Коли опустяться сутінки

Оксана поклала на плече Марка руку в знак підтримки. Та сказати щось їй не вдалось. Клубок ставав поперек горла, коли дівчина дивилась в очі Бровка. Вона пам’ятала, як Марко з Іванком принесли його ще цуценям. Таким наляканим, але таким щасливим був тоді цей згорток шерсті. Настільки дружелюбного та розумного собаки Оксана ще не бачила. А тут таке. Вона глянула на Іванка, який заходив у хату, не випускаючи з рук Сніжинку. Дівчині видалося, що кішка спеціально заглядає через плече хлопця і самовдоволено дивиться своїми цибулястими очами на Бровка. А потім її погляд зустрівся з поглядом Оксани. Дівчину неприродно пересіпнуло і мурахи побігли по спині.

–З тобою усе гаразд? – запитав Марко.

–Що? – Оксана прийшла до тями. – Так, просто... Не зважай.

–Якась бісівщина.

–Це точно.

–Йду поховаю те, що залишилось від Мурчика. Негоже так його залишати.

–Гаразд, – кивнула Оксана. – Помогти?

–Не варто, – закивав із сторони в сторону Марко.

–Побачимось пізніше?

–Навряд чи. Сьогодні їдемо до дідуся і бабусі колядувати. Має дядько Микола нас завезти. Не уявляю, як витримаю дорогу поруч з Іванком. Що йому робиться?

–Не знаю, – знизала плечами Оксана. – Але ти не злись на нього.

–Постараюсь.

–Тоді, до зустрічі, – злегка усміхнулась дівчина.

–Бувай, – кивнув Марка і, опустивши голову пішов у хату.

За одною неприємністю послідувала інша – Катерина розповіла сину про бубусин стан здоров’я. Марко запереймався, задав одразу кілька запитань, але мама його заспокоїла.

–Все нормально, – поклала руки на плечі сину Катерина і глянула йому в очі. – Бабусі уже краще. Дідусь казав, що температури не має. Дядько Микола попорає і одразу поїдете. Тому не варто гаяти часу.

Марко поклав Мурчика в чорний пакет. Вирішив поховати кота у саду, поруч з огорожею. Промерзлу землю, довелось довбати ломом, щоб хоч якусь яму викопати. Хлопець обережно положив згорток на дно могилки, загорнув її і прошепотів:

–Хто ж це з тобою міг зробити?

Марко піднявся і почав оглядатися. Підійшов до того місця де було розірвано Мурчика. Він скривився, зашипів невдоволено і потер лоба. Що тепер тут побачиш? Наслідили усі кому не лінь. Він зітхнув, розчаровано махнув і пішов із садка. Та враз його увагу, поміж усіх слідів і розбурханого снігу, привернув один відбиток. Дивним було те, що він лиш ледь-ледь прим’яв сніг. Такими були котячі сліди і цей – відбиток босої ноги. Так, босим сюди умудрився прибігти Іванко. Але цей слід важко було прийняти за дитячий. Цей відбиток залишений ногою дорослої людини.

–Це неможливо, – насупив брови Марко.

Хлопець обережно наблизився до того місця де був слід, щоб переконатись, що йому не ввижається. Сумніву не залишилось – відбиток босої ноги дорослої людини. Чи ні? Марко придивився уважніше. Чотири пальці були незвично довгими і, судячи з відбитку, починались мало не від середини ступні. А позаду, майже не помітно ще одна вм’ятина. Ніби окремо від сліду. Але скидалось на те, що це ще один палець, який знаходився позаду.

–Що за чортівня?

Марко побіг з саду. Направлявся просто до хвіртки, яка вела на подвір’я Михайла Олексійович. Він хотів покликати Оксану, показати їй свою знахідку. Хтось окрім нього мав побачити це. Але раптом він почув, як щось вхопило його за руку. Хлопець мало з ніг не упав.

–Куди летиш, шалений? – почувся голос.

–Дядько Микола, це ви? – здивувався Марко.

–А хто ж іще? Ти чого ще не готовий? Їхати час.

–Мурчика нашого хтось... щось роздерло. Ось щойно закопав.

–От біда, – зітхнув дядько, потираючи потилицю, – Собака якийсь забрів, чи що?

–Ходімо, я вам покажу. Там слід дивний залишився, – потягнув за руку Миколу Марко.

–Чому ти такий схвильований? Я йду, йду.

–Ось бачите? – показав хлопець на відбиток.

–Бачу.

–Що скажете? Хто таке міг залишити після себе?

–Ніхто, – знизав плечами Микола. – Люди часто бачать те, що хочуть, а не те, що є насправді.

–Але ж це слід!

–Наскільки мені відомо – немає створіння з такою формою лап чи ніг.

–А я про що?

–Марко, – іронічно похилив голову дядько, – ти ж уже дорослий хлопець. Якби про це мені з таким запалом розповідав Іванко, я б ще зрозумів. А так... Якби навіть собі уявити, що це слід якоїсь міфічної істоти, то кожне тіло має вагу. Створіння з такою лапою мало б важити кілограм п’ятдесят, щонайменше. Дивись, тут ти ходив та, вочевидь, Бровко. Ви провалювались в сніг. А цей слід на поверхні. Отже щось не сильно важке його зробило.

