Коли опустяться сутінки

–Як нам його дістати? – перелякано запитав Іванко. – Ходімо вниз.

–Не все так просто, – почесав потилицю Марко.

–Чому?

–Кар’єр довжиною кілометри зо два. Потрібно обійти увесь ліс. А по такому снігу це займе кілька годин.

–То й що? Ти хочеш його залишити? – сльози покотились по щоках Іванка.

Марко закотив рукав і глянув на годинник. Це був механічний «Зеніт», який колись належав їхньому татові. На білому циферблаті чорні стрілки показували п’ятнадцять хвилин на другу.

–За три години стемніє. Ми можемо заблукати в темряві.

–Не заблукаємо. Ти ж добре знаєш ліс. Ходімо, – потягнув Марка за рукав Іванко.

–Потрібна мотузка. Ми його витягнемо.

Хлопці пішли до того місця де зрізали ялинку, взяли санчата, мотузку і повернулись до обриву. Бровко лежав на тому ж місці.

Марко обв’язав мотузку навколо найближчого дерева, потягнув кілька раз, щоб впевнитись в надійності вузла і скинув її кінець додолу. З мотузками і різними методами їх зав’язування хлопець, як то кажуть, був на ти. Цього вміння його навчив сусід Михайло Олексійович. Він завжди говорив, що мотузку і ножа при собі має мати кожен справжній мужчина.

Хлопець обкрутив мотузку один раз навколо пояса так, щоб вона могла вільно рухатись. Ліву руку поставив спереду, праву позаду і почав спуск.

–Обережно, не впади, – просив Іванко.

Марко міцно тримався і крок за кроком спускався донизу. Тут обрив був мало не вертикальний, але хлопець долав його впевнено. Ось уже дно кар’єра. Марко розмотав мотузку і кинувся до Бровка. Він подивився на собаче тіло. Грудна клітка легко здіймалася. Хвіст дьоргнувся і заходив туди-сюди. Марко глянув у очі Бровка. Це був такий же благальний погляд, як і того літа, коли брати врятували собаку.

–Ти живий, – усміхнувся Марко, а тоді крикнув, – Іванко, він живий!

–Ура! – долинуло зверху.

–Чому ти лежиш, Бровко? Тебе щось болить?

Собака ніби почув його, намагався піднятись, але лише заскавулів і почав лизати праву лапу. Марко зробив подвійну петлю і одів її на Бровка. На спині зав’язав ще два хитромудрих вузла, погладив собаку і сказав:

–Лежати! Зараз ми тебе витягнемо.

Хлопець взявся за мотузку і раптом відчув як до його ноги хтось треться. Виявилось, що це була та ж білосніжна кішка, за якою гнався Бровко.

–І ти, бідолахо, злетіла сюди?

Марко нагнувся і приласкав тваринку. Її шерсть була м'ягка, немов пух. На шиї висів вишуканий ошийник з підвіскою. Хлопець підняв кішку і придивився на чудернацький кулончик. Такого він ще не бачив. Зазвичай на котів одівали ошийник, щоб позбутись бліх. А тут таке. Підвіска була овальної форми з вигравіюваними  символами. Тут перепліталися овали, трикутники і квадрати. По колу були написані якісь слова. Схоже латиною.

–Що ж, – знизав плечами Марко, – не залишати ж тебе тут. А вдома розберемось чия ти.

Хлопець впхнув тварину за пазуху, вхопився за мотузку, переплів її ногами і почав підійматись. Цього захвату його також навчив Михайло Олексійович. Таким чином, по мотузці будь якої товщини могла б піднятися навіть фізично не підготовлена людина.

Марко видерся нагору, передав кішку Іванкові і приготувався тягти Бровка.

–Ого, – здивувався молодший брат, – ми заберемо її додому?

–Доведеться. Вона чиясь. Може господарів вдасться знайти.

Марко взявся за мотузку і рівномірно почав піддягувати її. Петлі з вузлами виявились надійними і зручними. Собака за короткий час уже лежав нагорі. Бровко навіть намагався піднятись, але лапа напевне була зламана і він винувато дивився на своїх господарів, кумедно здіймаючи брови.

Старший брат змотав мотузку і закинув її на плече. Домашнього вихованця взяв поперед себе на руки і обережно положив на санчата.

–Будеш додому їхати, як пан, – усміхнувся Марко.

–А, як будемо ялинку забирати? – запитав Іванко?

–Змотаємо, прив’яжемо до санчат і потягнемо за собою. Буде важче, звичайно, але впораємось. Ти ж допоможеш?

