Шлях Сну. Ліс

Сонце вже сіло за обрій і настали очікувані всіма сутінки. Вільнодії неспішно збиралися в Серці Потоку. До початку святкування ще був час, але більшість знайшли для себе справи біля Зеленого Дерева.

Життєтворці мали зустріч з майстрами, тому серед крони легендарного дуба то з’являлися, то зникали вільнодії. Молодь у святковому вбранні теж вже стягувалася до Серця Потоку і легендарна галявина все більше наповнювалась веселими розмовами та сміхом.

Аїр із Рястом вже стояли на галявині, коли Очерет збуджений та святковий випірнув з-поміж дерев і почав шукати друзів.

– Очерете, як будеш так сильно крутити головою, то зіпсуєш собі всю зачіску, – підшпилив Ряст, стоячи лише за кілька кроків від нього.

Вільнодій одразу припинив сіпатись і гордо підійшов до друзів, так наче попередня репліка була не до нього. Очерет і справді виглядав вражаюче. Світло-русяве волосся розсипалося по білосніжній лляній сорочці. Золотаво-коричневий орнамент, що оздоблював воріт та зап'ястя, гарно відтіняв виразні світло-карі очі. Та найбільше вражала товста коса, що була заплетена по центру від самого лоба, відкриваючи чоло та підкреслюючи масивні, але правильні риси обличчя хлопця. Зараз він швидше скидався на молодого воїна, аніж на вільнодія. Над цим схоже й пожартували друзі.

Самі ж вони мали традиційні для Потоку зачіски, що було прийнято носити в особливі дні. Розпущене волосся, символ вільної сили, перехоплене двома косами від скронь, символ майстерності, що приборкує та направляє силу.

– А де Вільха? – замість привітання запитав Очерет.

– Сказала, що буде пізніше, – відповів Аїр.

– Мабуть, теж коси заплітає. Але поряд із тобою в неї геть нема шансів когось вразити, – весело засміявся Ряст.

– От же причепився, – невдоволено кинув Очерет. – Зате я не боюся ламати застарілі традиції і вносити нові ідеї.

Але друзі його вже не слухали, бо щось почало відбуватися. Тепер погляди всіх вільнодіїв були спрямовані на Зелене Дерево та життєтворців, що стояли поряд з ним. Ясен вийшов наперед і почав говорити. І хоча говорив він неголосно, його слова проникали у кожен куточок Серця Потоку.

– Вільнодії Потоку Життя, брати та сестри по силі! Наступає ніч, осяяна трьома місяцями. У кожного з них свій шлях. Вільнодії теж мають шляхи, що в’ються серед різнотрав’я Всесвіту. Нехай же цієї ночі кожен побачить власний Шлях ясно та щиро. І нехай сила Потоку завжди буде з вами!

Стало вже досить темно, проте здавалося, що повітря випромінює ледь помітне сяйво. Вільнодії, які ще годину назад здавалися звичайними людьми, зараз виглядали геть потойбічно. В тьмяному світлі сутінків, м’яке сяйво їхніх очей освітлювало усміхнені обличчя, а у майстрів на руках мерехтіли візерунки шляху.

Ліс теж змінився. На деревах тепер сяяли давні символи, а Зелене Дерево було повністю вкрите складним орнаментом, що світився різними відтінками зеленого та брунатного.

Сон захоплено дивився на все це. Розповіді про вільнодіїв та їхні дійства, багато разів прикрашені людською фантазією, не могли навіть зрівнятися з тим, що він бачив зараз.

Серед присутніх Сон також помітив однолітків. Дітей, які тільки починали шлях в Потоці. Вони де-не-де вигулькували з-поміж вільнодіїв, дивлячись на все пронизливими сяючими очима. Хлопцю раптом теж закортіло, щоб його очі випромінювали красиве зелене світло. Він обернувся до Ясена і запитав:

– А коли мої очі будуть випромінювати зелене світло?

– Зелене? – замислився життєтворець. – Думаю вже після дійства Ім’янаречення.

– А як скоро буде це дійство?

– Зазвичай, близько року проходить від дня, коли діти потрапляють до Лісу. Але в тебе буде наступного тижня.

