Шлях Сну. Ліс

Вільха зробила ковток густого темного напою. Аромат був тонкий та холодний, а смак просто неперевершений. Відчуття одразу загострились і вона відчула як кров пульсує в жилах. Блакитний місяць вже дійшов своєї найвищої позиції і Вільха відчула, що він світить прямо на неї.

Місячне сяйво впало на келих і срібло раптом набуло блакитного відтінку, ставши напівпрозорим. І Вільха зрозуміла, чому майстра назвала його “блакитним сріблом”. Тепер все, на що вона дивилася, відкривало їй свою глибинну суть. Це було дивно, але цікаво, наче захоплюючий сон.

Вона перевела погляд на майстрів, що стояли поряд і про щось неголосно розмовляли. На їхніх обличчях були стримані усмішки. Погляд Вільхи зупинився на клаптику тканини, який закривав груди майстри. На зеленому тлі були вишиті темно червоні лінії і вона зрозуміла, що це символи Полум’я Сонця, хоча ні разу їх не бачила. Далі її погляд ковзнув по тендітним жіночим формам вільнодії і їй здалося, що навіть клаптик тканини зайвий. Він тільки приховує справжню красу досконалого тіла.

Вільха перевела погляд на Вереса й Терена. Вони високо тримали келихи і від тої невеликої напруги на руках проступили рельєфні м’язи, а на них жили, в яких ритмічно пульсувала кров. Сила життя текла через їхні тіла і це було дуже приємно відчувати. Візерунки на тілі здалися невимовно красивими, а самі тіла неймовірно досконалими. У Вільхи почало стукати в скронях. Вона знову подивилася на майстрів. Всі троє були сильними, врівноваженими та вільними…

Раптом їй захотілося зняти одежу, щоб стати такою ж сильною та вільною як вони. Вона поглянула на себе і побачила, що на ній вже немає одягу, а на грудях світиться смарагдовим сяйвом неймовірно красива квітка, утворена безліччю складних візерунків. Вільха подивилася у бік майстрів, але побачила лише зелене сяйво, в якому зникав жіночий силует. Пройшла ще мить і обриси зовсім зникли, а зелене сяйво розвіялось. Тепер залишилися тільки дерева невідомого лісу...

– Вільхо, з тобою все гаразд? – Верес перший помітив, що з дівчиною щось відбувається.

Знайомий голос розрізав марево і невідомий ліс розвіявся. Вільха знову бачила майстрів і простягнуту руку Вереса, що торкалася її плеча. Вона почала розглядати візерунки на його руці і світ знову зник, лишилося тільки сяюче мереживо, що заповнило увесь простір. Тонкі лінії вилися довгими гілками, на них розпускалося листя і розквітали квіти. Одна з квіток була яскраво червоною. Та раптом вона перетворилася у негарну липку пляму. Вільха придивилася і зрозуміла, що це кров просочилася крізь білу вишиту сорочку. Вона приклала долоні щоб зупинити кров, але на них лягла рука зі знайомими візерунками і знайомий голос сказав: “Не витрачай сили, Вільхо. Попіклуйся про себе...”. Вона підняла очі і побачила, що то Верес лежить на траві тяжко поранений. Недалеко почувся тупіт кінських копит і вона зрозуміла, що часу більше немає. Вона не встигне нічого зробити. І від відчаю та власного безсилля у неї полилися сльози...

– Вільхо, подивись на мене! – голос розрізав страх та відчай.

Дівчина знову побачила галявину. Тепер вона вже сиділа на землі, притулившись спиною до дерева, а навколо стояли вільнодії. Вони спокійно та уважно спостерігали за нею, а Верес тримав її за плечі. Вона з жахом глянула на те на місце під серцем, де в нього щойно була страшна рана, але її там більше не було. Вона придивилася уважніше і побачила на тому місці ледь помітний шрам. Візерунки на тілі Вереса раптом ожили і почали змінюватися. Місце під серцем тепер обвивали гілки, що були схожі на вербу. Вона підняла очі і знову не побачила нікого крім Вереса. Тепер він лежав на ліжку в затишній кімнаті, і опирався на один лікоть. Простирадло до пояса закривало його оголене тіло, а зелені очі випромінювали ніжність та турботу. “Сонечко, не хвилюйся! Все буде добре...” – промовив він. Але всередині у Вільхи все стислося і вона зрозуміла, що сталося щось невиправне і тепер вже нічого не можна змінити. Відчай та жаль за втраченими можливостями наповнили її душу і сльози знову полилися з очей...

