Коли опустяться сутінки

–Спершу я побачив жінку, – почав розповідь Марко. – Вона була налякана і бігла. Намагалась бігти. З її брови текла кров, яка вкривала половину обличчя. Здавалось, що я стою поруч і не лише бачу те, що відбувається, а переживаю ті ж відчуття. Безвихідь, паніка, страх. Ні, навіть жах. Жінка пересувалась, прикладаючи для цього не аби яких зусиль. Час від часу, вона зупинялась, опиралась на ближнє дерево, щоб віддихатись. В такі моменти її руки лягали на округлий живіт.

–Не може бути, – не витримала Оксана. – Невже...

–Так, вона була вагітна, – підтвердив здогадки дівчини Марко.

Якусь мить усі мовчали. Хлопець зрозумів, що у нікого немає запитань і продовжив:

–Я досі не можу зрозуміти коли відбувались ті події. Скільки років тому. Одяг на ній був зовсім простим, немов би зшитий самотужки. А взуття й взагалі не мала.

Їй було важко. А позаду лунали грізні вигуки якихось чоловіків, які невпинно наближались. Вони щось вигукували на незрозумілій мені мові та голосно реготали, насміхались з жінки. Переслідувачі розуміли, що доженуть її, що їй уже не утекти. Так і трапилось. Недолюдки оточили її поруч з деревом. Тим самим дубом. І у ті часи він був таким же, як зараз, таким же старим розлогим з грубезним гіллям, яке вкривало бронзове листя. І це дивно. Надворі було літо. Усе навколо буяло зеленню. Лиш він, дуб, не змінив колір. Не скинув старе і не одівся в нове листя.

Жінка притислась до стовбура, прикриваючи живіт руками. Вона намагалась захистити свою дитину. Знала, що це марні намагання, але материнський інстинкт робив свою справу. Спочатку бідолашна плакала, благала своїх карателів не чіпати її. Вони сміялись без перестану, а тоді почали її штрикати довгими списами. Досить примітивними, на мій погляд. Леза були примотані до держаків чи то мотузками, чи то пасмами із висушеної шкіри тварин. Самі ж наконечники зроблені не надто охайно і скидались скоріше на мідні чи бронзові, аніж на стальні. Та кололи вони боляче, до крові. Спершу по ногах. Жінка почала стікати кров’ю, але не здавалась. Вона вхопила товсту палицю, яка колись була гілкою, і намагалась відбиватись. Звичайно, усе було марним. Рани почали з’являтися також на її руках і передпліччях. Врешті, обезсилені пальці не змогли тримати дрюк. Жінка випустила його і осунулась, впираючись спиною в дерево. Один з переслідувачів ударив списом її у живіт. Вона заголосила, намагаючись зупинити липку кров руками, яка невпинно текла з її утроби. Та намагання були марними. Бідолашна, щось шепотіла, але я зміг розібрати лише одне слово: «Гатал»

–І, що це означає? – не стерпіла Оксана.

–Не знаю, – знизав плечами Марко.

–Це древнє ім’я, – пояснив Петро Іванович. – Скіфське.

–Ого, – здивувалась дівчина. – Як давно скіфи жили на цих землях?

–Від сьомого століття до нашої ери, – відповів Василь Васильович.

–Отже, – продовжив хлопець, – Наступний удар прийшовся жінці в шию. Хлинув багряний фонтан, орошуючи усе навкруги. Жінка хапала губами повітря, намагалась зупинити життєдайну рідину, яка невблаганно покидала тіло, а життя в її очах невпинно згасало. Якась кількість крові потрапила на старезну розтріскану кору. Гілля заворушилось, заскрипіло, немовби старець, що випрямлявся після довгого сидіння на одному місці чи сну. Стовбур, просто за спиною жінки, розчахнувся, утворивши велетенське дупло. Вона полетіла всередину. Переслідувачі кинулись до неї, але жінка зникла у темряві.

Здавалося, що я падав поруч із нею. В пітьму, в безодню. І коли швидкість, за моїми відчуттями, була шалена нас підхопили коріння. Ті ж самі, які ми бачили у тій печері, – глянув Марко на Оксану. – Власне у ній ми й опинились. І знову все та ж паморозь і крижаний холод. Складалось враження, що у інший світ потрапив. Жінка уже ледь дихала. Вона висіла під склепінням, обмотана корінням, яке немовби втягувало кров із її ран і пульсовало.

