Коли опустяться сутінки

–Ніби стихла, – прислухався Василь Васильович.

–Справді нечутно цього огидного голосу, що в’їдаться просто в плоть, – погодився Петро Іванович, зітхнувши з полегшенням.

На нього найбільше вплинула потвора. Голоси покійних дружини і доньки рвали його серце на шматки. В певний момент, історику здалось, що він збожеволіє.

–І це ще гірше, – зітхнув Марко.

–Думаєш піде за Іванком? – запитала Оксана. – Але ж твоя бабуся знає, що потрібно остерігатися.

–Знає, – кивнув хлопець, – але ми не маємо уявлення де істота.

–Залишається лише одне – перечекати ніч, – підійшов до вікна Василь Васильович і виглянув на зовні.

Вітер шалено метав снігом, а гілля дерев пронизливо скрипіли, немовби плакали.

–Не можна засинати, – потер очі Марко. – Якимось чином потвора може проникати у сни і змінювати їх так, як їй це вигідно.

–Вона і на яву може довести до сказу, – скривився Петро Іванович.

–Тим паче, – задьоргнув штору Професор. – Лягайте спати, діти, а ми приглянемо за вами.

–Краще навпаки, – запропонувала Оксана. – Спочатку я з Марком постережемо, а опісля ви. Все ж ми, молодь, не так швидко звикли вкладатись у ліжка, а ви...

–Старі, – продовжив, усміхаючись Василь Васильович. – Напевне у цьому щось є. В наші роки сон приходить швидко, а під ранок втікає.

–Якщо щось трапиться, – примружив очі Петро Іванович, – одразу нас розбудіть. Якщо, звичайно, вдасться хоча б подрімати.

Через пережите і побачене сон не брався досить довго. Та все ж, що Василь Васильович, що Петро Іванович почали потроху прикимарювати незадовго опісля півночі. Оксана ж з Марком забрали зі столу гасову лампу і розмістились на підлозі. Хлопець відкрив скриньку і тремтячими руками витяг батьків щоденник.

–Хвилюєшся? – прошепотіла дівчина.

Хлопець промовчав. Він перегорнув палітурку, а тоді наступну сторінку.

«4 січня 1978 рік.

Дивно якось, але кішка, яка прийшла за нами із лісу прижилася і з хати її годі вигнати. Миколка просто в захваті від неї. А я ніколи особливо не любив цих тварин. Якісь загадкові вони і хитрі. Чого лише вартують очі, якими вони немовби у душу зазирають. Але нехай. Брат прив’язався до Зефірки. Саме так він її назвав.

І ще, я ніколи не вів щоденник, але з’явилось таке бажання. Тож буду продовжувати. Може колись читатиму і сміятимусь».

Марко важко ковтнув слину. Він пам’ятав, що батько був досить цікавою, навіть загадковою людиною. Потайливою. Та він любив своїх дітей безмежно. А розуміння того, що тато віддав життя, рятуючи їх, не давала спокою. Хлопець хотів як найшвидше побачити маму і розпитати про усе. Стільки питань назбиралось за такий короткий час.

«7 січня 1978 рік».

Миколка почав ходити уві сні. І усе вказує на те, що брату якимось чином вдається виходити на двір і там швеньдяти. І взагалі він став якимось нервовим та агресивним.

Ще, у наших корів зникло молоко. Якась нечисть відбувається. Я ні з ким своїми підозрами не ділився, але особливу недовіру у мене викликає кішка. Щось із нею не так».

–Це вже траплялось, – закусив губу Марко. – Ті ж самі події, як по сценарію.

Хлопець перегорнув сторінку і мало не вигукнув. Це була фотографія зі зображенням його тата і дядька, який тримав на руках білосніжну кішку. Якість світлини була ненайкращою, але навіть так, на шиї чи то Зефірки, чи то Сніжинки виднівся кулон.

–Це вона, – не то запитала, не то ствердно сказала Оксана.

–Саме так.

–Твій тато одразу здогадався, що діло в кішці, одразу запідозрив її.

–Для цього ж мені знадобилась твоя підказка, – хлопець глянув у очі Оксани.

–Угу, – усміхнулась дівчина у відповідь. – Але, як же йому вдалось врятувати брата? Як вдалось втихомирити створінь на стільки років?

–Думаю тут мають бути відповіді, – Марко впер вказівний палець у щоденник.

