Коли опустяться сутінки

Хлопці не захотіли залишатись у бабусі з дідусем. Причини були ті, про які говорила Катерина. Онуки обіцяли обов’язково навідатись на другий, або третій день Різдва.

Додому приїхали пізно ввечері. Іванко закутався в ковдри та перину й заснув. Микола заніс хлопця до хати і положив у ліжко.

–Приходьте завтра колядувати, – прошепотів дядько Маркові.

–Обов’язково, – всміхнувся хлопець.

Микола попрощався з Катериною, племінником і вийшов на двір.

Іванко спав, як убитий. Він навіть не ворухнувся, поки мама його роздягала. Катерина накрила сина ковдрою і поцілувала. Сніжинка уже скрутилась калачиком поруч з головою хлопця.

–Ще не бачила такого, скільки живу, – усміхнулась Катерина. – Таке враження, що Іванко з кішкою – одне ціле.

–Це точно, – Марко ліг і накрився ковдрою.

–Солодких снів, сину, – мама лагідно погладила хлопця по голові і поцілувала.

–І вам, мамо. Світло на ялинці не вимикайте.

–Гаразд. Засинай.

Марко закрив очі і поринув у сон. Так спокійно він ще не засинав. Прийшли солодкі сновидіння. Хлопець ніколи б не згадав, що саме йому снилось, але це були найприємніші картинки і образи, які він, коли небудь, бачив у снах.

Проміння холодного зимового сонця прослизнули поміж штор і впали на обличчя Марка. Хлопець примружився, завовтузився і відкрив очі, прикриваючись долонею. Він сів у ліжку і потягнувся. Настрій був прекрасний, енергія так і виривалась з нього. Марко глянув на Іванка. Брат ще спав, спокійно посилюючи носом. Сніжинка ходила по кімнаті туди-сюди і пом’явкувала.

–Вставай, сонько, – сказав старший брат.

Іванко почав крутитись. Він ліниво повернувся обличчям до стіни і сказав:

–Встаю. Я вже прокинувся. Ти іди вмивайся, бо знову будеш мене відштовхувати від умивальника.

–Гаразд, але не барись, – Марко вийшов з кімнати, а у дверях додав: – я тебе знаю. Ти й заснути знову можеш.

–Не засну, – буркнув молодший брат.

Іванко переконався, що Марко вийшов і швидко сів. Потім відкинув ковдру та глянув на штанини піжами. Хлопець з полегшенням зітхнув. Вони були сухими.

–Хух, бачиш, Сніжинко, цієї ночі я не сновигав, – хлопець почухав потилицю. – Щонайменше на двір точно не виходив.

Кішка нявкнула і стрибнула на ліжко. Вона подивилась цибулястими очами на хлопця, а тоді приластилась, вигинаючи тіло.

–Що з тобою? Чому ти така неспокійна? Зголодніла? Хм, це на тебе не схоже. Ну гаразд, ходімо.

Хлопці вмились, попили чаю і почали вдіватись в церкву. Катерина уже попрасувала і наготувала святковий одяг. Усі разом вийшли з хати. До Марка підбіг Бровко. Почав шалено махати хвостом і облизувати руки.

В цей же момент на двір вийшов Михайло Олексійович з дружиною Марією Іванівною і внучкою Оксаною.

–Христос народився! – вигукнув Марко.

–Славімо його, – відповіли сусіди.

–До церкви підемо гуртом, – сказав Михайло Олексійович.

–Воно й веселіше буде, – усміхнулась Катерина.

–Як ваша корова? – запитала Марія Іванівна.

Це була невисокого росту жінка з добрими карими очами. Колись вона працювала у школі вчителькою української літератури і мови. Та уже вийшла на пенсію. Тепер з чоловіком тримали невелику господарку і жили у своє задоволення.

–Та дякувати Богу, сьогодні вранці дала молока. І одразу майже чотири літри, – відповіла Катерина з неприхованим задоволенням.

–Це ж класно, – мало не вигукнув Марко.

–Це справді хороша новина, – погодилась Марія Іванівна.

–Та якби, не доведи Господи, щось пішло не так, не соромся звертатись, – сказав Михайло Олексійович. –Все ж сусіди – не чужі люди.

