Шлях Сну. Ліс

Основним на цій галявині був величезний дуб. Здавалося він накривав своєю кроною весь вільний простір. Але найдивовижнішим тут був одноповерховий будиночок, що в’юнком охоплював стовбур зеленого велета. Асиметричні стіни та хвилястий дах ламали будь-яке уявлення про архітектурні конструкції. А яскраві квіти та виноград вились дивовижними візерунками на стінах і розповзалися килимком по землі у різні боки, що робило цей будиночок справді казковим.

– Тут хтось живе? – вражено спитав Сон.

– Ні, тут хтось годує, – всміхнувся Терен, а тоді поглянув на молодих вільнодіїв і додав: – Зголоднілих дітей Потоку.

– І майстрів Потоку тут теж годують, – саркастично вставила дівчина, що мала темне хвилясте волосся та гострі зелені очі.

– Майстри – то теж діти Потоку, М’ято, – іронічно всміхнувся Терен і попрямував до різьблених дверей будинку.

Та не встиг він наблизитись, як двері раптом відчинилися і на зустріч вийшов високий молодий парубок.

– Ясний день, Терене, – вродливе обличчі хлопця сяяло усмішкою. – Як завжди надворі?

Взагалі Сон помітив, що всі вільнодії були красивими людьми. В них були стрункі постави та гарно розвинені тіла. Їхні обличчя завжди були відкритими та мали правильні риси. В Лісі не було старих людей, хоча Сон відчував, що наприклад, життєтворцю Тису вже багато років. На вигляд він був молодим статним чоловіком, але очі були пронизливі та глибокі, наче дивишся у безодню. Та все ж, нічого в цих дивних людях не було з надлишком. Тут не було дуже кремезних чоловіків або жінок з надто пишними формами. Всі були стрункі та красиві. Хлопці більш статні, дівчата більш витончені, але всі з відкритими спокійними обличчями, що випромінювали красу та силу. Таку, що здавалося поряд з ними, завжди все буде добре.

Проте хлопець, який вийшов щойно на ґанок, навіть серед вільнодіїв, вирізнявся винятково привабливою зовнішністю. В нього були великі блакитні очі та витончені риси обличчя. Неслухняні пасма хвилястого волосся грайливо вибивалися з недбало перехопленого зеленою стрічкою, хвостика. А його усмішка була така щира та промениста, що здавалося він просто не може не подобатися всім без винятку.

– Ясний день, Барвінку, – всміхнувся Терен. – Так, надворі. Але нас сьогодні більше, – і він кинув погляд на Сонька.

– Бачу, – красунчик привітно всміхнувся хлопчику. – Саме сьогодні у нас є смаколики для малечі.

– Дякую, – зніяковіло відповів Сон, але одразу опанував себе і стримано додав: – Дякую за турботу. Та я можу поїсти те ж, що й усі.

– Серйозне виховання, – усміхнені очі Барвінка уважно подивилися на хлопчика. – Але у нас тут не Рада Краю, тож почувайся вільно. І смаколики у нас дорослі теж люблять.

Лише мить і дивний хлопець зник за дверима, а Сон отетеріло дивився на те місце, де щойно на нього дивились усміхнені сині очі. Він відмовився від смаколиків, бо діяв так, як його вчили батьки, ще перед першим великим бенкетом у Раді Краю. Гарним тоном було відмовитися від надлишкової уваги. Це мало з дитинства виховувати у нащадків знатних родів стриманість та вміння вести себе в дорослому суспільстві. Ті ж самі слова він ще не раз говорив на інших важливих зустрічах, куди його брали батьки, але той перший раз в Раді Краю запам’ятався назавжди.

Поки Сон думав над всім цим, Барвінок вже виніс два плетених кошики, накриті барвистими рушниками. Судячи із запашного аромату, в них було щось дуже смачне, тому крім бажання спробувати вміст чарівних кошиків, думок у Сона більше не лишилось.

– Яка смакота! Дякуємо! – щебетали дівчата, забираючи кошики з обідом та кидаючи на Барвінка грайливі погляди.

Терен лише всміхнувся і повів гурт кудись в обхід будинку. Але там на Сона чекав новий дивовижний краєвид. Ціла низка затишних галявинок, відмежованих високими квітковими кущами, утворювали неймовірно затишні місцинки для обіду.

