Розділ 5

Наступного дня Іванко себе почував добре, немов би нічого й не трапилось напередодні. Температура стабілізувалась, хрип у голосі зник і хлопець, як і зазвичай, став активним і всюди сущим. Він, те і діло, чіплявся до старшого брата із запитаннями:

–Коли вже будемо ставити ялинку? Сьогодні ж Новий Рік.

–Встигнемо ще. Глянь скільки снігу насипали через ніч. А ще потрібно біля худоби попорати.

–Давай, допоможу зі снігом.

Брати разом чистили стежки. Поруч на трьох лапах стрибав Бровко безуспішно намагаючись спіймати Мурчика. А от знайдену кішку годі було з хати вигнати.

–Ти диви, яка пані, – дивувалась Катерина. – Я сьогодні уже тричі її на двір виносила, а вона за ногами і вже в хаті.

–Зігрітись хоче після лісу, – засміявся Марко.

–Якщо її господар не знайдеться, як ми її назвемо? – запитав Іванко.

–Не поспішай. Відкидаємо сніг і перейдемось по селі, позапитуємо людей. А там видно буде.

Так і зробили. Село налічувало, без малого, двісті дворів. Хлопці обійшли усі, але виявилось, що ні в кого не пропадала домашня тварина. Іванко цим неймовірно тішився. Кішка усю ніч тулилась біля нього у ліжку і хлопець полюбив тваринку. Усю дорогу на шляху назад, Іванко безперестанку перелічував можливі клички для кішки.

–Щось ніяке не підходить, – зітхнув молодший брат, шмигаючи носом.

–Був би котиком, – сказав Марко, – назвали б Сніжком.

–О! Може Сніжкою назвати, чи Сніжинкою?

–Можна. Вона ж біла, як сніжинка.

–Нехай буде Сніжинка. Все підходить. Вона і біла, і завжди холодна. Прекрасне ім’я.

–Кличка, – усміхнувся Марко. – Імена в людей.

–Яка різниця, – махнув рукою Іванко.

Він забіг на подвір’я і помчав до хати, щоб повідомити кішці, як її тепер кликатимуть.

Марко не спішно йшов слідом і копав сніг, коли почув, що його окликнули. Він здивовано підвів голову і побачив Оксану. Онука Михайла Олексійовича стояла на порозі і махала рукою.

–Привіт, – помахав у відповідь Марко.

Оксана збігла східцями і підійшла до огорожі, яка розділяла подвір’я. Марко також попрямував до хвіртки, яка знаходилась в заборі.

–І тобі привіт, – усміхнулась дівчина.

–Твій дідусь казав, що ти приїдеш після Нового Року.

–У нас із сьогоднішнього дня канікули і я випросила татка, щоб дозволив поїхати в село. Він спочатку впирався, але ж я уже достатньо доросла, щоб їхати автобусом сама. Ще й мама мене підтримала. Тому вранці татко подзвонив дідусю і він мене тут зустрів. Ось так, – усмішка зійшла з обличчя Оксани. – Ти не радий мене бачити?

–Звичайно радий, – Марко ніяково усміхнувся. – Можливо Новий Рік відсвяткуємо разом?

–Чудова пропозиція, – обличчя дівчини знову посвітлішало. – Я тільки за.

–Якщо маєш бажання, можеш допомогти одіти ялинку. Ми ще не справились із цим. Мали трішки пригод вчора.

–Звичайно, – погодилась Оксана.

–От і добре. Я зараз попораю худобу і за годинку почнемо. Приходь. Буду...демо чекати.

–Домовились, – дівчина в’юнко обернулась і побігла в хату.

Марко зловив себе на тому, що стоїть і дивиться вслід. Він змусив себе визнати, що Оксана змінилась в порівнянні з літом. Стала красивішою, чи що? Вони, ще з самого дитинства, проводили усі літні і зимові канікули разом. І, як це часто буває, дитяча дружба переросла в симпатію. А тепер, Марко відчував щось зовсім не звичне всередині. Відчуття, яке до цього йому було невідоме.

Оксана, як і обіцяла, прийшла за годину. Марко саме поставив ялинку в підставку і виставляв так, щоб вона стояла рівно. Іванко розмахував руками, вказуючи куди потрібно нахилити зелену красуню.

–Я вчасно? – поставила картонний ящик на підлогу дівчина. – Ось, ще іграшки принесла. Дідусь з горища зняв.

–А в себе чим прикрашатимете? – запитав Марко.

–Ти ж знаєш, там кілька гіляк. Я вже прикрасила їх. А у вас он, яка краса. А світло маєте?

–Так, мама купила, коли у райцентр їздила. Старе ж згоріло, – заглянув у пачку з іграшками Іванко. – Ого, які класні. Подивись, Марко.

Ялинку прикрасили іграшками, кольоровим дощиком і гірляндами, які мигали різноманітними вогнями. Діти сіли навпроти і милувались зробленою роботою. До них приєдналась біла кішка, яка ніжно поластилась до Оксани.

–Привіт, – здивувалась дівчина, – а ти хто?

