Коли опустяться сутінки

Загадкові написи на кулоні дивної кішки, яка з’явилась у дрімучому лісі посеред зими, події, які розвивались із небаченою швидкістю, сліди на снігу залишені невідомою істотою і багато чого ще. Залишались певні вагання напередодні, але поведінка Іванка сьогоднішнього ранку і вибрик Сніжинки, яка подряпала Марка, переконали Оксану діяти. Стільки запитань, які не давали спокою, але жодної відповіді. І це мабуть бісило найбільше. Дівчина зупинилась на порозі, поправила шарф і глянула на наручний годинник. Стрілки показували дванадцяту годину п’ять хвилин. Вона подивилась на сусіднє подвір’я, постояла мить і пішла розгорнутою стежкою до хвіртки. Оксана вирішила, що задумане нею, краще зробити одній. Щоб посвятити у свої плани Марка, часу було обмаль. Він би, напевне, погодився, але поки йому усе «розжуєш і покладеш до рота».

«З цими хлопцями,» – усміхнулась сама до себе Оксана.

Не зважаючи на обідній час, вулиці села були порожні. Частина знаходилась на роботах, інші сиділи по домівках, намагаючись без потреби не висовувати носа на вулицю. Оксана вдихала морозне чисте повітря, а разом із блакитним небом над головою, це додавало позитивного настрою. Вона йшла сповнена роздумів, у передчутті, що їй вдасться зробити задумане. Як же не терпілось дізнатись походження кулона. А переведені написи, ще більше спонукали до розгадки його таємниці.

Оксана пришвидшила ходу, щоб встигнути на обідній рейсовий автобус. До зупинки було не більше кілометра, тож час ще залишався. Але село було проїздним, тому краще приходити заздалегідь. Бо може і хвоста показати.

Дівчина уже бачила заметену снігом зупинку. Зараз вона скидалась на пагорб, який височів над, без того вражаючим, пластом снігу. Десь позаду почувся гуркіт мотору. Оксана зійшла на край неширокої дороги, щоб пропустити авто. Виявилось, що це їхав Петро Іванович на своєму «Запорожцю». Автомобіль сповільнив хід і зрештою зупинився поруч з дівчиною. Оксана взялась за ручку, натиснула кнопку і потягла на себе. Двері ледь чутно скрипнули. На пасажирському сидінні розмістилась мама Василя Васильовича.

–Христос народився, – привіталась дівчина.

–Славімо його, – відповіли вони мало не в один голос.

–Ти куди зібралась? – Запитав Петро Іванович.

–До райцентру, – невпевнено відповіла Оксана. – Маю там деякі справи. А ви?

–Ми їдемо до Василька, – ніжно усміхнулась старенька.

–Як він, до речі?

–О! Вже набагато краще. Лікар казав, що можливо, його випишуть швидше запланованого часу.

–Це ж чудово, – щиро усміхнулась дівчина.

–То що, складеш нам компанію? – запитав Петро Іванович.

–Я залюбки.

Щоб не турбувати стареньку, Оксана сіла на заднє сидіння зі сторони водія. В автомобілі було ще досить холодно, та все ж тепліше, ніж на дворі. А з попереднього досвіду дівчина знала, що на півдороги у салоні стане уже досить тепло.

–Які ж справи заставили, таку молоду дівчину, їхати у райцентр одну? – запитала старенька. – Це ж добре, що ми по дорозі зустрілись. Ми зможемо і назад тебе забрати. Адже так, Петре?

–Так, – кивнув водій.

–Буду дуже вдячна, – кивнула Оксана.

–Дідусь хоч знає, що ти ось так сама їдеш? – не вгавала старенька.

–Звичайно. Я і у село сама приїхала. А це куди довша дорога.

–Молодчинка. То чого у райцентр їдеш? Чи це таємниця?

–Та так...

–Б’юсь об заклад, що це пов’язано з кулоном, – глянув у дзеркало заднього вигляду Петро Іванович.

Оксана ніяково кивнула.

–Ох, ці загадки, – усміхнувся водій. – Розповідай, що задумала? Може чим і допоможу, або підкажу.

–Я трішки пофотографувала. Хочу зробити кілька світлин. Не знаю чи роблять миттєві.

–Є один салон. Щоправда там ціни вищі, але, за потреби, зроблять фото за десять хвилин.

–Це те, що потрібно, – ледь не плеснула в долоні дівчина. – А гроші я маю.

–Гаразд, я підвезу тебе під самі двері. А, що далі?

–Тобто? – звела брови Оксана.

–Не думаю, що основна ціль – зробити швидко світлини. Для чого такий поспіх? Тому і запитую – що далі?

–Хотіла знайти хоч щось про цей кулон. Думала сходити в міську центральну бібліотеку. Може щось і вдасться.

