Володар Фатального Інтелекту (I Акт)

За чотири дні до "Дня M"

(Це був звичайнісінький ранок у файному місті Корускон. Якраз пройшов ще один тропічний мусон над Карпатами, через що повітря було свіжим та прохолодним, а навколо міста утворився туман. Саме ж місто оточували гірські густі джунглі з тропічних рослин та високих дерев. Лише дороги від самого міста немов візерунком павутини проходили по горам та лісам.

Містечко виникло нещодавно, якщо порівнювати його вік з рештою міст. Років з п'ятдесят тому влада почала будівництво Адронного Колайдера, і для забезпечення швидкого та комфортного будівництва, були збудовані містечка для робітників, і одне з таких – Корускон. Містечку пощастило стати великим та розкішним, через головну лабораторію, де відбувався процес зіткнення різного роду частинок. Робітники та інженери досі були потрібні як обслуговуючий персонал, і до них також приєдналися вчені. Після тридцяти років будівництва та двадцяти років спокійного та квітучого життя, Корускон налічує 2 млн людей, де 1,5 млн –– це вчені різних галузей. Саме ж місто існує тільки за рахунок податків. Лише даючи місця для роботи та проживання вченим, воно рахується одним з найбагатших на Землі.

Анджі Різо поспішав до презентаційного залу. Він повинен презентувати свою роботу вчителям університету, серед котрих будуть й великі вчені. Якщо усі її оцінять високим балом, то ступінь Доктора у нього в кишені.

Біжучи, він помітив Маркоша поруч із входом у лекційний зал, котрий, здається, чекав на нього).

Маркош (Усміхаючись): Ну що, ти впевнений, що твою роботу оцінять гідно?

Анджі: Пане Маркоше! Йойки, не очікував вас тут зустріти. Так, я впевнений що її оцінять гідно.

Маркош: Ну, ти піддався емоціям, а не холодній логіці, і я тебе можу зрозуміти. Але більшість здебільшого не зможуть, тому не надійся на аплодисменти.

Анджі: Пане Маркоше, я усе розумію та усе зважив. Я розумію на який ризик йду та вибрав цю галузь через це що вона мені найбільше цікава. Мені все одно на перспективи та на думки решти.

Маркош: Тому я і взяв тебе в учні, хех... Добренько, заходимо давай, усі чекають.

(Анджі та Маркош зайшли лекційний зал. Він був у формі півкола, де на вигині були сидячі місця, а в центрі кафедра з мікрофоном та величезний монітор позаду для презентації. Маркош пішов до сидячих місць, де лишалось лише два-три вільних. Анджі тим часом зібрав усю волю в кулак та пішов то кафедри).

Анджі: *Я чекав цього дуже довгий час, нарешті я зможу представити власну теорію. Можливо, вона колись стане законом, дожити б до цього дня...*

(Нарешті час настав. Анджі став навпроти кафедри, світло у залі погасло та засвітився позаду монітор. Ще декілька секунд у вчених горіли окуляри різними барвами, але згодом усі їх вимкнули).

Анджі (Набираючи повітря у легені): *Фу-у-у-ух* Доброго дня, шановне панство, радий бачити вас усіх тут. Сьогодні я б хотів розказати про власну теорію. "Теорію Паралелізму" якщо бути точним. Її основна задача полягає в доведенні існування паралельних світів...

(Після цих слів декілька вчених встали та покинули лекційну залу. Анджі цього взагалі не помітив, оскільки був повністю зосередженим).

Анджі: Що ж таке паралельні світи, спитаєте ви? Скоріш за все, ви й так розумієте про що я, але хотів би уточнити все-таки. Паралельним вважається світ, який не належить нашому Всесвіту. Він за усім що нам відомо: простором, часом та законами фізики. Довести їх існування поки неможливо, але як говорить мій наставник – Нічого у світі не дорівнює нулю відсотків. Багато теорій були доведені з часом та розвитком технологій.

З можливих моментів щодо перетину кордону між нашим та паралельним світом, спадає лише Чорна діра, але вона поки має іншу суперечну теорію – Теорію Чорного об'єкту. Чорна діра може бути й не дірою зовсім, світло від неї не відбивається, і ми не можемо побачити що це, тому це може бути й об'єкт з надзвичайно компактною масою.

Щодо інших можливостей перетину кордону, це лише розщеплення тканини простору. Головне одночасно не розщепити потік часу, а то може вийти усе з під контролю...

(В один момент, в залі засвітилась біла лампочка. Анджі зупинився та дав час вченому встати).