Сон зрадів і хотів поцікавитися, чому для нього зробили виключення, але Жовтий місяць вже випірнув з-за обрію і простір наповнився дивним звуком. Здавалося, що це тихо гуде Ліс. Сон поглянув на вільнодіїв. Вони вже стояли великим колом. Звук почав перетворюватися на тиху мелодію, до якої приєднався глухий ритм барабана. Ритмічний бій наростав, повітря в колі ставало все густіше та яскравіше. Вільнодії взялися за руки, замкнувши коло, всередині якого сяяло бліде жовте світло. Сон подивився на жовтий кругляшок місяця, що вже здійнявся над обрієм, потім на велику сяючу кулю, що утворилася в колі вільнодіїв і зрозумів, що вони якось пов’язані. Він хотів запитати про це Ясена, але його вже не було поряд. А придивившись краще, побачив, що життєтворець теж стоїть у спільному колі.

Сяюча куля ставала ще яскравішою під ритмічний наростаючий бій, але раптом все стихло. Сону здалося, що час зупинився. Пройшла мить, а може вічність, коли простір знову наповнивнився тихою красивою мелодією. Вона пробуджувала в душі неймовірну радість. Сяюча жовта куля почала підійматися над колом вільнодіїв, вона розширювалася, а потім неспішно розчинилася у нічній темряві, залишивши по собі золотавий туман.

Музика стала більш виразною та яскравою. Вільнодії почали розходитися галявиною і веселий гомін наповнив Серце Потоку. Ніч Місячних Шляхів розпочалася…

– Погляньте на Сонька, – Вільха з цікавістю роздивлялася хлопчика, що стояв з іншого боку галявини.

– Очі світяться так, наче вже пройшов перше посвячення, – весело додав Ряст.

– І сяйво незвичного кольору, – задумався Аїр. – Сріблясто-блакитне...

– Може життєтворці помилилися і йому не в Потік Життя, – припустив Очерет.

– Так, просто колір не помітили, – засміявся Ряст. – Таке з життєтворцями часто буває... Тобі часом коса на голову не натисла?

– Та що ти до коси причепився! Заздриш?

– Так, вже відчуваю як ти всіх дівчат зачаруєш і нам з Аїром нікого не залишиш.

– Як на мене, то виглядає гарненько, – Вільха кинула на друга оцінюючий погляд і той аж зашарівся. – Очерету личить. Схожий на воїна із Західного Кордону.

– А мав би бути схожим на мудрого вільнодія, – не відступав Ряст.

– Не прискіпуйся, Рясте, – засміялася Вільха. – Мені подобається. Оригінально вийшло.

Очерет щось хотів сказати, але побачив, що до їхнього гурту прямують М’ята та Шавлія. Схоже дівчата були у гарному гуморі.

– Ясна ніч, вільнодії, – з награною серйозністю блиснула очима М’ята.

– Ясна, – весело всміхнувся Ряст.

– Не хочеш потанцювати, Очерете? – неочікувано запитала Шавлія.

– Хочу... – невпевнено відповів молодий вільнодій, вочевидь не чекавши такого стрімкого запрошення, але швидко зорієнтувався і весело додав: – Підемо під саму крону Зеленого. Нехай зійде на нас мудрість Потоку!

Очерет швидко взяв за руку усміхнену Шавлію і повів її крізь поле танцюючих до Зеленого Дерева.

Все сталося так швидко, що решта друзів деякий час вражено дивилися їм у слід. М’ята розгублено глянула на хлопців, наче вибачаючись за поведінку подруги. Ряст перехопив той погляд і вирішив виправити ситуацію:

– Розумію, вибір важкий, але ти впораєшся, – весело всміхнувся він.

М’ята теж усміхнулася, взяла Ряста за руку і через мить вони вже розчинилися у веселому русі.

Аїр оговтався першим і вже потягнувся запросити Вільху, але майже поряд з виру танцюючих випірнула молода вільнодія, недвозначно прямуючи до нього. “Якось дивно сьогодні все відбувається”, – встиг подумати вільнодій. Дівчата, звісно запрошують хлопців, але частіше все ж буває навпаки. І зазвичай не біжать всі одразу танцювати. А сьогодні наче бояться не встигнути. Може скидають напругу після відновлення Краю чи, навпаки, розкидаються надлишком сили після входження в Потік...

Поки Аїр думав, дівчина підійшла зовсім близько. Він вже хотів відмовитись, щоб не залишати Вільху саму. Але подруга лише всміхнулась і в його голові зазвучали слова: “Іди. Я знайду як себе розважити”. Вільнодій навіть не встиг здивуватися і лише останнім поглядом вихопив сяючу усмішку Вільхи та її тендітний стан у розкішній зеленій сукні з шовковими стрічками…