–Дякую, – сказала Катерина, – я вам по трохи віддам те, що ви мені позичили.

–Навіть і не думай, дитино, – обурилась Марія Іванівна. – Нам достатньо того молока, що дає наша корова. З головою.

Катерина ніяково кивнула.

–Ти що, – здивувався Марко глянувши на Іванка, – збираєшся Сніжинку в церкву нести?

–Чому б і ні, – знизав плечами молодший брат.

–Сину, – насупила брови Катерина, – не вигадуй. Я тебе прошу.

–Ну добре, – зітхнув хлопець, а тоді опустив кішку на стежину. – Почекай мене вдома. Я швидко повернусь.

Сніжинка нявкнула дивлячись на Іванка. Бровко подався назад, заскавчав пронизливо і шмигнув у буду.

–З такою кішкою і собаки не потрібно, – усміхнувся Михайло Олексійович.

–Еге ж, – радісно погодився Іванко.

–Йдемо, – сказала Катерина синам, – бо запізнимось на Службу Божу.

Свято у селі, особливо зимою, мало чим відрізняється від буднього дня. Біля худоби все одно потрібно поратись. Голодними ж тварин не залишиш. Засипані снігом стежки також негоже без уваги залишати. А от сніданок, обід чи вечеря були особливими. Передріздвяного посту дотримувались, якщо не суворо, то наближено до того. А в останній тиждень, про м’ясо і будь що пов'язане з ним, не могло бути і мови. А яка ж це спокуса, коли коптиш ковбаси, шинку чи шпондер, а попробувати його, як слід не можеш. Так лиш, щоб перевірити чи уже готове. Потім усе це висить у коморі, манить таким неповторним запахом, що аж слинки течуть. Та зась. Традиції – це традиції. Зате коли приходить Різдво, усі ці м’ясні страви смакують в десятки раз апетитніше.

Після святкового обіду, трохи відпочили. Обов’язково увімкнули телевізор, щоб подивитись неповторний фільм, знятий за мотивами однойменної книги Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Його перегляд – це також традиція, без якої не можна було уявити Різдво.

Коли фільм закінчився, Марко нагодував худобу і птицю, прибрав біля них і зайшов у хату. Він ще не встиг роззутись, як двері прочинились і всередину забігла Оксана. Вона налетіла на хлопця, звалила його з ніг і опинилась зверху.

–Привіт, – щиро засміялась дівчина.

–І тобі, – звів брови Марко, усміхаючись. – Куди поспішаєш?

–До тебе, звичайно, – знайомі бісики заграли в очах Оксани.

–Можу тебе втішити, – Марко зловив себе на думці, що з його обличчя не сходила грайлива усмішка, – ти встигла.

–Бачиш, як буває?

–Бачу.

–О! А що це ви робите? – вийшла з кухні Катерина.

–Чого розлігся? – скочила на ноги Оксана і зашарілась.

–Відпочиваю, – почав підійматись Марко.

Катерина артистично схрестила руки на грудях. Вона намагалась, якомога довше показувати грізний вигляд, та врешті доброзичливо усміхнулась і сказала:

–Оксано, ти напевне дуже спішила, щоб заколядувати нам?

–Ні, ні, – замахала руками дівчина. – Я вже переросла той вік, щоб ходити колядувати.

–Немає певного віку для цього. Чи старий, чи малий може славити Христа. Тож я, як господиня, чекаю.

Марко засміявся прикриваючись долонею.

Оксана ніяково почала колядку: «Добрий вечір тобі, пане господарю».

–А ти чого? – вдавано грізно прошепотіла Катерина до сина. – Ану, ставай поруч.

Марко послухав маму і почав підспівувати. Дітей підтримала і Катерина. З кімнати вибіг Іванко, як завжди, тримаючи на руках Сніжинку. Він також почав, хоч і сором’язливо, колядувати.

Коли закінчили, привітались, як слід:

–Христос народився!

–Славімо його!

–От тепер можете вести Іванка на коляду.

–Ура! – підстрибнув хлопець. – Шкода, що ти знову мусиш залишитись вдома, Сніжинко.

Кішка нявкнула, коли Іванко опустив її на підлогу.

–Щось ти дуже розговорилася, Сніжинко, – вдавано обурився Іванко.