Анджі: У вас є питання, пане Драгош Вацереску?

(Драгош Вацереску: видатний вчений, шістдесяти чотирьох років, зі Штату Молдови Міжморської Конфедерації. Одягнутий у білу сорочку, темно-червоний жакет та чорні штани. Волосся наполовину сиве, наполовину ще чорне.

Визнаний світом за розробку колонії на Місяць та технологій обробки місячного ґрунту для вирощування земних рослин. Також відомий тим, що почав займатися галуззю теоретичних наук після успіху місії на Місяць).

Драгош: Так, пане Анджі, є. Як ви збираєтесь розщеплювати або розривати сам простір буття? Це не один листок паперу, це набагато складніша система. Це немов у кожній можливій точці Всесвіту існує безмежна кількість аркушів паперу один за одним, практично з 0 відстанню між собою! Вони не є твердим, рідким, газовим або плазмовим станом речовини! Ми навіть не знаємо чи простір в принципі є свого роду речовиною!

Анджі: Так, поки це не є можливим, колись політ до ядра Юпітера також був неможливим!

Драгош: Як мене бісять оті ваші сучасні твердження: колись це було неможливо та було теорією. Я у свій час брав та робив! А не страждав писаниною та показом красивих картинок позаду себе! Завдяки мені тепер існує колонія на Місяці та культивація місцевого ґрунту! А ви лише язиком ляси точите, тьху.

(Анджі швидко кинув благальний погляд допомоги в сторону Маркоша, той лише мовчки дивився. На жаль, прочитати погляд Маркоша Анджі не зміг через окуляри, котрі той мав...)

Анджі (Стоявши декілька секунд у повній тиші): Я... Я... Я вам доведу... Та-а-ак... Я вам доведу що розщепити сам простір можливо, і тоді моя теорії стане Всесвітньою правдою!

Драгош (Досі агресивно налаштовано): Ви спершу зробіть, а не говоріть що зробите!

(На сторону Драгоша примкнула половина вчених, інша половина просила їх заспокоїтися та дати дослухати лекцію. Сам Анджі такої ситуації вже терпіти не зміг, кинувши усе, він швидким кроком покинув залу... Анджі сам не знає як опинився у вбиральні зі сльозами на очах... В один момент хтось також зайшов до неї).

Маркош: Анджі, та не плач, презентація була хорошою... Не приймай слова Драгоша близько до душі, у нього власний життєвий досвід роботи, який суперечить твоїй теорії...

Анджі (Заливаючись слізьми): Але пане Маркоше... На ваших презентаціях він вам нічого проти не говорить...

Маркош: Ех... Ти б знав яка він паскуда після моїх лекцій... Він попросту не може на публіці мене осоромити та зірвався на тобі, бо ти мій учень...

Анджі: Чому..? Чому ви не допомогли мені, наставнику?

(Маркош не мав що сказати, лише поставив навпроти Анджі пляшку дорогого шампанського з красивим червоним бантиком, де був зображений малюнок галактики та мовчки покинув вбиральню...

Анджі провів у вбиральні ще декілька годин плачучи та пізніше розглядаючи пляшку шампанського під фоновий шум робопилососа).

Анджі: І що цим мовчанням ви хотіли сказати, наставнику..?

(Раптово хтось увійшов у вбиральню та Анджі почув знайомий голос).

: Так ось де ти, Анджі!

Анджі: Руденко? Навіщо ти прийшов?

Руденко: Як я міг кинути свого найліпшого друга у такий момент? Давай, вставай хутко, а то розлігся тут на підлозі...

("Руденко", або Лука Камерон. Найближчий товариш Анджі, котрий провів з ним шкільний та університетський період. Через руде волосся Анджі прозвав його "Руденком", і так це за ним закріпилось. Ще через зелені очі закордонні колеги кличуть його "Ірландцем – Irishdude". Сам Руденко не був проти таких прізвищ, навпаки, йому вони подобались.

Історія знайомства доволі таки цікава. Зустрілись обоє у Мінській школі, Анджі був з Кракова, а Лука із сільської місцевості Тернопільської області. Обоє були сиротами, але їм пощастило зустрітися через відкриття у Мінську шкільного комплексу для сиріт коштами держави. До слова, Анджі лише наполовину сирота, його мама жива, але перебуває у доволі складному становищі та не могла піклуватися про Анджі).

Руденко (Беручи Анджі під плече): Йойки, підімо до зупинки, а то так справи не робляться, друже...

Анджі (Повністю розбитий): І що мені тепер робити...?