–Сину, – почувся з надвору голос. – Марко.

Хлопець звів очі, але не ворухнувся.

–Це не він. Ти ж знаєш? – Оксана вхопила його за руку.

–Знаю, – він закивав.

На його очах забриніли сльози. Він скучив за татом. Як же його не вистачало хлопцю. Батько завжди був прикладом для Марка. Хлопець намагався наслідувати його, а коли йому говорили, що вони схожі, як дві краплі води, безмежно радів і гордився цим.

–Тато, – прошепотів Марко.

Хлопець підвівся і підійшов до вікна. Оксана кинулась слідом, щоб завадити другу зробити якусь дурницю. Марко відсунув штору. Ззовні виднілась постать. Батько був саме таким, яким його запам’ятав хлопець – легка щира усмішка на вустах, шевелюра світлого, немов солома волосся зачесаного на бік, мімічні зморшки в кутиках. Але вони були не його. Очі. Цибулясті, наповнені злістю і ненавистю, наповнені крижаним холодом. Немовби не було в них життя, не було жалю, не було співчуття, не було любові. Лише порожнеча.

Марко підніс ближче до вікна гасову лампу. Зіниці потвори, звузились, перетворились на дві вертикальні стрілки. Реагували на світло так, як і кошачі. Істота приклала до вікна довгий кіготь і почала вести ним по шибі. Скрипучий звук різав слух. На склі почали з'являтись латинські букви. Створіння писало так, щоб було зручно читати зсередини. «Ivan» – нацарапала потвора. А тоді монотонно застукала кігтем. Ніби й нічого незвичного, але по тілі пробігли мурашки.

–Невже ви не розумієте, жалюгідні людці, Володарі прокинуться і ніхто та ніщо цьому не завадить. Ви лише відтягуєте неминуче. Ваші предки були розумнішими.

Марко відчував, як шалено калатає його серце. Ці стуки відбивались у його вухах, пульсувати у скронях. Здавалось, цей стук виривався назовні і звучав так гучно, що його могли без зусиль почути усі навколо. Хлопець усвідомив, що потвора відбиває ритм його серця на шибі. Та все ж, із вдаваною зверхністю, усміхнувся, зашторив вікно і відійшов.

–Яка ж вона моторошна, – Оксану аж пересіпнуло. – Брррр.

–Щось тут не те, – задумливо сказав Марко і знову взявся за щоденник.

–Тобто?

–Чому вона ушиивається тут? Чому не йде до Іванка, якщо він так їй потрібен?

–А й справді, – ледь стрималась дівчина, щоб не вигукнути. – То ж їй потріб... бен ти?

–Щось у цьому є. Можливо у щоденнику вичитаємо дещо корисне?

–Хотіло ся б вірити.

Читали далі. Уважно вдивлялись у кожне слово. Сторінка за сторінкою. Все було майже, як по кальці. Послідовність подій трішки відрізнялась, але загалом усе було таким же, як і тепер. Хоча тривало це не так вже й довго. На третьому тижні, після появи кішки почало відбуватись те, чого не було в сьогоденні. До всього додались розірвані на шматки кури і вся живність у найближчих сусідів. І це було чимось новим.

«18 січня 1978 року.

Я вирішив врешті прослідкувати за братом. Не те, щоб часто, але по ночах він все ще походжував. Якось це не правильно, як на мене. Дорослі, як і зазвичай, трішки попереймались, а тоді усі сказали, що Миколка це переросте.

Попередньої ночі, я тримався з усіх сил, щоб не заснути. Близько другої ночі, Зефірка зіскочила з ліжка і попрямувала до дверей. Вона зупинилась, оглянулась, і брат, немов по команді, підвівся та попрямував слідом. Так вони пройшли кімнатами до вхідних дверей. Не допомагало й те, що тато наніч почав замикати двері на ключ і ховав його кожного разу в іншому місці. Миколка завжди, без будь яких проблем, знаходив схованку.

Найцікавіше, найнесподіваніше і наймоторошніше трапилось далі. Я нишком пішов слідом. Те, що трапилось далі, ввело мене в ступор. Якась дивна потвора вела Миколу за руку по засніженому подвір’ї. Я кинувся будити батьків. Але мої намагання були марними. Вони спали так міцно, немов у летаргічному сні.