–Врятуйте...

Шепотіла жінка. Найдивніше те, що розмовляла вона невідомою для мене мовою, але я без будь яких проблем розумів усі слова. Раптом , поруч з нею з’явились дві пари червоних цяток. Ті ж потвори, яких ми бачили в печері. А тоді зайшла і кішка. Так, так. Та ж сама. Вона граційно наближалась і походу перекинулась у свою звичну подобу. Потвора наблизилась до жінки, вклала палець у рану на її шиї і злизала кров своїм змієподібним язиком.

–Врятуйте, – повторила жінка.

По її щоці скотилась сльоза. В процесі падіння, вона замерзла і розлетілась на друзки, ударившись об вкриту кіркою криги долівку.

–На що ти готова? – зашипіла істота.

–На все...

–Дитина у твоїй утробі житиме. – потворні пальці ковзнули по округлому животі. – Але є умова.

–Все, що завгодно.

–Ти даси життя дитині, а вона розбудить Володарів. Виведе їх на світ. А до цього їм потрібна їжа.

–Все... що... завгод... но...

Коріння обвило жінку, прикрило рани і вони перестали кровоточити. Там вона і народила. Це справді був хлопчик. Жінка обіймала дитя, цілувала, годувала груддю і шепотіла:

–Гатал, мій синочок.

Потвора дозволила нагодувати немовля, а тоді забрала від матері. Та віддавала сина з осторогою. Істота своїм гострим пазурем розрізала обидва передпліччя хлопчику і підняла. Червоноокі створіння не ворушились. Натомість коріння підхопили немовля і потягли вгору. За якийсь час новонародженого опустили, а потвора віддала його матері. Цілого і неушкодженого. Не було і ран. Залишились лише ледь помітні рубці.

–Ви боги? – запитала жінка. – Як я можу вас величати?

–У мене багато імен, але основне – Те, що відкриває двері. А це Володарі.

–Моє поселення... мій чоловік... – благально глянула на потвору жінка. – Їх усіх уб’ють, або поженуть у рабство.

Істота не відповіла, лише глянула на нерухомі тіла вгорі та покинула печеру.

–То виходить, кров дитини розбудила Володарів? – звела брови Оксана.

–Це ще не все. За якийсь час істота повернулась. Коріння спустили жінку з новонародженим немовлям на долівку і обвисли так, немовби й не рухались до цього. Породілля ступала обережно і неспішно. Коли потвора вивела жінку з печери, була глибока ніч. Під ногами хрустіла закрижаніла трава. Поруч з дубом лежали тіла переслідувачів. У всіх вирячені очі і перекошені обличчя. Немовби вони побачили перед смертю щось незбагненно жахливе. Сильні безстрашні загарбники, вкриті безліччю шрамів, які отримали в численних боях, безпомічно валялись під кроною могутнього дуба.

Чим далі вони відходили від дивного дерева, тим тепліше ставало. Зрештою попереду з’явилось поселення. Люди ще досі метушились поруч з своїми зруйнованими хатинами. Жінка несла свого сина на руках, притискаючи до грудей. Люди здивовано дивились на жінку з немовлям та істоту, яка йшла позаду. Вони підходили ближче і вклонялись перед ними. Усюди лежали тіла тих, хто напав на поселення. Усі такі ж спотворені, як і ті, що поруч з дубом.

Назустріч жінці вибіг чоловік. Він обійняв її, поцілував і, зі сльозами на очах, глянув на дитя.

–Так, – сказала жінка, – це наш син, Гатал.

Чоловік узяв немовля і обережно підняв над головою.

–Дивіться, люди! Дивіться усі! Це мій син! З його народженням трапилось диво. Боги благословили мого сина і врятували наше поселення від ворогів. Тепер ми не будемо постійно втікати, ми не будемо більше жертвами. Ми станемо господарями, хижаками у цьому світі. З цього моменту інші підкоряться нам.