– Вільхо, послухай мене, – спокійний але рішучий голос Вереса знову розрізав темряву. – Щоб ти зараз не бачила, воно не має над тобою влади. Ти вільнодія і маєш силу над будь-яким маревом. Не бійся того, що бачиш. Це тільки символи і вони не можуть обмежити твою волю та вільний вибір.

Слова впали кудись глибоко всередину і Вільха заспокоїлась. Вона знову побачила галявину й вільнодіїв. Тепер вони сиділи навколо неї, схрестивши ноги. Вона відчула полегшення і глибоко вдихнула свіже повітря, а тоді поглянула на небо і блакитне сяйво місяця знову потрапило глибоко всередину. На душі стало легко та радісно. Сяйво заступило весь простір і він став блакитним. І Вільха зрозуміла, що це блакить неба. Але, придивившись краще, побачила, що це лише клаптик блакитного неба, а навколо насуваються чорні грозові хмари, які зменшують його. Вона роззирнулася і побачила, що стоїть на даху високої вежі. Її довгий сірий плащ розвивається під сильним вітром, але в душі панує спокій та сила. Вона піднімає праву руку вгору і зі вказівного пальця виривається яскравий білий промінь, що досягає аж до неба. І клаптик чистого неба збільшується аж до тих пір, поки не починає світити сонце. А тоді Вільха відчула, що хтось близький і коханий збільшив це сонце в сотні разів, і радість переповнила її. Щось всередині назавжди звільнилося і злетіло високо в небо, а потім раптом настав спокій, в якому одночасно і сила, і радість, і свобода...

Вільсі знову здалося, що одежа заважає бути вільною і полетіти високо за хмари.

– Я хочу зняти одежу, – спокійно промовила вона.

– Тобі щось заважає? – спробував з’ясувати Верес.

– Може нехай знімає, якщо так їй стане легше, – запропонував Терен.

– Ти собі уявляєш, як вона буде себе почувати, коли прийде до тями... без одягу посеред свята?

– Тут всі свої, зрозуміють, – всміхнувся Терен. – В Ніч Місячних Шляхів і не таке буває...

– Всі може й зрозуміють, але боюсь вона сама себе не зрозуміє, – зітхнув Верес.

Вільнодії знову поглянули на дівчину, але вона вже поринула у нове марево…

Перед Вільхою розгорнулася розкішна зала. Люди в красивому вбранні сміялися і розмовляли. Деякі сиділи за столами, інші стояли і тримали в руках келихи з напоями. У більш тихій частині зали Вільха помітила Вереса. Він розмовляв з молодою красивою дівчиною. Її волосся було таке темне, що здавалося майже чорним, а стан тендітний і витончений. Верес тепло усміхався до неї і був радий зустрічі. Вільха відчула, що ця дівчина займає в його душі дуже важливе місце. Вона поглянула на неї і зрозуміла, що та відчуває до Вереса те ж саме. Раптом дівчина обернулась і подивилася Вільсі прямо у вічі. Її очі були темно-синіми і Вільха зрозуміла, що це вільнодія неймовірної сили й таланту...

Знову настала темрява, а крізь неї проступили обриси молодого хлопця з кришталево-сірими очима. Він стояв у темній порожнечі і дивився Вільсі у вічі. Вона відчула, що його душу стискає відчай і заступає темрява. Жахлива втрата не дає йому спокою і його свідомість поринає у божевілля. Вона хоче наповнити світлом його душу, та їй бракує сили, бо і її душу огортає тяжкий смуток. Темна порожнеча почала набувати обрисів сумного пейзажу. Навколо давно закинуті села, випалені поля та безкраї болота. Серед них в’ється стежка. Хлопець починає йти нею і тихо говорить: “Я попливу на Темний Полюс. В мене немає іншого шляху...”

– Зупинись! Це шлях в темряву... – вже вголос прошепотіла Вільха та хлопець все далі уходив від неї, а марево потроху розвіювалось.

Вільсі тепер навіть хотілося, щоб видіння продовжилося. Вона відчула, що вкрай важливо повернути світло в душу того незнайомого хлопця. Бо з останнім променем надії в його душі, зникне і останній шанс вберегти світ від темряви...

Але все закінчилось. Думки перестали плутатись і Вільха знову дивилася на всіх ясними очима.