Розділ 5
Наступного дня Іванко себе почував добре, немов би нічого й не трапилось напередодні. Температура стабілізувалась, хрип у голосі зник і хлопець, як і зазвичай, став активним і всюди сущим. Він, те і діло, чіплявся до старшого брата із запитаннями:
–Коли вже будемо ставити ялинку? Сьогодні ж Новий Рік.
–Встигнемо ще. Глянь скільки снігу насипали через ніч. А ще потрібно біля худоби попорати.
–Давай, допоможу зі снігом.
Брати разом чистили стежки. Поруч на трьох лапах стрибав Бровко безуспішно намагаючись спіймати Мурчика. А от знайдену кішку годі було з хати вигнати.
–Ти диви, яка пані, – дивувалась Катерина. – Я сьогодні уже тричі її на двір виносила, а вона за ногами і вже в хаті.
–Зігрітись хоче після лісу, – засміявся Марко.
–Якщо її господар не знайдеться, як ми її назвемо? – запитав Іванко.
–Не поспішай. Відкидаємо сніг і перейдемось по селі, позапитуємо людей. А там видно буде.
Так і зробили. Село налічувало, без малого, двісті дворів. Хлопці обійшли усі, але виявилось, що ні в кого не пропадала домашня тварина. Іванко цим неймовірно тішився. Кішка усю ніч тулилась біля нього у ліжку і хлопець полюбив тваринку. Усю дорогу на шляху назад, Іванко безперестанку перелічував можливі клички для кішки.
–Щось ніяке не підходить, – зітхнув молодший брат, шмигаючи носом.
–Був би котиком, – сказав Марко, – назвали б Сніжком.
–О! Може Сніжкою назвати, чи Сніжинкою?
–Можна. Вона ж біла, як сніжинка.
–Нехай буде Сніжинка. Все підходить. Вона і біла, і завжди холодна. Прекрасне ім’я.
–Кличка, – усміхнувся Марко. – Імена в людей.
–Яка різниця, – махнув рукою Іванко.
Він забіг на подвір’я і помчав до хати, щоб повідомити кішці, як її тепер кликатимуть.
Марко не спішно йшов слідом і копав сніг, коли почув, що його окликнули. Він здивовано підвів голову і побачив Оксану. Онука Михайла Олексійовича стояла на порозі і махала рукою.
–Привіт, – помахав у відповідь Марко.
Оксана збігла східцями і підійшла до огорожі, яка розділяла подвір’я. Марко також попрямував до хвіртки, яка знаходилась в заборі.
–І тобі привіт, – усміхнулась дівчина.
–Твій дідусь казав, що ти приїдеш після Нового Року.
–У нас із сьогоднішнього дня канікули і я випросила татка, щоб дозволив поїхати в село. Він спочатку впирався, але ж я уже достатньо доросла, щоб їхати автобусом сама. Ще й мама мене підтримала. Тому вранці татко подзвонив дідусю і він мене тут зустрів. Ось так, – усмішка зійшла з обличчя Оксани. – Ти не радий мене бачити?
–Звичайно радий, – Марко ніяково усміхнувся. – Можливо Новий Рік відсвяткуємо разом?
–Чудова пропозиція, – обличчя дівчини знову посвітлішало. – Я тільки за.
–Якщо маєш бажання, можеш допомогти одіти ялинку. Ми ще не справились із цим. Мали трішки пригод вчора.
–Звичайно, – погодилась Оксана.
–От і добре. Я зараз попораю худобу і за годинку почнемо. Приходь. Буду...демо чекати.
–Домовились, – дівчина в’юнко обернулась і побігла в хату.
Марко зловив себе на тому, що стоїть і дивиться вслід. Він змусив себе визнати, що Оксана змінилась в порівнянні з літом. Стала красивішою, чи що? Вони, ще з самого дитинства, проводили усі літні і зимові канікули разом. І, як це часто буває, дитяча дружба переросла в симпатію. А тепер, Марко відчував щось зовсім не звичне всередині. Відчуття, яке до цього йому було невідоме.
Оксана, як і обіцяла, прийшла за годину. Марко саме поставив ялинку в підставку і виставляв так, щоб вона стояла рівно. Іванко розмахував руками, вказуючи куди потрібно нахилити зелену красуню.
–Я вчасно? – поставила картонний ящик на підлогу дівчина. – Ось, ще іграшки принесла. Дідусь з горища зняв.
–А в себе чим прикрашатимете? – запитав Марко.
–Ти ж знаєш, там кілька гіляк. Я вже прикрасила їх. А у вас он, яка краса. А світло маєте?
–Так, мама купила, коли у райцентр їздила. Старе ж згоріло, – заглянув у пачку з іграшками Іванко. – Ого, які класні. Подивись, Марко.
Ялинку прикрасили іграшками, кольоровим дощиком і гірляндами, які мигали різноманітними вогнями. Діти сіли навпроти і милувались зробленою роботою. До них приєдналась біла кішка, яка ніжно поластилась до Оксани.
–Привіт, – здивувалась дівчина, – а ти хто?