–Невже це розвиток Скіфської цивілізації? – не йняв віри Петро Іванович. – Наскільки ж це могутні створіння, коли завдяки їх діям творились такі воістину великі історичні події?

–Що було далі? – запитала Оксана, не зважаючи на історика.

–Поневолення. Це плем’я ставало все сильнішим та сильнішим. Підкорювало інші поселення. І в цьому їм допомагали ті створінні. В першу чергу Те, що відчиняє двері. Але ціна була високою – людські життя. Їжею для Володарів ставали вороги, а з часом і раби. Їх приводили до дуба, проводили обряд з танцями навколо дерева та залишали зв'язаними, як жертвоприношення. Більше про них ніхто не згадував і не бачив їх.

–Саме це я бачила на камені, – сказала дівчина. – Людей, які танцювали навколо дерева. Що ж трапилось далі?

–Володарям цього було мало. Один раз в десять років вони покидали свою печеру. Траплялось це обов’язково взимку. Тоді усі жителі ховались по домівках і не виходили на вулицю протягом трьох днів. Ті, хто ослухався пропадали безслідно. А виводив Володарів з печери на світ той, хто розбудив.

–Гатал? – запитав Василь Васильович.

–Так, – кивнув Марко. – Але це ще не все. Ціна панування була значно дорожчою ніж здається на перший погляд. Ще через десять років той, хто заходив у печеру, прямував туди не сам.

–Що ти маєш на увазі? – не втерпіла Оксана.

–Він ніс на руках дитину. Свого сина. Не більше року від народження. У кожного наступного немовляти залишались такі ж малопомітні шрами на передпліччях. А батько зникав у триденній заметілі під час якої сонце так і не з’являлось над землею. Назавжди. Дитину ж повертали матері. І так тривало покоління за поколінням. Сотнями років поспіль.

–Що трапилось далі? – запитала дівчина. – Як вдалось зупинити і закрити цих потвор у їхньому сховку.

–Нажаль, я до кінця цього не знаю. Але те, що камінь грає у цьому надважливу роль, переконаний.

–А зникнення людей у вісімнадцятому столітті? – подався вперед Петро Іванович. – Про те, що вичитала Оксана. Воно якимось чином пов’язане з цими істотами?

–І не тільки це зникнення, – продовжував хлопець. – Володарі повертались ненадовго ще десятки разів. Але часи змінювались і люди ставали іншими. Якщо скіфи і язичницькі племена, які пізніше населяли ці землі, сприймали їх за богів, то з приходом християнства усе змінилось. Володарі стали нечистю. Прислужниками темряви. Їм ще вдавалось вириватись на світ, але це тривало недовго. Розлючені, вони убивали усіх навколо. Без жалю, без перебору. Тіла забирали у свій сховок і знову зникали на довгі роки. Дбала за них істота, Та, що відкриває двері. Будь який перехожий, який мав необережність наблизитись до дуба зникав, ставав їжею для Володарів. А вона вишукувала тих, хто зміг би вивести потвор на світ.

–Як взагалі можна сприймати щось подібне за богів? – нерозуміюче закрутила головою дівчина.

–Люди завжди сприймали богів жорстокими і владолюбними. Вони створювали їх по своїй подобі, – усміхнувся Василь Васильович.

–Тобто? – насупилась Оксана.

–Все просто, – знизав плечами Професор, – кожне божество, починаючи із сивої давнини і закінчуючи сьогоденням, нічим не відрізняється від людини. Вони такі ж заздрісні, ревниві, мстиві та ще багато, багато інших людських рис їм притаманні. Тому так. Учені говорять, що не бог придумав людину, а людина бога. Тож нічого дивного у тому, що потвор прийняли за богів немає. Тим паче, що вони допомогли племені розвинутися мало не в імперію.

–Зачекайте, – стрибнула на рівні ноги Оксана. – Чи означає це те, що Іванко саме той, хто виведе Володарів з печери?

Марко не відповів нічого, лише схилив голову і важко зітхнув. Він згадав ті малопомітні шрами на передпліччях брата, про які мама ніколи не хотіла говорити. Та й сам хлопець розповів не все. Притаїв від інших те, що знав, те, що бачив. Чи то не наважився, чи то боявся ще більше налякати оточуючих.