Шлях Сну. Ліс

Срібне сяйво місяця падало на нічне полотно безкрайого степу. Нічого не порушувало передсвітанкову тишу, крім ледь чутного шелесту, що залишали по собі дивні тіні. Якщо придивитися краще, то могло б здатися, що то люди. Проте люди не ходять так тихо, та й не буває у них справ глухої ночі на порожніх диких луках.

– Чому ми вирішили йти пішки? Далеко ж... – прошепотів Очерет.

– Щоб краще відчути місця, де були чужинці, – майже беззвучно відповів Верес. – Ми повинні розуміти з чим маємо справу.

Знову запала тиша, яку порушував тільки шелест легких темних плащів. Короткі брунатні плащі з вишитим Зеленим Деревом, були не тільки частиною традиційного вбрання вільнодіїв Потоку Життя, а ще й мали потужні захисні властивості, що допомагали у будь-якій роботі поза Лісом.

– Ми вже біля Стрімкої, – тихо сказала Вільха. – Але здається в цій частині річки немає переправи.

– Тут є човен, який можна ненадовго позичити, – відповів Верес, уважно дивлячись кудись вдалину.

– Спеціально для вільнодіїв Потоку? – змовницьким голосом зашепотів Очерет.

– Спеціально для друзів, яким вкрай потрібно на той берег, – з ледь помітною усмішкою відповів майстер.

Вільнодій ще раз уважно обвів поглядом обрій, а тоді показав напрямок у бік річкового очерету, який потроху заступав різнотрав’я.

Майже одразу війнуло вологим повітрям і невеликий гурт швидко вийшов на крутий берег Стрімкої. Вільнодії нечутно спустилися на тонку смужку піску і зі здивуванням зауважили будиночок. Тримався він на дерев’яних сваях, одним боком нависаючи над водою, а другим притуляючись до крутого схилу. Помітити його з луків було майже неможливо.

Верес підійшов до будинку і зупинився, неначе чогось очікував. Двері одразу скрипнули і на коротких сходах з’явився кремезний чоловік. Руде волосся до плечей, довгі вуса і ще довша борода, заплетена в три коси, говорили про те, що господар будинку не з цих країв. В цілому чоловік виглядав волохатим та непривітним, але побачивши Вереса одразу широко всміхнувся.

– Що, вільнодію, не спиться ночами? – забулькотів він гучним басом.

Верес теж був радий зустрічі, але час не чекав.

– Маємо деякі справи по той бік річки, Коропе.

Чоловік змінився в обличчі.

– Ти певен, що вам туди треба? – похмуро спитав він. – В Краї досі горе блукає… Знаю, ти даси собі раду, але ж дітей туди брати не варто, – і рудобородий здоровань кинув погляд у бік молодих вільнодіїв.

– Вони вже не діти, – спокійно сказав Верес. – І я був там, тому не хвилюйся. Скажи краще, як тебе оминула ця навала?

– Ти ж знаєш, в мене свої методи… – зам’явся чолов’яга.

Обличчям Вереса промайнула усмішка, але було очевидно, що він чекає більш розлогих пояснень.

– Ну, по–перше, не кожен знайде мій будинок, – неохоче почав Короп. – А як хтось занадто наполегливий і поцікавиться, то доплисти сюди вкрай важко. Течія стрімка, вирів багато, та й пороги недалеко...

– І скількох ти “не доплив”? – з насмішкою спитав Верес.

– Та, мабуть, з десяток чи зо два, – вдоволено вишкірився чолов’яга. – Я що їх рахував.

Верес теж усміхнувся, але одразу став серйозним.

– Будь обережний, Коропе. Це не простий ворог, – багатозначно сказав вільнодій, а тоді витяг щось з–під плаща і простягнув чоловіку. – Візьми. Повісиш десь під дахом, щоб і зі степу не добігали, – з ледь помітною усмішкою додав він.

Рудобородий взяв до рук пласке металеве кільце, на якому по колу були викарбувані рунічні символи.

– Дякую, Вересе, – щиро сказав здоровань. – Спускайтеся до човна. Я зараз буду, – додав він і зник за дверима.

Аїр з цікавістю спостерігав за всім, що відбувалося.

– А хіба люди можуть застосовувати рунічне коло? – запитав він, поки господар шарудів десь в нетрях будинку.

– Можуть, якщо воно вже активоване, – відповів Верес, сходячи на невеликий місток, до якого був прив’язаний човен. – Але в такому разі рунічне коло працює як зачарована річ, тобто має тільки одну властивість. Вільнодії ж натомість можуть активувати різні властивості у будь-який час відповідно до потреби.

– А це коло активоване на захисний бар’єр? – спитав Аїр.

– Саме так, – Верес уважно подивився на молодого вільнодія. – Цікавився рунічними колами?

– Не те щоб сильно, просто… в Школі розповідали, – швидко знайшовся хлопець.

– Наскільки я пам’ятаю шкільну програму, то там такого не розповідають, – багатозначно всміхнувся вільнодій.

Аїр ледь помітно почервонів. Верес, як завжди, наскрізь бачить. Мабуть краще розповісти все як є, навіть якщо потім доведеться віддати артефакт.

– До мене випадково потрапило одне рунічне коло, – неохоче почав молодий вільнодій. – Тобто спочатку воно потрапило до моїх батьків, а вже потім до мене.

Аїр зібрався з думками. Це він вперше комусь розповідав цю історію.

– Я тоді був ще малим, – продовжив він. – Але вже настав час відправляти мене до Потоку, тому батьки вирішили віддати цю річ мені. Пізніше, коли я вже трохи розумівся на предметах сили, то почав розбиратися й з ним. Щось запитував у майстрів, які у нас викладали... Ну а дещо й сам зрозумів, – видихнув молодий вільнодій, готовий до будь-яких наслідків.

– Самому навчитися працювати з артефактами такого рівня непросто, – задумався Верес, а тоді з цікавістю подивився на свого учня і всміхнувшись додав: – Коли повернемося з Краю, нагадай мені, щоб я дав тобі ще одну цікаву річ для позашкільної роботи.