–Це Сніжинка, – сказав Іванко. – Ми її у лісі знайшли, коли за ялинкою ходили.

–Яка мила, – Оксана погладила кішку по голові і почесала їй шию. – А це що? – намацала вона кулон.

–Це було, коли ми її врятували, – знизав плечами Марко.

–Щось написано, – дівчина підняла Сніжинку і придивилась до напису. Тоді прочитала: – principes mundi, qui primus.

–Це якою мовою? – запитав Іванко.

–Гадки не маю, – знизала Оксана плечами.

–Схоже на іспанську чи італійську, – взяв кулон в руку Марко і придивився.

–Точно не англійська, – закрутив головою Іванко. – Я б упізнав. Ми уже пів року вивчаємо у школі.

–Мама, якщо я не помиляюсь, учила іспанську мову, – підстрибнув Марко, – біжу запитаю.

Усі пішли на кухню, де Катерина готувала святкову вечерю. Вона зав’язала хустину на потилиці, зібравши темне волосся, щоб бува не потрапило у їжу і нарізала продукти на салат.

–Мамо, – першим забіг Іванко, – яку ви мову учила в школі?

–Іспанську, а що?

–Можете прочитати? – вказав на кулон Марко.

Катерина придивилась, кілька разів прочитала напис, згадуючи шкільне навчання і відповіла:

–Я вже не дуже добре пам’ятаю, але це не іспанська. Mundi схоже на mundo, що перекладається як світ. А primus, на primero. Якщо я не помиляюсь - це означає перший.

–Цікаво, – звела брови Оксана. – Маємо два слова – світ і перший.

–Перший світ? – перепитав Іванко.

–Ні, – не погодився Марко. – слово «світ» – це закінчення одної фрази, а «перший» – другої. Може це італійська? Ви казали, що вони схожі.

–Можливо, – знизав плечами Катерина.

–Оце так ребус ти нам загадала, Сніжинко, – погладив кішку Іванко.

–Ну все, – махнула мама рукою, – заберіть кішку, а то їстимите усе з шерстю.

–Давайте я вам допоможу, тьотю Катю, – запропонувала Оксана. – Я усе умію робити, мама научила.

–Дякую, дитино, але не варто. Ідіть розважайтесь. Я й сама впораюсь, – лагідно усміхнулась Катерина і глянула на Іванка. – Ти як почуваєшся?

–Все добре, мамо.

Діти вийшли з кухні і пішли до кімнати. Бровко, який лежав у сінях знову загарчав і гавкнув.

–Бровко, – аж підстрибнув з переляку Оксана, – що з тобою? Не впізнаєш мене?

–Та це він на Сніжинку, – сказав Іванко.

–Ага, – погодився Марко, – він взагалі її не долюблює.

–Дивно, – здивувалась дівчина, – він ж такий доброзичливий.

–Але зі Сніжинкою не здружився відразу, – хмикнув Марко. – Напевне через ушкоджена лапу образився.

Час наближався до півночі. Діти допомогли Катерині накрити на стіл і сіли проводжати старий рік. Катерина відкрила вишневий сік і Марко наповнив ним бокали.

–Нехай усе погане залишається у старому році, – сказала Катерина.

Усі стукнулись бокалами, випили сік і сіли за стіл. Гомоніли доки не почав говорити президент. Тоді усі стихли і уважно слухали промову, яка з року в рік ніби й особливо не мінялась.

–А куди поділась Сніжинка? – запитав Іванко.

–Я випустила її на двір, – відповіла Катерина. – Вона просилась.

–Щоб тільки не замерзла. Надворі холодно, – сказав хлопець.

–Тихо. Нічого їй не буде, – буркнув Марко. – У лісі не замерзла, тут тим паче не пропаде.

–Давайте, уже час, – підстрибнула Оксана.

Почався зворотній відлік, усі повторювали разом:

–Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один. З Новим Роком!

В екрані телевізора полетіли салюти і кольорові стрічки. Знову задзвеніли бокали. Настав Новий рік.

Марка відволік рух надворі, який хлопець побачив через вікно. Він піднявся і придивився.

–Що трапилось? – запитала мама.

–Хтось є на подвір’ї, біля хліва.

–Хто там може бути серед ночі?

–Не знаю, – хлопець підійшов до вікна і придивився, прикриваючись долонями від світла.

Через подвір’я йшла якась бліда постать. Голова з білим волоссям знаходилась нижче горба на спині, а кістляві руки спускались аж за коліна. Довга пола, чи то сорочки, чи то плаття, тяглась по снігу. Марко вхопив молоток для відбивання м’яса і поспіхом вийшов з кухні.

–Ти куди? – підірвалась Катерина.

Син не відповів, вибіг на ґанок і відчинив двері, готовий накинутись на дивне створіння. Але на подвір’ї нікого не було. На порозі сиділа Сніжинка. Кішка м’явкнула і шмигнула в хату.

–Я ж казала, що немає нікого, – заспокоїла сина Катерина. – Місяць ясно світить от і зіграли тіні зі світлом. А ще від вітру гілля захиталось.

Марко недовірливо глянув на маму.

–Можливо, – неохоче погодився хлопець.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.