Розділ 6

На перший день нового року усі хлопчаки села збиралися на ставку, грати у хокей. Це була давня традиція, тому Іванко і Марко метушились перед тим, як вийти з дому. Старший брат часто ходив допомагати сусідам по господарстві, а вони йому віддячували грішми. І нарешті, цьогоріч, він зміг купити, такі омріяні ключки, для себе і молодшого брата. Навіть шайбу придбав. До цього доводилось грати саморобними. Готувати їх потрібно було ще з літа. Кущ ліщини обкопували, шукали найбільш підходящий корінь і вирубували гілку. Знайти таку, щоб відповідала усім вимогам: товщина, вигин кореня, викривлення, було зовсім не легко. Але коли вже знаходилась, то була мало чим гірша від справжньої ключки. Тим паче, що Марко вміло обробляв її так, щоб зручно було тримати, вести шайбу і завдавати удару. Залишались ще, звичайно ковзани. Але про них можна було хіба мріяти. Ніхто у селі не взував їх. Навіть купувати не збирався. Марко мав таке бажання, але розумів, що їх вистачить лише на одну зиму. Адже він росте. Та й ковзани далеко недешеве задоволення.

–Оце клас! – крутив ключкою в руках Іванко. – Оце ми зіграємо сьогодні. Ти ж візьмеш мене у свою команду?

–Звичайно, – усміхнувся Марко, підкинувши шайбу вгору і знову спіймавши її.

–Це найліпший подарунок, який я коли небудь отримував. Ти найкращий брат у світі, – Іванко міцно обняв Марка.

–Ти також, найкращий молодший брат.

–Але можеш не ставити мене на ворота сьогодні? Я вже добре граю на майданчику.

–Домовились, але якщо дозволиш мені, хоч одну шайбу закинути.

–Аякже, – підстрибнув від радості Іванко. – То, що пішли?

–Йдемо, але лопату потрібно взяти. Майданчик доведеться чистити від снігу.

Іванко подав брату шухлю, Марко закинув її на плече і вони рушили. Та не встигли хлопці покинути подвір’я, як їх окликнула Оксана.

–Куди ви без мене? – бігла вона до хвіртки.

–Я і не сподівався, що цього року ти захочеш йти, – здивувався Марко.

–Чому?

–Сама знаєш, там будуть лише хлопці.

–От і добре. А я буду, – грайливо усміхнулась дівчина, – вашою групою, якщо це можна так назвати, підтримки.

–Класно! – зрадів Іванко.

–Ти проти? – звела чорні брови Оксана, пускаючи бісики очами в Марка.

Хлопець не зміг приховати здивування. «Що з нею трапилось, за тих кілька місяців, поки вони не бачились? Погляд, немов у лисиці чи кішки, мова напів жартівлива, напів серйозна. Годі зрозуміти коли яка».

–Зовсім ні, – зашарівся Марко. – Я тільки за.

–То чому стоїмо? – усміхнулась Оксана. – Ходімо.

На ставку уже зібралось кілька хлопців. Вони жартували, сміялись, а двоє з них катулялись по снігу. Троє були однокласниками Марка, двоє молодшими. Іванко виявився наймолодшим серед усіх.

–Знову брата привів? – зітхнув невисокий худорлявий хлопець з карими хитрими очами. – Він ще малий.

–Сам ти малий, – обурився Іванко. – От побачимо, коли програєш, якої ти заспіваєш.

–Ага, насмішив їжака голими сідницями, – приснув сміхом хлопець.

–Петре, перестань. Ми з такого віку також ходили грати в хокей зі старшими.

–І вони нас проганяли.

–Що ти плетеш? Завжди брали у команду, – не погодився інший однокласник Марка.

–Гаразд тобі, Степане, захищатись за них. Вони ще й дівку привели. Вона теж гратиме?

–Знизь пил, – затиснув зуби Марко так, що аж заскреготали.

–От, от, – випер груди, як півень Іванко. – Ще раз її так назвеш і отримаєш ключкою межи очі.

–Ого, як страшно, – вдавано затремтів Петро.

–Досить вже, – втрутився ще один однокласник, Віталік. – Розвели тут гризню на рівному місці. Хоче малий грати, нехай грає. Хоче дівчина подивитись, нехай дивиться. І кішка може з нею дивитись.

–А ти, що тут робиш, Сніжинко? – дівчина взяла кішку, яка стояла поруч, на руки і погладила.

–Я й не помітив, як вона йшла за нами, – усміхнувся Іванко. – Тепер ми точно переможемо з такою підтримкою.

–О! – вказав Степан на дорогу, яка вела до села. – Ще шестеро йдуть. Можна починати чистити майданчик.

–Все ж краще ніж сваритись, – погодився Марко.

Петро зверхньо хіхікнув і сплюнув. У Марка з цим хлопцем не склались відносини ще з дитинства. Петро був хитрим, підступним і брехливим. Завжди ставив себе вище інших, хоч розумом далеко не відзначався. Катерина часто повторювала синам, щоб не звертали на нього уваги. Такі люди розуміють, що дурніші, фізично не сильні, тому і показують свою зверхність над іншими на словах. Але це лиш пелена, самообман. Та все ж були моменти, коли у Марка вривався терпець. Стабільно, раз чи два на рік, він зчеплявся з Петром, а востаннє хлопці навіть побились. Так Марко прийшов додому з розбитою губою, а Петро з синцем під оком. Це ще щастя, що однокласники розборонити, бо Марко уже сидів верхи і хотів завдати наступний удар. Все, як учив тато – ніколи першим не заривайся, але за себе і близьких людей умій постояти. В цій бійці Петро спеціально зірвав із руки годинник, який колись належав Марковому татові.  Ремінець, після цього, став непридатним для носіння. Марко такого пробачити не міг, адже це та річ, яка нагадувала йому батька. Тримаючи годинник на зап’ясті, хлопцеві здавалось, що тато поряд.