Руденко: Поки не думай про це, давай краще поїдемо до твого району, там забігайлівка хороша є, відкриємо пляшечку твою, замовимо піцу...

Анджі: Не потрібно...

Руденко (Досі тягнучи Анджі): Усе потрібно, зараз сядемо на монорейку та поїдемо до тебе...

Анджі: ...

(По дорозі до виходу усі кидали на них гострі погляди та подекуди перешіптувались. Нарешті обоє вийшли з будівлі університету, зразу зліва була зупинка з монорейки. Рейс №13 "Сх.Протос – Пн.Трітос". Декілька хвилин очікування та обидва зайняли задні місця монорейки. Анджі всю дорогу дивився на лампочку освітлення, що була над ними...)

Анджі: *Цікаво... Чи в паралельному світі лампочка так само яскраво світитиме? З таким же білим забарвленням? Чи зможу я там жити? Без усіх цих земних тягот... Чи паралельний світ це відповідь на питання: що таке бути щасливим..? Чи зможе там Наставник не промовчати..? Чому він промовчав..? Що було важливіше за мене..? Це щось повинно бути вагоме... Маркош завжди говорив, що я на другому місці після його сім'ї... Чому..?*

Руденко (Підбадьорюючи товариша): Не вішай носа, про твою теорію в інтернеті вже говорять! Хтось записав відео та виклав його в мережу, люди приймають твою точку зору!

Анджі: А...? Люди..? І що з того..?

(Руденко зрозумів що проблема криється десь набагато глибше, ніж він думав. Тому облишив спроби підбадьорювання товариша, лишивши його віч-на-віч з його думками.

Нарешті Північна частина району Трітос, Анджі та Руденко вийшли, та другому знов прийшлося брати товариша під плече, бо той був ніякий. Небайдужі люди питали чи потрібно було викликати швидку, але Руденко говорив що був важкий день.

Забігайлівка "Рафайлівка", обоє зайшли у приміщення початку 10-х, усе було автентично та зі своєю історією. Портрети великих вчених, письменників, музикантів. На фоні грав музейний експонат та єдиний у світі грамофон 80-х років XX століття. Звук дзвіночка при відкритті дверей зразу розбудив власника, який спав на кріслі).

Власник (Низьким голосом): А! Хто! О-о-о-о, які люди! А що з Анджі то трапилось?!

Руденко: Пане Василю, зараз Анджі потрібен спокій. Зробіть поки дві своїх фірмових піци, будь ласка.

Василь: Шкода мені хлопаку звичайно, але якщо просиш спокою, то ніц не питатиму поки. Замовлення прийнято, очікуйте.

(Василь Бровко – один зі старожилів Корускона. Через технології сповільнення старіння, люди можуть жити 150 років, звісно якщо вони мають достатньо грошей на це. Василю зараз аж 137 років, та не скажеш що він старий. Виглядає десь на 50-60 років, високий ростом, аж два метри. Лисий, та з густими бровами, очі карі. Хороше спортивне тіло як для такого віку. У минулому був військовим та брав участь добровольцем у Московсько-Українській війні, пізніше чиновником, а тепер пішов на спочинок,роблячи всіляку їжу усім охочим та розповідаючи про минулі часи, і це приносить йому задоволення).

Анджі: Навіщо ти мене сюди привів..?

Руденко: Давай без дурних запитань, ти й так усе прекрасно розумієш.

Анджі: Я перестав сумніватися у тому, що можу когось розуміти...

Руденко (Починаючи відкривати пляшку шампанського): Йой, та годі тобі вже. Ух ти ж блін, це ж вино з Провансу, така пляшка коштує як пів річної зарплати...

Василь (Присвиснувши): Вино вартістю як пів річної зарплати вченого-початківця? Я б на таке батрачив років два-три можливо. Це хто ж таку пляшку дозволив собі купити?

Анджі: Мій наставник...

Василь: Ааа, Маркош, ну він може, все-таки великий вчений. А чого він не з вами?

(Руденко подав знак жестами щоб Василь не починав питати далі. Василь натяк зрозумів та продовжив мовчки розкочувати тісто. Анджі далі сидів з пустим поглядом та розглядав ним стіл).

Руденко: Слухай, якщо тобі це так важливо, то спитай у пана Маркоша напряму, чого він промовчав.

Анджі (З іскорками які з'явились у його очах): А й справді... Але, це... Я не зможу це зробити...

Руденко: Усе ти зможеш, не обов'язково спішити. Зачекай, заспокойся, знайди належний момент та спитай як учень у вчителя. Він обов'язково тобі дасть відповідь.

