Шлях Сну. Ліс

Велика зала зі стрілчастою стелею не могла не вразити. Тут, як і всюди, панував білий мармур, тому приміщення здавалося дуже світлим і від того ще більш величним. В оздобленні, крім каменю, було також дерево. Такі елементи мали природні форми, а майстерна обробка робила їх не менш вишуканими за мармурові декорації.

Цього разу молоді вільнодії тактовно утрималися від розпитування, щоб не затримувати початок вечірнього частування. Вочевидь все вже було готове, а прислуга лише очікувала знак від господаря.

– Прошу до вечері, шановне панство, – порушив тишу князь, жестом запросивши гостей до столу.

Він непомітно хитнув головою у бік прислуги і до вітальної зали почали виносити страви. Сам князь попрямував до великого мармурового столу, що безперечно був окремою прикрасою зали.

Не встигли вільнодії розташуватися на високих різьблених стільцях, як на столі з’явилися: кухлі з вином, кілька видів сиру, в’ялене м’ясо, мариновані гриби та інші холодні наїдки. Посуд вже був сервірований на потрібну кількість осіб. Тільки поряд з князем, у голові столу, було підготовлене ще одне місце, яке поки залишалось порожнім.

Пройшло кілька хвилин і непомітна прислуга попіклувалася, щоб у всіх були наповнені келихи, а на тарілках лежали обрані гостями страви.

– Піднімаю цей келих за моїх гостей, вільнодіїв Потоку Життя, що вшанували мене пізнім, але приємним візитом.

Вільнодії теж підняли високі кришталеві келихи і почали куштувати темне густе вино, що мерехтіло всередині.

– Дуже гарне вино, – завважив Верес, після кількох ковтків темного напою.

– Має бути непоганим, – вдавано недбало відповів господар. – Я привіз його з Великого Осяйного вісім років тому.

– А тоді йому вже мабуть було років двадцять, – з усмішкою додав вільнодій.

– Ти перебільшуєш. Лише вісімнадцять, – всміхнувся князь.

Господар замку перевів погляд на молодих вільнодіїв.

– Перепрошую, що не дізнався ваші уподобання щодо їжі. Чув, деякі вільнодії не споживають м’яса та не п’ють алкогольні напої. Це начебто пригнічує таланти, якими вони володіють.

Побачивши, що ніхто з хлопців не виявив бажання відповісти, Вільха вирішила сама почати розмову.

– Ми споживаємо майже все, але не зловживаємо важкими стравами.

– Зрозуміло, – князь з цікавістю подивився на дівчину.

Його погляд був відкритий, але досить владний та пронизливий, що було притаманно людям його статусу. Під таким поглядом, більшість ніяковіє та відводить очі, але реакція Вільхи була протилежною. Риси її обличчя загострилися, а зелені очі дивилися рівно і спокійно, промовисто говорячи про те, що відводити вона їх точно не збирається.

Побачивши цю зміну в обличчі дівчини, князь дружньо всміхнувся.

– Перепрошую за мою нав’язливу цікавість, – тон його голосу став м’яким та приємним. – Мої манери суттєво постраждали вдалині від цивілізації. Тому, пані Вільхо, щиро прошу вибачити мені переповідання цих недолугих пліток.

Витримати щирий погляд і вишукане вибачення, Вільсі вдалося значно важче, але з цим вона теж впоралась.

– Не варто перейматись, – її очі заіскрилися м’яким світлом, а на обличчі з’явилась усмішка. – Вільнодії самі обрали такий спосіб життя, що людям залишається тільки будувати здогади про їхній побут. Але, насправді, він не так вже й відрізняється від побуту більшості людей.

– Можливо, побут і не дуже відрізняється, а от самі вільнодії від людей відрізняються досить суттєво, – усміхнувся князь. – У мене була нагода переконатися в цьому при кожному візиті Вереса, – і він весело глянув на друга.

– І чим же я так тебе вразив, Сайгаку? – іронічно запитав Верес, хитаючи в бокалі червоне вино.

– Я не можу відповідати на такі відверті запитання, – не залишився у боргу князь. – Краще дочекаємося Сарну і вона розповість, чим ти її вразив. Про такі речі чоловікам мають говорити жінки, чи не так, пані Вільхо?

– Безумовно, – з легкою усмішкою відповіла Вільха, хоч і була заскочена зненацька.

Князь з повагою поглянув на дівчину і про себе завважив, що тримається вона не гірше за дівчат зі шляхетних родин, яких змалечку вчили світському етикету. Але думки виражає щиро і без тих порожніх теревенів, що було прийнято розводити у вищих колах, і які так сильно його дратували.

Принесли гарячі страви. Серед них були: дика качка, запечена в медовому соусі, оленина, фарширована чорносливом, гарніри із запеченої картоплі та овочів і ще багато іншого, що заповнило майже весь стіл. Келихи весь час порожніли та наповнювалися, але вино в чарівних глечиках ніяк не закінчувалось.

Розмова за столом стала жвавою та веселою. Князь Сайгак виявився цікавим співбесідником, тому швидко заслужив прихильність молодих вільнодіїв. Його розповіді в більшості були про далекі мандри та незвичні традиції інших земель, з якими йому довелося познайомитись. Все це межувалося веселими історіями про неочікувані пригоди та кумедні непорозуміння. Молоді вільнодії слухали із захопленням, бо саме цього суттєво бракувало мешканцям Лісу. Але їм також випала можливість здивувати князя.

– Оце я розумію святкування, – всміхнувся князь, з цікавістю слухаючи розповідь про свято Місячних Шляхів. – Не те що ці нудні бали з монотонними танцями, – він поглянув на Вереса. – До речі, ти ніколи не говорив, що для деяких танців у вас потрібно роздягатися.

– Невже? Мабуть, вирішив, що то не суттєво.

– Ще й як суттєво! – весело продовжив князь. – Ти тільки уяви, як можна було б урізноманітнити бали, якби дівчата для танцю оголювалися хоча б до пояса...

– Вгамуйся, Сайгаку. Не всі тут розуміють твою тонку іронію щодо світських заходів. Вирішать, що тобі досі не дають спокою оголені дівчата.

Князь лише засміявся.

– І все ж, ви в Лісі не нудьгуєте, – підсумував він. – Хоча думаю і у нас знайдеться кілька веселих святкувань. Вони правда більш популярні серед селян, але будь-хто може взяти в них участь.

– І що ж це за свята? – зацікавився Ряст.

– Та хоч би й свято Літнього Сонця. Воно, до речі, почнеться на днях.

– Літнє Сонце і ми святкуємо, – долучився до розмови Очерет.

– І теж роздягаєтесь і купаєтесь у річках, а потім бігаєте лісом?

– Так, – незворушно підтвердив Очерет, що вже трохи розчервонівся від вина. – Ми завжди купаємось роздягненими. Це ж природно!

Князь схоже не очікував на таку відповідь. Він запитально поглянув на Вереса, але натрапив лише на легку усмішку вільнодія.

– Ну тоді мені вас нічим здивувати, – всміхнувся князь. – А ви, зізнаюся, неабияк мене вразили...

Господар замку хотів ще щось додати, але на широких сходах, що півколом вилися нагору, почулися легкі кроки. Вся увага князя тепер була там, а на його обличчі засяяла тепла усмішка.