–Тоді що це, по вашому?

–Будь що, – Микола розглянувся навколо і вказав на яблуню. – Грудка снігу, яка упала з дерева. Чи кілька таких. Всього лиш.

–Не може бути, – не погоджувався хлопець.

–Давай так, – дядько провів по снігу вказівним пальцем. Поставив дві крапки, а під ними дугу. – Що це по твоєму?

–Усміхнене обличчя... ніби...

–От бачиш. Це всього лиш набір з простих цяток і фігури. Але твій мозок, – Микола вказав на голову хлопця двома пальцями, вказівним і середнім, – малює в твоїй уяві людське обличчя. Так само і з слідом. Потрібно мислити критично. Зрозумів?

–Напевне, – зітхнув Марко.

–То що? Іди переодягайся і поїхали.

–Гаразд, – кивнув хлопець і пішов у хату. За ним послідував дядько Микола.

Велике багряне сонце покотилось за горизонт. Воно топилось у сніжних пагорбах десь там, далеко за лісом. Дрібні кристали снігу переливались розсипом кольорів, які лиш тільки можна було собі уявити. Починало сутеніти. Пелехаті сніжинки все частіше перетворювались на дрібні. Їх підхоплювали пориви вітру і кидали гострими льодинками вусебіч. Мороз притискав все сильніше.

Їхати довелось саньми. Дороги добряче пристало свіжим снігом, а грейдер розчистив дорогу лише до райцентру. Шлях до села, хоч це скоріше був невеликий хутір, де жили Анна і Микита проходив через ліс по ґрунтовому шляху.

Іванко їхав набурмосений, вкутавшись в ковдри і притискаючи до грудей Сніжинку. Марко сидів попереду, на лавці, поруч з дядьком. Йому ніяк не йшов з голови слід у саду. Але все ж дядько його переконав.

–Що це з Іванком? – запитав Микола .

–Хто його знає? Спитайте, може він вам відповість.

–Ясно. Погаркались?

–Є таке.

–Буває... Ми з вашим татом, дуже рідко, але все ж деколи, також сварились, чи ображались один на одного. Це пройде.

Марко зітхнув, нахилився ближче до дядька і прошепотів:

–З тією кішкою начисто здурів.

–Не потрібно так говорити. Він просто до неї прив’язався. Так буває. Кішка виявилась дуже ручною. Ну і Іванко відчув це. Будь кому приємно коли його люблять і відповідають взаємністю.

–Може й так, – знизав плечами Марко і поправив ковдру на плечах.

До місця призначення доїхали, коли уже зовсім стемніло. Морозні кристали осіли на бровах і віях подорожніх. Марко зіскочив із сан, пострибав і помахав руками, щоб зігрітися.

–Зараз напоять теплим молоком з медом, – усміхнувся Микола.

–Ага, – погодився Марко. – У дідуся найкращий мед на світі. Цього року, я допомагав переганяти його на медогонці. Складалось враження, що це якийсь ритуал. Ходиш у шапці-сітці, дідусь димом обкурює усе навколо... Ех, красота. А запах який? Ммммммм…

–І треба було пертись в такий мороз? – пробурмотів Іванко, вибираючись із ковдр.

–Вже зовсім з глузду з’їхав? – обурився старший брат. – Якщо на мене маєш образу, то не потрібно бурчати на весь світ. Кожного року їздив колядувати з радістю, а цьогоріч... ніби у тебе щось вселились.

Іванко лише фиркнув незадоволено у відповідь.

–Досить, хлопці. Ходімо.

Зайшли в хату, привітались, як годиться на Різдво і заколядували. Співав восновному Микола з Марком. Іванко здебільшого щось бурмотів собі попід ніс.

–Христос народився! – закінчили колядку гості.

–Воістину воскрес! – відповіли Анна і Микита.

Господар хлопцям дав гроші за коляду і сказав:

–Проходьте. Роздівайтесь і до столу. Сьогодні мені довелось самому приготуванням зайнятись. То ж не судіть строго.

–Як ви? – Микола підійшов до матері і поцілував її.

–Та вже краще, сину.

–Виздоровлюйте пошвидше, бабусю, – сказав Марко, обіймаючи Анну і сів поруч.

–Добре, що ви приїхали. Як побачила вас, одразу мені легше стало, – усміхнулась старенька, а тоді глянула на Іванка. – А ти чого в дверях стоїш? Йди но сюди, обніму тебе.

Хлопець надув невдоволено щоки і повільно підійшов. Кішка сиділа в нього на руках. Вона спочатку спокійно розглядала все навколо, але коли Іванко наблизився до Анни, завовтузилась. Бабуся обійняла онука, поцілувала його в щоку і вони вмить, одночасно відсахнулась один від одного. Немовби обпеклись, немов їх одночасно вразило струмом.

–Ай! – крикнув хлопець.

–Що трапилось? – запитав Микита.

–Сніжинка кігті мені в плечі запустила, – зашипів Іванко.

Анна сиділа мовчки з круглими від здивування очами. Дихання її стало частішим і вона мимовільно притулила руку до відмітин на своїй шиї. Жінка помітила, що у кішки на правій лапі шерсть порідшала і оголила місцями шкіру. Щось почало прояснюватись в її затуманеній пам’яті.