Анджі: Думаєш..?

Руденко: Я ЗНАЮ ЩО ТАК БУДЕ! А тепер!

(Руденко відкрив пляшку шампанського з гучним звуком).

Руденко: Пане Василю, пропоную вам приєднатися до нас та розпити цю пляшку разом, а то вона тут трилітрова, на двох забагато.

Василь: Воу, пропозиція, звичайно, шикарна хлопці! Тоді піца моїм коштом!

Руденко: О-о-о-о, свій в дошку!

Анджі: *Ура-а-а-а-а... Та-а-а, ура-а-а-а. Мені лише потрібно підібрати момент щоб спитати просте питання... Але чого просте питання настільки важке? Набагато важче ніж різні наукові формули та теорії... Це ж звичайнісіньке питання... Хех, Теорія Простих речей? Можливо, стане моєю другою роботою, було б цікаво.*

(Руденко, розливаючи шампанське у пивні келихи, помітив легку усмішку Анджі. На душі йому стало легше за свого друга. Нарешті дві порції піци були готові, келихи наповнені).

Руденко: У цей чудовий день я б хотів піднести тост за нашу науку! Науку, яка рухає все людство вперед та робить наше життя комфортним та безпечним!

Василь: За науку, яка мене дивує кожен день! Ех, пам'ятаю часи, коли телефони були ще з кнопочками, а тепер їх вшивають у мозок, або носять окуляри. За дива науки!

Анджі (Плачучи): Дякую, друзі, що зібралися та підбадьорили мене... Мені справді приємно за все що ви зробили... Руденко, який допомагав мені ночами з теорією... Василю, який робив безплатну піцу за цікаві новини та історії... БУДЬМО!!!

(І так троє друзів провели весь день разом, розпиваючи пляшку шампанського та розмовляючи на різні цікаві теми. З настанням вечора усі розійшлися. До Василя прийшли клієнти, Руденку потрібно було працювати над власною роботою, а Анджі потрібно було додому. Дім Анджі був всього лиш в п'ятнадцяти хвилинах ходьби від забігайлівки Василя. Піднявшись ліфтом на 31 поверх, він зайшов до квартири).

Голос (Жіночий): Довго тебе не було, любчику. Де пропадав?

Анджі: Мамо, йойки, навіщо ви встали, усе добренько. Я лише з друзями святкував.

(Анастасія Різо – матір Анджі. Страждає раком мозку, через що тиждень може ходити, а тиждень ні. Медицина, навіть сучасна, не в змозі їй допомогти, бо це пізня стадія та пухлина захопила важливі для життя частини мозку, які відновити поки неможливо. Але ситуація цікава, пухлина досі функціонує як частина мозку, але це не відбуватиметься довго. Лікарі прогнозують смерть років через п'ять-сім.

На вигляд Анастасія звичайна жінка у пенсійному віці. Сиве довге волосся, обвисла шкіра, низький ріст та легка згорбленість).

Анастасія: Я чула, новинки хорошенькі, про теорію ту твою.

Анджі: І вам, мамо?

Анастасія: Ну коли ти почнеш мене на ти називанькати? Я вже багатенько раз просила...

Анджі: Ну, добре, я постараюсь

Анастасія: Завжди ти так говориш, але продовжуєш на ви. Ладненько, теорія цікавенькою була...

Анджі: Я втілив твої мрії, матусю, у науку, у мене вийшло!

Анастасія (Щиро посміхаючись): Так, у тебе вийшло, синочку мій. Я ніколи не думала, що мої мрії та сни можна пояснити наукою...

(В Анастасії через захворювання з'явились можливості бачити дивні сни. Сни про красиві та мальовничі місця, де не існує війн, страждань та бід. Світ з вільними від доторку людини місцями та фантастичними жителями. Світ, де можуть вилікувати будь-які хвороби...

Звичайно, Анастасія часто ділилась своїми снами з Анджі, і це змусило його задуматися... Задуматися над власною теорією та втілити її у реальність...)

Анджі: Але я це зробив!

Анастасія: Відчуваю, що щось турбує тебе?

Анджі (Згадавши): Та ні, усе добре, матусю. Пішли до вітальні, я там усе розкажу.

(Матір та син довго говорили про різні цікаві речі. Анджі пробував простими словами пояснити власну теорію, а матір слухала та пробувала ставити незручні питання для Анджі, щоб втішити його. Звичайно, питання були простенькими та Анджі легко давав відповідь на них.

І так вони спілкувались до самого ранку).