За якийсь час брат повернувся. Поруч йшла кішка. Навіть у темряві я бачив її холодні очі, які зазирали просто в душу. Миколка не реагував на мої слова. Він просто ліг у ліжко, якби й нічого не відбувалось. Зефірка стрибнула йому на груди і сверлила мене поглядом до самого світанку. Очей я не зімкнув.

Вранці, я розповів побачене батькам. Тато лише усміхався, спираючи усе на сон. Мама дивилась на мене дивним поглядам. Не можу зрозуміти, недовіри чи якоїсь підозри. Але вона промовчала, хоч, як на мене, прийняла позицію батька.

Того ж дня я попросив тата зробити фото на якому б Миколка тримав кішку. Я хотів перевірити чи відобразиться вона на світлині. Мене поставили поруч з ними, хоч я не дуже цього хотів. Почекаємо на фото».

–Відобразилась, – сказала Оксана.

–Як же по іншому. Вона ж матеріальна. З плоті і... Кров не певен, що тече по її венах, – перегорнув сторінку Марко.

–Читаймо далі.

«19 січня 1978 року.

Попереднього дня мені вдалось трішки поспати. Вночі, поки ця тварюка знаходиться у нашому домі, я більше очей не зімкну. У мене зародився план. Фотоапарат я поцупив і сховав у себе під подушкою. Про всяк випадок наготував свій розкладний ніж.  Докази будуть такі, яких ніхто не зможе заперечувати.

Події попередньої ночі повторювались. Але цього разу потвора повела Миколку з подвір’я. Як він лише не відморозив собі ноги в таку то погоду чи хоча б не захворів. Йшов босий. Лише в піжамі. Я ж вкутався у теплий одяг і то пориви крижаного вітру заставляли неконтрольовано цокотіти зубами.

Проблемою було підібратись до потвори достатньо близько, щоб зробити чітке фото. Навіть на відстані я відчував, як серце виривається з грудей.

Вони прямували в Древній ліс. Я йшов слідом. Мільйон разів хотів повернути назад і забути про побачене. Але не міг покинути брата. І, якщо вже дорослі не можуть мені допомогти, то доведеться робити усе самому. А коли я покажу їм світлину з чудовиськом...

Істота привела Миколку до печери, на піщаному кар'єрі. Я одразу упізнав її. Прохід утворився на тому місці, коли трактор ковшем вивернув здоровенну кам’яну брилу з дивними малюнками і написами. Наш історик, Петро Іванович одразу затягнув його у сільський музей. Ми з хлопцями звичайно ж хотіли знати, що всередині. Але вона виявилась засипаною. Трохи поривши у печері і не отримавши бажаного результату ми забули про те місце. Свою справу також зіграв добрячий прочухан від мами.

Восени кар’єр закрили. На ньому загинуло троє робочих. Також говорили про зникнення десятка людей з окружних сіл. Ходити у Древній ліс стало табу.

Перш ніж потвора з Миколою зайшли всередину я наблизився на достатню відстань, щоб зробити фото. Мені навіть не довелось окликати їх. Істота різко обернулась, немовби знала, що я йду слідом, і вишкірила гострі, немов леза зуби. Я й не встиг, як слід навести фокус, а потвора стояла уже поруч. Вона поклала руку на фотоапарат і він вмить вкрився кригою. Довгі пальці її стислись і він розлетівся на друзки. Іншу рукою створіння поклало мені на груди. Я щосили бив потвору ножем туди, куди міг лише влучити. Точно пам’ятаю, що намагався пручатись, але істота притисла мене до стовбура дерева і наблизилась. Її горбатий ніс мало не торкався мого. Очі заглядали в душу, а блідо-зелені вуста шепотіли слова. Довгий роздвоєний язик торкнувся підборіддя і обвив мою шию. В голові крутилась фраза, які промовила істота на невідомій мені мові.

–Sanguis regit vitam.

А далі крижаний холод, який проникав всередину... пітьма... порожнеча...

Я прокинувся у власному ліжку, вкритий периною по самі вуха. Поруч сиділа мама, тато і Миколка. Дивились вони на мене з дивними виразами на обличчях. А тоді я дізнався, що знайшли мене у лісі, де я блукав не приходячи до тями. І марно було розповідати про істоту, про те, що це не я ходив уві сні, а брат. Ніхто б мені й не повірив.

Найдивніше те, що кішка зникла. А рідні на запитання про Зефірку лише знизували плечами. Бракувало тільки вказівним пальцем біля скроні покрутити».