Шлях Сну. Ліс

Ніч огорнула землю згустками темряви, але Сон і не думав зупинятися. Він щодуху біг крізь чорне полотно степу. Ноги плутались у високій траві, в скронях стукала кров, а горло задихалося від гарячого повітря. Він не пам’ятав скільки вже біжить, але знав одне – треба встигнути до Лісу…

Дерева були вже близько, але страшний гамір нещастя все ніяк не вщухав в його голові. З останніх сил він забіг у високі сосни і припав до найближчого дерева. Свідомість почала тьмаритись і він поринув у забуття…

***

Ліс тихо, але настирно, шепотів про небезпеку, що закралась в його безмежних нетрях. Верес прислухався і відчув тривогу. Не ту, що передвіщає бурю чи грозу, а ту, коли люди порушують спокій Лісу. І вільнодій пішов на Поклик.

Сторонньому оку могло б здатися, що він йде навмання крізь хащі. Але зір вільнодія легко вихоплював тонкі мерехтливі лінії, що створювали мережу шляхів, прокладену майстрами Потоку Життя. Верес мав з'ясувати, що сталося. Сьогодні біля Кордонів лише він та четверо його учнів, а те, що прийшло до Лісу, більше ніж неспокій…

Нечутно ступаючи по прихованим стежкам, він вийшов на пагорб, з якого добре проглядалася невелика галявина. Саме звідси йшов Поклик. Це вже Кордон, за яким починався степ. А ще далі, за степом, на високих пагорбах, розкинулося розкішне місто Край. Яскравий спогад про давні маєтки та величну архітектуру, гармонійно поєднану з віковічними дубами, раптом прорізав пам’ять Вереса. Щось трапилось! Та зараз його цікавило інше.

На галявині, обійнявши сосну, лежав непритомний хлопчик. На вигляд йому було не більше восьми років. Зовсім поряд ходили озброєні люди, що мало не наступали йому на ноги, але ніяк не помічали малого. Ані їхні обладунки, ані одежа не давали навіть натяку на те, хто вони. Мова чужинців теж була незнайомою, хоча Верес знав більшість діалектів обох континентів.

Вільнодій налаштувався на їхні розумові потоки. Одразу відчув яскравий спалах наказу: “Хлопця треба знайти і привести живим!” Він уважно придивився до малого.

Невидима для людського ока мерехтлива ковдра, м’яко огортала дитину. Невже хтось з учнів встиг навести Прозоре Марево? Верес чітко відчував, що присутні всі четверо, але жодної нитки природної сили, яка б з’єднувала марево з одним із них, не побачив. Існувало тільки одне пояснення – творець марева знаходиться всередині. Але це було майже неможливо! Хлопчик непритомний і ще зовсім малий. У такому віці дітей, що мають силу, тільки приводять до Школи Природи. І хоча техніка Прозорого Марева належить до базового рівня, Верес не бачив жодної дитини, що володіла б нею до церемонії Ім’янаречення.

Та дивуватись було ніколи. Марево почало танути, а це означало, що у малого закінчуються сили. Вільнодій швидко сплів нове павутиння невидимості і помітив, що до марева тепер веде цілих п’ять ниток природної сили. Верес ледь помітно всміхнувся, оцінивши роботу учнів.

Тепер залишалось одне – спровадити це непорозуміння з Лісу. Вільнодій заплющив очі і сформував новий намір. Страх Лісу – просте за природою, проте дуже потужне закляття. Воно здатне навіть найсильнішого воїна перетворити на перелякану дитину.

Дія була майже миттєвою. Обличчя чоловіків одразу зблідли. Первісний страх перед силами дикої природи заполонив їхні душі. Страх, що не підвладний волі та витримці. Кілька хвилин і тишу Лісу порушували тільки ледь чутні кроки вільнодіїв, що збиралися на галявині.

