Коли опустяться сутінки

Марко відкрив очі та розглянувся. Навкруги було усе рідне, усе своє. Хлопець лежав у теплому ліжку. Холодне зимове сонце зазирало у кімнату крізь шпарки між фіранками. Нарешті він удома. Здавалось, пройшла ціла вічність з того часу, як пропав Іванко. Здавалось це було страшним сном, або відбувалось у іншому житті. Марко хотів, щоб так було, але прекрасно розумів, як усе є насправді. Знав, що небезпека не те, що не минула, а стала лише ще більш реальною. Та все ж він виділив для себе хвилинку, щоб безтурботно поніжитись в ліжку, як у спокійні часи. Коли перипетії ще не затягли його і усіх навколо у шалений вир подій.

Марко глянув на застелене ліжко Іванка. Сьогодні його брат повернеться додому. Бабуся з дідусем його привезуть. Від таких думок ставало якось легше на душі. Хлопець перевів погляд на наручний годинник. Стрілки вказували на десяту годину десять хвилин.

–От сплюх, – скочив він на рівні ноги.

Вночі, дорогою додому, Марко домовився з Оксаною про те, що вони зустрінуться о десятій годині. Залишалось безліч загадок, на які потрібно було знайти відповіді. Потвори, яких лиш можна було уявити у страшному сні, виявились реальними. Якимось дивом з’явились у світі, який Марко вважав раціональним. У якому, в уявленні хлопця, не було місця чомусь такому, чомусь потойбічному. А найгірше, що дорослі не надто хотіли у все це вірити. Дядько Микола на розповіді Марка і Оксани, після того, як їх витягли з кар’єру, наказав більше ніколи не потикатись у це місце, не робити і кроку в сторону Древнього лісу. Він виглядав розлюченим. Хоч хлопець знав, що так дядько намагається приховати власний страх. Не перед потворами, можливо. Ні, він у них не вірив. Інколи Маркові здавалось, що й не повірив би, навіть торкнувшись до них, не те щоб побачивши. Дядько Микола пам’ятав це місце, пам’ятав тіло свого рідного брата, який тут помер. Ось із чим був пов’язаний його страх. Ось чому він так себе поводив.

Петро Іванович, в загальному, також ставився до того, що почув, критично. Хоч і без явних заперечень. Він пообіцяв, що дасть ключі від музею, де стояв той загадковий камінь. Ще й згадав про старі записи, які йому вдалось зібрати за роки роботи у школі. Він підшивав їх у загальну папку, як документи і посортував у хронологічному порядку. Нікому не було діла до історії невеличкого села, тому вони залишились припадати пилом у невеличкій кімнаті, яку називали музеєм. Для себе, Петро Іванович, не знайшов чогось надзвичайного у цій теці. Цікаві речі там були, але нічого, що б йшло в розріз звичному. Або він не звертав уваги на дивні записи, вважаючи їх людськими забобонами. Саме тому запропонував Марку та Оксані передивитись записи. Як то кажуть, свіжим поглядом.

–Часто істина ховається поміж рядків, – казав він.

Марко швидко застелив ліжко, почистив зуби, вмився і побіг на кухню. Мама наготувала улюблену страву хлопців – щипану паляницю з тертим маком. Катерина виглядала зовсім по іншому. Мішки під очами від недоспаних ночей і плачу ще залишались, але вперше з того часу, як пропав Іванко, вона усміхалась.

–Прокинувся уже? Чого так рано? Міг би ще поспати.

–Вибачте, мамо, – опустив очі додолу хлопець. – Я лише хотів знайти Іванка. Вибачте, що вам довелось так перейматися ще й за мене.

–Сину, – Катерина обійняла Марка і розцілувала його у щоки. – Головне, що з тобою і твоїм братом усе гаразд. Головне, що ви знайшлись.

–Так, – кивнув син.

Але він розумів, що нічого ще не закінчилось, що поки потвора жива, вона не відчепиться від них. Він взагалі дивувався, як Іванку вдалось позбутись істоти, як вона його відпустила. Хлопець не знав, що саме його цікавість, яка вела вглиб печери, а як наслідок кидок людським черепом у червонооку тварюку, врятувала бабусі життя і дозволила розлучити брата з потворою.

–Сідай снідати. Зараз какао зроблю до паляниці, – вказала рукою Катерина на стілець.

Всюдисуща Оксана увірвалась на кухню, коли Марко зробив останній ковток з чашки. Вона стала в дверях із запитувальним виразом обличчя.

