здається, що вдалося).

Маркош: *Це не тютюн, а щось інше... Вперше таке відчуваю полегшення та легкий прохолодний вітерець у голові... Сподіваюся, що не наркотики це...*

Он-Вальдо: М-м-м, як завжди, більшість закашлюються гостей наших, хоча рідкість у наших краях вони таки...

Маркош: Фенлосквена? І що це означає?

Інший старійшина: Це стара, надзвичайно давня назва... Лише дійшли деякі чутки таки до нас, що значить це – Ліс Містичних Дерев. Ви називаєте, люди, простіше його – Лісом Див...

Маркош: Цікавенько, а земля на котрій ми знаходимося, як називається?

Он-Вальдо: Людина, та й не знає таки як землю вони цю й назвали, дивно таки...

Маркош: Ну-у-у-у, як вам сказати... Як ви бачите по моїй одежі... Довго пояснювати, розкажу максимально коротко: я з іншого світу...

(Вождь та старійшини пильно вдивилися в Маркоша).

Старійшина: А чим крім одягу ти можеш доказати що з іншого світу таки ти?

Маркош (Дістаючи з кишені): Ось, наприклад, золотий злиток мого світу.

(Один зі старійшин взяв злиток, роздивився та передав решті).

Старійшина: Справді... Цікавий екземпляр, ідеальний квадрат, ще й символи незрозумілі...

Маркош (Закочуючи очі): *То прямокутник, хай тебе грець...*

Он-Вальдо (Роздивляючись злиток): Я думаю, каже правду він таки, то як сюди потрапив ти?

Маркош: Якщо я вам розкажу все як є... Ви нічого не зрозумієте... Якщо дуже стисло, за допомогою одного механізму, котрий я створив та через свою необережність я потрапив сюди.

Он-Вальдо: Пристрій?

Маркош: Ох... Річ, котра працює за допомогою певних "механічних" дій.

Старійшина: Без магії?

Маркош: Ну, так, у моєму світу магії не існує.

(Вождь та старійшини дуже сильно здивувалися, деякі почали перешіптуватися. Тетрижки Маркоша дуже добре вловлюють такі звуки).

Старійшина (Пошепки): Світ без магії? Як взагалі розвинулися з печерних людей таки вони?!

Інший старійшина (Пошепки): Якого біса боги прислали таки нам хлопа з безбожного світу?

Ще один старійшина (Пошепки): Мені здається, це шарлатан якийсь таки, злиток може бути підробкою, або хорошою ілюзією...

Маркош: *Хто б говорив, на себе б подивилися. Базарні бабки, їй богу...*

(Он-Вальдо, стукнувши легенько люлькою по столу, видав звук, немов він вдарив деревом об величезний барабан. Бас та звук пройшов через тіло Маркоша немов хвиля морська та змусив його справді відчути страх – страх порушення порядку).

Маркош: *Це не простий удар якогось начальника по столу, або кидання папірців в обличчя. Тут справжня неймовірна сила, котра може знищити що завгодно... Сила лідера, котрого бояться та поважають за його мудрість та силу...*

Он-Вальдо: ТИША!

(Усі моментально замовчали).

Маркош: *Треба собі таке вивчити, якщо це можливо. А то в біса дієва штука.*

Он-Вальдо: Розумію, що у всіх є сумніви таки я. Також певні сумніви є й у мене таки, але давайте будемо більш довірливі. Тимчасово приймемо гостя у себе ми. Якщо щось витворить він таки, то піде геть. Якщо буде шанувати традиції наші, то стане братом нашим таки.

(Старійшини певний час перешіптувались та почали по черзі підіймати руки).

Он-Вальдо: Одноголосно, приймається тимчасово до нашого племені Маркош таки.

Маркош: *Доволі демократичненько, я б сказав.* Дякую вам за вашу гостинність, шановне панство. Але я б хотів почути відповідь на останнє своє питання: як називається ця земля?

Он-Вальдо: Предки наші та ми завжди жили у цьому лісі таки. Ніколи не покидали його ми, бо потреб ніколи не було у нас. Але коли був малим ще я, то вперше прийшли люди таки до нас. І перші їх слова були: що тут роблять грішні істоти на святій землі Райдайма?

Маркош: Райдайм, значить... *Вони вперше побачили людей десяток років назад, невже я на недавно відкритому континенті? Або у ліс цей ніхто не заходив донедавна?*

А де найближче місто людей? Цікаво просто.

Он-Вальдо: Знає Покутек таки, він ходив туди заради інформації.

Покутек: Так, було так. Пам'ятаю, йшов довго, днів зо п’ять в сторону, де Сонце в зеніті та ліс по праву руку.

Місто красиве було. Але ще красивішою була водяна гладь. Безмежна блакить, котра тягнулась до горизонту... У місті дуже багато таки людей було та декілька з довгими вухами. На воді стояли цікаві приблуди, звались кораблями таки. Усі дивилися на мене дивно таки, немов я чужий для них. А діткам було цікаво погладити мене та кричали вони слово «песик». Досі не знаємо що значить таки воно. А місто звали вони своє: Айденмад.

Маркош: Дуже вдячний за корисну інформацію. Також вдячний старійшинам за вибір на мою користь. Я думаю що піду, бо не спав та не їв як декілька днів.

Он-Вальдо: Пекота, їжу приготуй йому таки.

Пекота (Зі здивуванням): Ой! Добренько.

(Маркош відкланявся та пішов разом з Пекотою спочатку до кухні. Там йому зробили запашну юшку з оленячого м'яса та цікавих трав. Смак був неперевершеним, хоча це могло бути через голод. Запити принесли малинового соку.

Ситно поївши, Маркош деякий час просто сидів та спостерігав за культурою нової для нього раси).

Маркош: *Повний патріархат, жінки на кухні та збиральниці, а чоловіки на полюванні та у лідерах. Ну а що, у лисів навіть поняття феодалізму нема, тут плем'я.*

(Маркош спостерігав як Пекота та ще декілька дівчат-лисичок готують сніданок. Одна з них підійшла забрати порожню миску, і тут Маркош зрозумів цікаву річ).

Маркош: *Я сам високий: 191 сантиметр. А та лисиця попереду десь 2-2,1-м, моя голова на рівні її... Кхм-кхм... КХМ-КХМ... грудей... Я звичайно все розумію...але Я ОДРУЖЕНИЙ... Одружений… Та-а-ак... Я не можу забути... Це неможливо, здається…*

(Теплий доторк до його долоні привів Маркоша до тями. То була Пекота).

Пекота: Ну не спи за столом таки ти. Йойки, давай до намету проведу тебе таки я.

Маркош: Ну ходімо...

(Пекота провела Маркоша до намету, той ґречно подякував та зайшов усередину. Запах був не дуже приємним, сирість та натуральна шкіра. Розпалене невеличке багаття, для котрого було місце, прогнало через певний час сирість. Маркош без сил впав на ліжко з сухої трави та шкір...)