–Це Сніжинка, – сказав Іванко. – Ми її у лісі знайшли, коли за ялинкою ходили.
–Яка мила, – Оксана погладила кішку по голові і почесала їй шию. – А це що? – намацала вона кулон.
–Це було, коли ми її врятували, – знизав плечами Марко.
–Щось написано, – дівчина підняла Сніжинку і придивилась до напису. Тоді прочитала: – principes mundi, qui primus.
–Це якою мовою? – запитав Іванко.
–Гадки не маю, – знизала Оксана плечами.
–Схоже на іспанську чи італійську, – взяв кулон в руку Марко і придивився.
–Точно не англійська, – закрутив головою Іванко. – Я б упізнав. Ми уже пів року вивчаємо у школі.
–Мама, якщо я не помиляюсь, учила іспанську мову, – підстрибнув Марко, – біжу запитаю.
Усі пішли на кухню, де Катерина готувала святкову вечерю. Вона зав’язала хустину на потилиці, зібравши темне волосся, щоб бува не потрапило у їжу і нарізала продукти на салат.
–Мамо, – першим забіг Іванко, – яку ви мову учила в школі?
–Іспанську, а що?
–Можете прочитати? – вказав на кулон Марко.
Катерина придивилась, кілька разів прочитала напис, згадуючи шкільне навчання і відповіла:
–Я вже не дуже добре пам’ятаю, але це не іспанська. Mundi схоже на mundo, що перекладається як світ. А primus, на primero. Якщо я не помиляюсь - це означає перший.
–Цікаво, – звела брови Оксана. – Маємо два слова – світ і перший.
–Перший світ? – перепитав Іванко.
–Ні, – не погодився Марко. – слово «світ» – це закінчення одної фрази, а «перший» – другої. Може це італійська? Ви казали, що вони схожі.
–Можливо, – знизав плечами Катерина.
–Оце так ребус ти нам загадала, Сніжинко, – погладив кішку Іванко.
–Ну все, – махнула мама рукою, – заберіть кішку, а то їстимите усе з шерстю.
–Давайте я вам допоможу, тьотю Катю, – запропонувала Оксана. – Я усе умію робити, мама научила.
–Дякую, дитино, але не варто. Ідіть розважайтесь. Я й сама впораюсь, – лагідно усміхнулась Катерина і глянула на Іванка. – Ти як почуваєшся?
–Все добре, мамо.
Діти вийшли з кухні і пішли до кімнати. Бровко, який лежав у сінях знову загарчав і гавкнув.
–Бровко, – аж підстрибнув з переляку Оксана, – що з тобою? Не впізнаєш мене?
–Та це він на Сніжинку, – сказав Іванко.
–Ага, – погодився Марко, – він взагалі її не долюблює.
–Дивно, – здивувалась дівчина, – він ж такий доброзичливий.
–Але зі Сніжинкою не здружився відразу, – хмикнув Марко. – Напевне через ушкоджена лапу образився.
Час наближався до півночі. Діти допомогли Катерині накрити на стіл і сіли проводжати старий рік. Катерина відкрила вишневий сік і Марко наповнив ним бокали.
–Нехай усе погане залишається у старому році, – сказала Катерина.
Усі стукнулись бокалами, випили сік і сіли за стіл. Гомоніли доки не почав говорити президент. Тоді усі стихли і уважно слухали промову, яка з року в рік ніби й особливо не мінялась.
–А куди поділась Сніжинка? – запитав Іванко.
–Я випустила її на двір, – відповіла Катерина. – Вона просилась.
–Щоб тільки не замерзла. Надворі холодно, – сказав хлопець.
–Тихо. Нічого їй не буде, – буркнув Марко. – У лісі не замерзла, тут тим паче не пропаде.
–Давайте, уже час, – підстрибнула Оксана.
Почався зворотній відлік, усі повторювали разом:
–Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один. З Новим Роком!
В екрані телевізора полетіли салюти і кольорові стрічки. Знову задзвеніли бокали. Настав Новий рік.
Марка відволік рух надворі, який хлопець побачив через вікно. Він піднявся і придивився.
–Що трапилось? – запитала мама.
–Хтось є на подвір’ї, біля хліва.
–Хто там може бути серед ночі?
–Не знаю, – хлопець підійшов до вікна і придивився, прикриваючись долонями від світла.
Через подвір’я йшла якась бліда постать. Голова з білим волоссям знаходилась нижче горба на спині, а кістляві руки спускались аж за коліна. Довга пола, чи то сорочки, чи то плаття, тяглась по снігу. Марко вхопив молоток для відбивання м’яса і поспіхом вийшов з кухні.
–Ти куди? – підірвалась Катерина.
Син не відповів, вибіг на ґанок і відчинив двері, готовий накинутись на дивне створіння. Але на подвір’ї нікого не було. На порозі сиділа Сніжинка. Кішка м’явкнула і шмигнула в хату.
–Я ж казала, що немає нікого, – заспокоїла сина Катерина. – Місяць ясно світить от і зіграли тіні зі світлом. А ще від вітру гілля захиталось.
Марко недовірливо глянув на маму.
–Можливо, – неохоче погодився хлопець.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!