–Привіт, Оксанко, – усміхнулась Катерина. – От і рятівниця завітала. Я, з усього цього, зовсім забула тобі вчора подякувати. Спасибі.

–Доброго ранку... дня, тьотю Катю. Не має за що, – прийшла до себе дівчина. – Привіт, Марко.

–Привіт, – відповів хлопець.

–Ти готовий?

–Куди ви зібрались? – в очах Катерини з’явився страх.

–Не переживайте, мамо, – піднявся з-за столу Марко, втираючи обличчя. – В ліс ані ногою. Ми в шкільний музей.

–Я вас прошу, діти, – благально глянула жінка.

–Обіцяємо, – сказав син, накидаючи куртку. – Ми не надовго.

Бровко підбіг до Марки, лиш він вийшов з хати. Собака вигинався, вимахував хвостом і пхав морду хлопцю, щоб той погладив його. Марко за звичкою покуйовдив шевелюру Бровка. Він дружньо залаяв.

–Підеш з нами, друже? – запитав хлопець.

Але собака відбіг на кілька кроків, різко зупинився і знову загавунів.

–То ти йдеш? – звів брови Марко.

Бровко знову підбіг, вхопив господаря за край куртки зубами і потягнув на себе. Тоді відстрибнув та гавкнув, припадаючи до землі.

–Можливо він хоче щось показати? – запитала Оксана.

–Схоже на те. Перед тим, як я пішов на пошуки Іванка, Бровко завів мене за курник. Там він вирив яму. Та у ній нічого не було.

–Глянемо ще раз?

–Ходімо, якщо хочеш, – знизав плечами Марко.

Собака біг попереду, оглядаючись чи Марко і Оксана прямують слідом. Врешті, прийшовши на місце, Бровко взявся шкребти передніми лапами замерзлу землю. Хлопець присів поруч, відсторонивши собаку. Він розгорнув надертий ґрунт і постукав кулаком по його поверхні.

–Як я і говорив – нічого. Лише замерзла земля.

Бровко знову кинувся до ями.

–Ти, звичайно, розумний собака, але цього разу помилився, – усміхнувся Марко. – Ходімо.

–Зачекай, – зупинила хлопця Оксана. – Глянь. Щось у фундаменті.

Дівчина присіла і пальцем розчистила ледь помітну дірку.

–А я й не помітив, – наблизився Марко. – Бровко просто не міг розрити мерзлу землю. Думаєш там щось може бути?

–Знаючи цього собаку, можу сказати тверде «так».

–Зачекай но.

Хлопець підірвався і кудись побіг. За короткий час він повернувся з важким ломом у руках і ліхтарем, який стирчав із кишені.

–Відійди, – сказав Марко і почав розбивати інструментом мерзлий ґрунт.

За кілька ударів отвір став більший. Хлопець відгорнув грудки землі і посвітив у пройму.

–Що там? – заглядала з-за плечей Марка Оксана.

–Якийсь одяг, – насупився, приглядаючись хлопець. – Схоже на мою стару сорочку.

Марко пхнув руку всередину, намацав предмет і витяг з ями. Він уважно розглянув його, крутячи в руках. Це була картата зелено-біла сорочка. Вона обгортала щось тверде прямокутної форми. Хлопець розгорнув предмет. Ним виявилась дерев’яна скринька. Нічого особливого у ній не було. Вона була поморена в темний колір, а поверх вкрита шаром лаку. Половинки скриньки скріпляла защібка у формі гачка накинутого на гвинтик. Марко положив скриньку на сніг і відчинив її. Зсередини на ній були вирізьблені якісь символи і написи.

–Знову латина? – присіла поруч Оксана.

–Не схоже. Зачекай, тут перегородка. Щось схоже на подвійне дно.

Хлопець натиснув на фанерне покриття. Воно, немов би на пружині піднялось. Марко відкинув його. Всередині лежала книжечка в шкіряній палітурці. Її скріплювала шовкова мотузка. Хлопець розмотав її і відкрив. На пожовклих від часу сторінках розмістились чорнильні написи. Вони були блідими та все ж придатними для читання. Оксана побачила, як руки Марка затрусились і він впустив книжечку.

–З тобою все гаразд? – запитала дівчина.

–Так, – закивав хлопець, важко ковтаючи слину. – Це мого батька.

Оксана підняла книжечку і прочитала напис на першій сторінці.

«Щоденник. Андрій Кравець. 1978 рік».