Першим, до кого пішов колядувати хлопець, був Михайло Олексійович. Це було щорічною традицією. Сусід завжди запрошував хлопців на коляду і нагадував, що до нього мають зайти першими. Він ніколи не скупився і добре віддячував.

Наступною, обов’язково, була хата дядька Миколи. Він був найщедріший з усіх. Все ж рідний дядько.

–Хлопці, давайте підемо до Василя Васильовича, – запропонувала Оксана. – Він розповість, що написано на зворотній стороні кулона.

–Ні, – не погодився Іванко, – йдемо до усіх по порядку.

–Я згоден з братом, – сказав Марко. - Поясню чому. Василь Васильович, якщо перевів напис, то напевне накопав про кулон ще щось цікаве. Він любить розповідати загадкові історії. І про цю також захоче. Тому пропоную, до Професора піти в останню чергу. Так Іванко не буде надоїдати нам. В іншому випадку він нам мізки чайною ложечкою виїсть, щоб піти колядувати далі. А так посидимо спокійно і послухаємо чергову легенду, міф чи билину.

–Гаразд, – зітхнула дівчина, – напевне ти правий.

Іванко ходив від хати до хати. Виходив задоволений і веселий. По дорозі зустрілись ще з кількома групами колядників. Похвалились заробленим, розповіли в яких хатах дають більше грошей, а в яких менше і пішли, кожен своєю дорогою.

–Дивіться, хлопці, – вказала вбік Оксана, – це часом не Сніжинка?

–Киць, киць, киць, – покликав Іванко. – Сніжинко!

Кішка задріботіла, винявкуючи. Вона поластилась до ніг хлопця, замуркотала і уже не відставали від колядників. Ходила за ними слідом.

Близько двадцять першої тридцять, Іванко вийшов з останньої хати. Він задоволено підстрибував коли виходив з подвір’я на вулицю.

–Цього року добряче заколядував. Може навіть на ігрову приставку вистачить. А, якщо ти докинеш, Марко, то й «Sega» вийде.

–Обов’язково, – усміхнувся брат.

–Клас! А куди поділась Сніжинка?

Діти роззирнулись, але кішки ніде не було видно.

–Може додому пішла? – висловила припущення Оксана.

–Скоріш за все, – погодився Марко.

–А якщо ні? – затривожився Іванко. – Вона уже раз заблукала у лісі. Що буде, якщо Сніжинка пропаде?

–Не переймайся, – заспокоював хлопця старший брат, – вона так до тебе звикла, що ніколи не піде.

–Думаєш?

–Звичайно.

–Ходімо швидше, щоб я не переживав.

–Як же Василь Васильович? – невдоволено запитала Оксана.

–Зайдемо по дорозі, – зітхнув Марко.

За хвилин п’ятнадцять підійшли до подвір’я Василя Васильовича. В хаті світились усі вікна. На дворі також горіло світло. На подвір’ї метушились кілька людей. Щось вигукували незрозуміле. А поруч з хвірткою сиділа Сніжинка і вмивалась.

-Що ти тут робиш? – взяв кішку на руки Іванко. – Я вже злякався, що згубив тебе.

Несподівано почулось виття сирен. В далині заграли сині кольори, які швидко змінювали один одного. З-за повороту вискочило авто з написом «Швидка допомога». Діти отетеріли, коли швидка зупинилась біля воріт Василя Васильовича. З автомобіля вискочили два медика і шофер. Вони витягли ноші-каталку з багажника і поспішно побігли до хати.

–Напевне його матері стало погано. Їй уже вісімдесят п’ять минуло, – припустив Марко. – Мама казала, що Василь Васильович єдина і пізня дитина.

–Може таке бути, – погодилась Оксана.

Діти шоковано повідкривали роти, коли медики вертались до автомобіля і везли каталку, на якій лежав мужчина. Мати Василя Васильовича йшла слідом, опираючись на ціпок і голосила:

–Синочку, як же так? Як же так? Боженько, допоможи!

–Діти, відійдіть! – крикнув один з медиків. – Не плутайтесь під ногами!

–Що з ним? – запитав Марко.

–Сказав не заважай!

Швидка, завиваючи зникла за поворотом.