Коли підійшли інші хлопці, привітались і усі разом узялись за роботу. Працювали старанно, адже чимшвидше хотіли почати гру. З відгорнутого снігу одразу вимостили обочини і ворота. Облили їх водою, щоб шайба могла відбиватись і не загубилась в кучугурах снігу.

Усього зібралось п’ятнадцять хлопців різного віку. Поділились на три команди по п’ять гравців і почали гру. Іванко, як і хотів потрапив у одну команду з братом. Грати довелось по черзі. Спочатку на майданчик виходили дві команди і грали п’ять хвилин, або до двох закинутих шайб в одні ворота. Тоді на майданчику залишалась команда, яка виграла і продовжувала гру із запасною.

Іванка не поставили на ворота. В команді вирішили, що воротарі будуть міняти один одного по черзі. Іванко віддавався на повну. Встигав усюди, хоч і толку було не так багато, як від старших хлопців. Та все ж його хвалили і визнавали, що він грав значно краще ніж торік. Хлопець тішився, задоволено задирав носа, а коли його ще й підтримувала Оксана рвався до чужих воріт, щоб закинути шайбу.

В одному з таких проривів, Іванко вів шайбу і мчав до воріт суперника. Він набрав таку швидкість, що уже ніхто його не міг наздогнати.

–Давай, Іванко! – кричала Оксана, не випускаючи Сніжинку з рук.

Хлопець обіграв воротаря і закинув свою першу шайбу. Радості не було меж. Крики і святкування були такими гучними, що їх напевне чули і в селі. Іванко підбіг до Марка, тоді до Оксани і погладив Сніжинку.

Гра продовжилась. Іванко зловив кураж, отримав передачу від Марка і рвонув до чужих воріт. Він уже бачив перед собою воротаря, відкритий кут у який хотів пустити шайбу, але раптом відчув важкий удар збоку. Хлопець втратив рівновагу і полетів у промерзлу обочину. Слизький лід не давав змоги зупинитись. Іванко боляче вдарився головою і застогнав, обхопившись руками.

Неподалік стояв Петро і зі зверхнім зневажливим виглядом хіхікав.

–Я ж казав, що ти ще замалий.

–Навіщо ти це зробив? – зашипів Марко.

Хлопець кинувся до брата, допомагаючи йому піднятись.

–Як ти? – запитав він.

–Голова болить, – скривився Іванко. – Зараз пройде.

–Ти що, зовсім з глузду з’їхав? – піднявся Марко і пішов у сторону Петра, стискаючи кулаки.

–Я грав корпус в корпус, – відштовхуюча усмішка не сходили з його обличчя. – Я ж не винен, що твій брат – малий сопляк.

–Я тобі зараз покажу хто тут сопляк.

–Не потрібно, – шлях Марку перегородив Степан. – Не брудни руки.

–Продовжуємо грати, – втрутився Віталік. – Було порушення. Більше так не роби, Петре.

–Що ви всі фраєрів включаєте? – фиркнув хлопець. – Не буду більше торкатись його.

Гру відновили. Іванко став на ворота, щоб очуняти. Всі уже заспокоїлись, гра проходила спокійно, хоч і з молодечим запалом і азартом. Поки на ворота не вискочив Петро і не пробив. За неоголошеними правилами, шайбу не можна було метати. Вона повинна ковзати по поверхні і ні в якому випадку не летіти в повітрі, щоб нікого не травмувати. А Петро саме метнув її. Вона піднялась над майданчиком і зі свистом влетіла Іванкові в коліно. Хлопець кричав, корчився від болю, повзаючи по льоді.

–Щоб ти здох, придурок! – вирвались крізь крик і сльози у Іванка.

–Тепер тобі точно кінець, – Марко кинувся до Петра.

–Я не хотів. Це вийшло випадково, – він почав задкувати.

–Досить лапшу на вуха усім вішати, недоумку! – закричала Оксана. – Як тебе земля носить, такого нелюда.

Сніжинка зашипіла на руках у дівчини. Шерсть кішки настовбурчилась. Скидалось на те, немов би вона сварилась на Петра. Здавалось, що кішка от-от кинеться на хлопця.

Марко побіг до Петра. Той, вочевидь злякався і почав утікати. Марка вхопили за руки Віталік і Степан. Попідбігали і інші хлопці.

–Не варто, – сказав Віталік.

–Така його гнила сутність, – підтримав Степан. – Нехай біжить. Більше він з нами не гратиме.

Петро збавив темп, а за якихось тридцять метрів зупинився. Він обернувся і зареготав.

–Ти такий самий придурок, як і твій брат! – крикнув Петро захлинаючись сміхом. – Ви два недоумки-невдахи! Зрозуміли!?

Усі хлопці бачили, як Петро істерично закричав і замахав руками. В одну мить він пропав з поля зору, а догори підлетіли бризки води.

–Він провалився під лід! – перелякано крикнув Віталік.

–Бути такого не може, – не повірив Степан. – Мороз тисне уже кілька місяців.

–Він точно пішов під лід, – запевнив хтось з хлопців.

–Потрібно рятувати! – Марко кинувся до того місця де востаннє стояв Петро. Але прибігши на місце, хлопець побачив лише спокійну гладь води у проламаній товщі льоду. Петра і видно не було.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.