Поки Сон вражено оглядав нове місце, дівчата вибрали одну з галявин і рішуче вказали хлопцям куди ставити кошики. Сон навіть не помітив, як ті кошики раптом опинились у хлопців, які вже встигли розстелити на траві лляні рушники. Ще за кілька хвилин на рушниках з’явилися щойно спечені житні хлібці, нарізані шматочки бринзи, твердий витриманий сир та яскравий букет овочів. Різнокольорові помідори, огірки та перчики були красиво перекладені кучерявими листками салату, зеленим пір’ям молодої цибулі, кропом та петрушкою. А головною стравою була велика запечена з сиром та печерицями картопля. Ще на дні кошика виявились дерев’яні дощечки у вигляді листочків та набори приборів. Все це було оздоблено майстерною різьбою і виглядало як витвір мистецтва.

Сон подивившись як роблять інші, взяв один дерев’яний листочок і поклав на нього велику картоплину. Тоді розкрив її на дві частини і почав смакувати запашну страву. І смак виявився дійсно казковим! Хлопцю сподобалося абсолютно все. Здавалося, що овочі та зелень тільки-но зірвані з грядки, хліб та гаряча страва потрапили до них прямо з печі, а сири привезли з найкращих сироварень Вільного.

В другому кошику був смачний відвар з листків плодових дерев та обіцяні смаколики у вигляді кульок з різними видами горіхів, медом та ще чимось дуже смачним. Сон сам дивувався з яким задоволенням обідає. Наче ж він і не такий голодний був, та й виріс на гарних стравах, що готувалися з найякісніших продуктів. Та щось таки було неймовірно приємне в тому, щоб сидіти на травичці під квітковими кущами та смакувати запашну їжу з чарівних кошиків. Мабуть правду кажуть люди, що у вільнодіїв все зачароване: і повітря, і їжа... “І, навіть, самі вільнодії!” – додав про себе Сонько. Тому вони такі красиві...

Поки хлопчик думав над дивним устроєм мешканців Лісу, за обідом розгорнулася розмова.

– То нам теж можна буде піти? – в очах молодого вільнодія, що сидів, схрестивши ноги, замерехтіли смарагдові вогники.

– Можливо, Хмеле, – неохоче погодився Терен. – В будь–якому разі то не розвага і не тренування.

– Але ж вчили ви нас теж не для розваг. Чи не так, майстре? – в очах М’яти замерехтів темно-зелений вогонь і вона рішуче поглянула у вічі вчителю.

Терен на це лише всміхнувся.

– Скільки б ви мене не вмовляли, – спокійно сказав він, а тоді кинув на М’яту веселий погляд і додав: – І не свердлили своїми чарівними очима, але вирішувати не мені. Про все буде відомо ввечері. Проте я врахую ваш намір, – вже серйозно додав він.

– А куди це ми вже зібралися? – раптом запитав хлопець, що напів лежав, спираючись на лікоть, і безтурботно крутив у роті тоненьку соломинку. – Чи це можна знати тільки тим, хто випадково почув розмову майстрів? – закінчив він, іронічно подивившись на друзів.

– Якби сили Потоку принесли тебе вчасно, ти б теж випадково опинився в тому ж місці і почув би ту ж розмову, – підшпилила його М’ята.

– Молочай так не може, – всміхнувся Хміль. – Це порушить його внутрішню гармонію.

– Шановні вільнодії, – перервав їх Терен і насмішкувато додав: – Витратьте свою силу на щось більш корисне. Ввечері все вирішимо. А зараз я маю залишити вас.

– То до вечора у нас вільний час? – зраділа Шавлія.

– Час на самовдосконалення та споглядання суті Життя, – іронічно всміхнувся Терен. – Головне не гуляйте біля Кордонів, – вже серйозно додав він.

– А Сон з нами? – запитав Хміль.

Було видно, що молодий вільнодій звик брати відповідальність за інших і друзі визнавали його неформальним лідером гурту.

– Так, Хмеле. Попіклуйтесь про нього.

Терен обвів поглядом молодих вільнодіїв.

– Вашим завданням буде продовжити знайомити Сонька з традиціями Потоку, – сказав він і з усмішкою додав: – Але так, щоб надвечір йому не захотілося втекти з Лісу.

Сон зрозумів, що майстер жартує, але від надлишку нових вражень відчував себе досить розгубленим. Шавлія помітила це, але витлумачила інакше, вирішивши що хлопчику приділили недостатньо уваги.

– Сонько, майстер Терен жартує, – заспокійливо промовила вона. – З нами тобі буде весело.

– Хлопче, тримайся, навіть якщо буде весело, – щиро розсміявся Терен і весело додав: – Схоже я знайшов собі гідну заміну. Приглянь за ними, Соне!

Очі в хлопця розширилися від несподіванки, але майстер вже зник за деревами, залишивши молодь наодинці з Лісом.