П’ятеро людей, що тихо вийшли з-під тіні дерев, мали відкриті красиві обличчя та горді стрункі постави. Всі мали довге волосся, заплетене в коси або перехоплене шкіряними пасками. Їхня одежа була схожа на мисливську, але мала витончене шиття та оздоблення. Складні візерунки проглядалися зеленими та брунатними вишивками на сорочках, вилися тонким тисненнями на шкіряних пасках, дорожніх сумках та відворотах чобіт.

– Бачу вас теж зацікавив хлопчик, – спокійно промовив Верес, підійшовши до дитини.

– І не тільки він! – одразу зреагував статний парубок з високо зачесаним світло русявим волоссям. – Що це взагалі за походеньки до Лісу зі зброєю! Вони що, правил не знають?

Очерет мав досить запальну вдачу, як на вільнодія Потоку Життя. Це часто викликало усмішки друзів, та зараз всім було не до жартів.

– Схоже вони не тільки не знають правил, а й не мають уявлення про їх існування, – спокійно сказала дівчина з яскравими зеленими очима. Вона задумалась, дивлячись кудись крізь дерева, а тоді додала: – Схоже вони тут вперше і їм байдуже до місця та правил. Вони виконують наказ...

Верес уважно подивився на Вільху. Він чудово розумів, що її так збентежило. Сам відчув зовсім інший тип мислення, коли налаштувався на потік думок. Пригнічена свідомість, сильний страх, бездумна агресія та фанатичне виконання наказів. Якби таким був лише один, то можна було б припустити сильні травми центрів Душі та Розуму. Але всі п’ятеро мали однакове викривлення.

– Вони точно чогось боялись, – озвався хлопець з довгим темним волоссям та гострим поглядом. – Але вочевидь не нас, раз так легко перетнули Кордони, – іронічно додав він.

Він на мить замовк, а тоді з цікавістю поглянув на Вільху. Дівчина щось напружено обмірковувала, проте відчувалося, що вона десь далеко звідси.

– Ти ще щось відчула, Вільхо? – спитав Аїр.

Дівчина наче отямилась і спробувала сформулювати відчуття:

– Не знаю навіть, як це краще описати… – невпевнено почала вона. – У них в думках якась жорстокість. Але не помста і не лють. Це якась постійна ненависть без причини…

Верес вже з неабиякою цікавістю спостерігав за Вільхою. Розібратися в хаотичному потоці думок цілого гурту людей і так непроста задача, а тут ще й зовсім інша ментальність. Схоже у Вільхи пробуджується унікальний талант.

– Але звідки вони прийшли? – раптом спитав високий юнак, який досі не брав участі в бесіді.

– З Краю, – коротко відповів Верес. – Вони зруйнували місто.

Вільнодій сказав це спокійно, але всіх наче громом вдарило від цих слів.

– Звідки вони, ще треба з’ясувати, – продовжив Верес. – Але точно не з відомих нам континентів.

Молоді вільнодії ошелешено мовчали, намагаючись усвідомити почуте. Але Верес не дав їм часу на роздуми. Те, що сталося в Краї, треба обговорити не з молоддю, а з майстрами Потоку. А дитину треба якомога швидше привести до тями. Хлопчик не випадкова жертва обставин, а щось значно більше. Не кажучи вже про те, що діти з такою силою під соснами лежати не повинні.

– Очерете, Рясте, приберіть галявину, – швидко сказав вільнодій, беручи на руки хлопчика. – Вони більше ніколи не мають знайти її знову.

Молодим вільнодіям двічі повторювати не було потреби. Вони стали з обох боків галявини й чіткими плавними рухами почали рівняти простір, стираючи з його пам’яті сліди людської присутності. А коли закінчили, нечутно розчинилися у лісових хащах, як і їхні товариші.

Ніжне проміння вранішнього сонця гралося з прозорими краплинами роси, яка вкривала різнотрав’я галявини. Пташки наповнювали щебетом свіже і трохи прохолодне повітря. В ньому неймовірним чином поєднувалися всі аромати Лісу. Всі, крім запаху людини. Його тут не було ніколи…