–У бібліотеку потрібно бути записаним. По іншому ніяк.

–Я вже кілька років поспіль беру на літо літературу. Люблю читати.

–Яка розумниця, – сказала старенька. – Василько також з дитинства любив читати. Це добре, коли діти читають. З книг можна почерпнути багато корисного.

Автомобіль припаркувався на узбіччі, поруч з п’типоверхівкою. Над одним із приміщень розмістилась вивіска: «Фотоательє, професійне фото, друк за десять хвилин».

–Дякую за те, що привезли, – сказала Оксана, щиро всміхаючись.

–Немає за що, – Петро Іванович глянув на наручний годинник. – Давай так: зараз майже тринадцята. Приходь у лікарню до сімнадцятої. Одразу і Василя Васильовича навідаєш. А тоді разом повернемось у село.

–Домовились, – кивнула дівчина.

Світлини, як і обіцяно, були готові за десять хвилин. Заплатити довелось мало не вдвічі більше, але Оксана вирішила це виправданим. Працівник фотосалону поклав світлини у конверт і, зі здивованим поглядом, віддав його дівчині, хоч і намагався натягнути на обличчя доброзичливу усмішку. Оксана подякувала і швидко попрямувала до бібліотеки. Ніби й часу було ще вдосталь, але їй здавалось, що він йде шалено швидко. Бібліотекарка, як і зазвичай зустріла її щирою усмішкою. Вона виглядала настільки стереотипно, наскільки це було можливим. Побите сивиною волосся було заплете в косу і замотане в ґульку на маківці. На краю носа сиділи окуляри з гострими краями, поверх яких загадково дивилась працівниця бібліотеки. Через це їй доводилось нахиляти голову і її погляд здавався злісним. Хоч насправді це була жінка найдобрішої душі.

–Доброго дня, Галино Степанівна, – привіталась дівчина, щойно увійшовши.

–Доброго, Оксанко. Не очікувала тебе побачити. Ти взимку зрідка заходиш.

–Влітку часу побільше. А зараз скільки тих канікул, – підійшла вона до столу. – Як ви?

–Дякую, усе гаразд.

–Це добре, – Оксана потерла руки, похукавши на них.

–Так, – розчаровано закивала бібліотекарка, – опалення тут нікудишнє. Та й для кого воно потрібне. У такий час людей зовсім мало. А я, ось, тепліше закутаюсь, та й відсиджу відведений час. То, що тебе цікавить? Якщо мені не зраджує пам’ять, тобі до вподоби пригодницькі романи з безліччю загадок.

–Так і є. Але сьогодні мені потрібне дещо інше.

–Що саме? – поправила окуляри Галина Степанівна. – Може щось і підкажу.

–Мені потрібна література, де є згадки про моє село, або округу. Підійде також історія району.

–О! Це цікаво. Ходімо, – поманила рукою бібліотекарка. – Ось. Тут знаходиться усе, що стосується нашого міста і району. Чи є щось про твоє село, я не знаю.

Ряд з книгами був не надто великий, та й літератури було не густо. Оксана не знала радіти цьому чи ні. Вона подякувала Галині Василівні і взялась перебирати книгу за книгою.

Час йшов, а дівчині не вдавалось знайти бодай би чогось. Лише дати заснування і важливі історичні події, яких було не густо. Усе закінчувалось загальним описом без особливих подробиць. Оксана глянула на годинник. Половина на сімнадцяту. Потрібно було йти. Вона встигла переглянути усі книги, окрім тієї, що тримало зараз у руках. Це був досить вагомий том у старій палітурці. Сторінки пожовкли, а деякі були понаддирані. Від неї тхнуло пилом і стариною. Дівчина відкрила книгу і пробігла швидко поглядом по змісту. Увагу привернув розділ з назвою: «Трагічні події сіл району, які стали міфами». Оксана ще раз глянула на стелаж, тоді у книгу, перегорнула сторінки на потрібну їй і прочитала заголовок: «Трагедія поруч з Древнім лісом».

«Це може бути саме тим, що потрібно» - подумала вона.

Дівчина закрила книгу і пішла до столу, щоб виписати її.

–Так довго ти ще не обирала літературу, – усміхнулась Галина Степанівна. – Але бачу все ж щось знайшла.

–Так. Ось, – Оксана поклала книгу на стіл.

–Цю я і не пам’ятаю коли востаннє брали. Років з двадцять тому щонайменше. А може й більше. Думаєш, вона буде тобі цікавою? – вписуючи дані книги в картку, говорила бібліотекарка.

–Побачимо, – усміхнулась дівчина.

–І не забудь...

–Пам’ятаю, пам’ятаю, не більше двох тижнів, – кинула через плече Оксана, покидаючи приміщення бібліотеки. – Хорошого Вам вечора, Галино Степанівна.

–І тобі.