–Авжеж. Бачив, які в мене уже м’язи?

Марко лише усміхнувся у відповідь. Зрізав з іншої ялинки кілька гіляк, які обіцяв Михайлу Олексійович, підготував усе в дорогу і вони рушили.

Кицька зарилась за пазухою Іванка і навіть не висовувала носа. Сиділа тихо і спокійно. Бровко трохи відійшов від падіння і те й діло тягнув гостру морду, щось винюхуючи. На краю лісу собака і зовсім зробив, щось не властиве для себе – загарчав.

–Ого! – здивувався Іванко. – Ти це чув?

–Так, – відповів Марко, – напевне йому боляче. Потерпи, друже, скоро довезу тебе додому, а там і доктор подивиться на твою лапку.

Доктором називали в селі ветеринара. Звали його Романом і працював він у місцевій аграрній спілці. Відповідав за велику рогату худобу. Але, звичайно, кожен кликав його при будь якій проблемі з домашніми тваринами чи птицею. А вони виникали час від часу. У селі усі тримали господарку: корів, свиней, курей. У декого були гуси, качки, кролі і навіть індики. Але дядько Роман також ніколи не відмовляв, коли щось траплялось з домашніми улюбленцями. Мамі їхній, Катерині, він часто допомагав, чи давав ліки для тварин за так, адже колись дружив з батьком хлопців, Андрієм. Розумів, що часи важкі і одній жінці непросто забезпечити і поставити на ноги двох дітей. Ніби й на роботу ходила і працювала бухгалтером, але підприємці оцінювали роботу мізером, а часто видавали зарплату паєм (пшеницею, цукром і навіть продуктами з магазину, який їм же й належав). А дітлахів і одіти потрібно, і в школу зібрати.

Щойно хлопці вийшли з лісу, кішка витягнула свою білосніжну голову з-за пазухи Іванка і взялась розглядатись навколо. Бровко побачивши її, немов би збісився. Почав гарчати і лаяти. Собака гавкати полюбляв, але його гавкіт завжди був добрим і вказував на радість, або бажання побавитись, побігати за палицею приміром. В цьому ж лаї вчувалась злість і агресивність.

–Тихо, друже, – не йняв віри Марко. – Що тобі робиться? Це всього лиш кішка.

Але Бровко немов би й не чув господаря і заходився злісним лаєм, аж слина капала з гострих зубів.

Марко присів, хотів заспокоїти собаку і простягнув руку, щоб погладити його. Несподівано Бровко вхопив хлопця за руку. Але вочевидь прийшовши до себе, щелепи сильно не зжав. Марко відсахнувся, перелякано вдивляючись на домашню тварину.

–Що з тобою? – врешті хлопець зрозумів у чому річ і глянув на Іванка, який тримав кішку. – Сховай її.

–Це через неї? – здивувався молодший брат, закутуючи кішку в куртку.

–Вочевидь, що так, – Марко піднявся з снігу, на який упав від несподіванки і обтрусився. – Бачиш, уже не гавунить.

–Але гарчить. Він укусив тебе?

–Ні, лише зловив. Я ще таким Бровка не бачив. На жодного кота він так злісно не кидався. Згадай, як Бровко, минулого літа наздогнав котяру Михайла Олексійовича. Він мало до смерті його не зализав. А курчата навесні взагалі в його шерсть лізуть грітись. Бровко й не ворушиться поки ті не вилізуть. А тут... – Марко зітхнув і знизав плечами.

–Що правда, то правда, – погодився Іванко. – То що, нам кішку тут залишити? Вона ж замерзне.

–Якось не личить. Дивись, щоб вона носа не висувала. Вдома розберемось чия вона і діло з кінцем.

–Гаразд, – кивнув Іванко.

Додому хлопці дійшли, коли вже смеркалось. Дуже сповільнила хід ялинка, яку потрібно було волочити за собою. Та от уже й брама, хата і своє подвір’я. В хвіртці стояла мама, вперши руки в боки.

–Ви, що знущаєтесь з мене? – мало не заплакала Катерина. –Чому так довго? Я уже місця собі не знаходжу.

–Бровко травмувався, – винувато відповів Марко опустивши голову. – Вибачте, ми не хотіли, щоб ви переймались.

–Добре, що уже вдома, – зітхнула мама і перевела погляд на Іванка. – Боже милий, а з тобою що?

Хлопець був блідий немов стіна і ледь тримався на ногах. Він тричі важко відкашлявся, похитнувся і перед тим, як упасти промовив слабким голосом:

–Щось мені зовсім погано.