Глава 17

Ми повернулися в Академію з Килиною і хотіли піти в мед.блок провідати Богдана, але на шляху нам трапився Гордій, він сидів на підвіконні, закинув ногу за ногу та хрустів яблуком.

– О, команда невдах прийшла! У вас сьогодні мінус один! – пихато вигукнув той, помітивши нас, жуючи яблуко.

Мене чогось сіпнуло на словах про мінус один, бо для мене, то хвилююча тема. Бо я вже і так недавно бабусю та нареченого втратила, тож такі слова особливо мене зачіпають.

Я подивилася схвильовано на Килину, яка і так переживала за брата. Вона до хрустіння в руках зібрала пальці в кулак, її брови зійшлись на переніссі.

– А я казав, директору, що ви сама слабка команда, вас неможна ще допускати на серйозне полювання! – продовжував гратися з вогнем цей смертник, бо Килина терпляча, але навіть її терпінню настає кінець.

– Слухай, а може вашу команду до низу тягне ця новенька? Вона на вигляд слабка! – додав трошки подувавши цей довбень.

Я зчепила до скрипіння зуби, бо відчувала що він в чомусь правий.

– А ти я подивлюсь, давно в пику не отримував? Так я залюбки організую, мені не шкода! – прошипіла Килина, поглянувши знищуючим поглядом на Гордія.

Той хмикнув, але ледь помітно напружився, мабуть, згадав підбадьорливі тумаки Килини, які знову отримати не бажав.

– Та я ж про вас піклуюся, я не хочу щоб вас зжерли так одразу! Та і репутація мисливців буде зіпсована, коли ви ганьбитесь,– почав трохи «з’їзжати» з теми Гордій.

– Ага, вірю, а твоя команда наче теж сьогодні була на полюванні? І що? Когось вполювали? – з іронією спитала Килина, схрестив руки на груді.

– Звісно, – і Гордій граючись ланцюжком, на мить охопив двома пальцями особливо гостре та велике ікло, ще з червоним слідом.

Мої брови по лізли до лоба. Ого! Це явно не ікло молодого вампіра, бо коли ми з Килиною вполювали того упира, то його ікла були менші.

Килина фиркнула, вона не була зачарована розміром здобичі Гордія.

– Ну то що? Ой, подумаєш, вполювали вампіра, а нам сьогодні дістався аж демон! – відповіла Килина.

– Точніше вам дісталося від демона? – на смішливо спитав цей довбень.

– Неправда, Килина і Богдан добре билися з тим демоном, – втрутилася я, бо мені стало прикро за друзів.

– Ну про тих повірю, а ти? – бовкнув Гордій, поглянувши примруживши очі на мене, наче на мишу, що потягала печиво зі столу.

Я опустила погляд, а що я? Я нічого не могла відповісти, бо дійсно нічого путнього не зробила і якби не той дивний мисливець, то мабуть, вже була б мертва.

– Аліса, взагалі, довше за всіх у бою протрималася, – неочікувано Килина заступилася за мене.

Я здивовано на неї підняла погляд.

– ХТО-О? О ця здихля? Проти демона? Не вірю! – насміхався Гордій.

– А мені все одно віриш ти чи ні, але в Аліси великий потенціал. І одного разу, вона здивує тебе! – прошипіла Килина, прищурив очі.

– А як же !– не вірив Гордій, посміхаючись.

Та ось він посерйознішав та подивився на смартбраслет на руці, наче йому прийшло повідомлення.

– З вами весело, але татку потрібно на роботу, дівчатка! – потягнувшись сказав Гордій.

– Що таке? Ще один безсмертний забажав подарувати тобі ікло? – с сарказмом перепитала Килина.

– Та ні…тут щось інше…сталася пожежа в весільному салоні, – розгублено відповів Гордій, чухаючи потилицю.

– А з якого дива нас турбують з приводу звичайної пожежі? – здивувалася Килина.

– Та то салон люкс класу, там був такий протипожежний захист, що навіть коктейль Молотова кинь до вікна, все за мить загаситься…– сказав Гордій і зістрибнув з підвіконня.

– Ну навіть дорогий захист не є гарантією безпеки,– скептично відповіла Килина.

– Є таке…але все одно нас змушують перевірити, тим паче там власниця згоріла, – сказав Гордій, знизав плечима і...жбурнув мені щось.

Я рефлекторно зловила це, воно було вологе на дотик в мене аж коріння волосся зарухалось на голові. Я подивилась на це, а то...був обгризок.

– Гей? – перепирала я обуренню.

– Викинь, мала, тобі все одно нічим зайнятися, хоч якась з тебе буде користь! – повелів цей…цей…нахаба!

Мені від того нахабства мову відібрало! Я тільки рота відкривала та закривала, але нічого не змогла відповісти, бо мене переповнювали емоції.

Але за мене відповіла Килина, вона вихопила вигризок та жбурнула його в Гордія, але той поганець пригнувся, то ж снаряд вгодив по обличчю напарника цього бовдура.

По обличчю бідолахи розлетілися шматки вигризка та сік.

– О, тобі личить! – сказав цей поганець товаришу та потріпав того по волоссю, зробив ще на голові хаос.

Бідолашний мисливець, розгублено витріщив очі та мовчки прослідкував за довбнем.

– От, покидьок! – буркнула Килина, – Вибач, Тимко!

Є таке…– погодився напарник, тяжко видохнув та почелімдав за Гордієм, – Та я вже звик, що чудить цей дурко, а вигрібаю я, ех…

Та коли обурення згасло в моїй душі, мене пробила здогадка, від якої аж струмом прошило.

Я згадала печать на сукні мисливця-нареченої. Йому ж повинні були в якомусь салоні пошити ту нещасну сукню…а судячи з крою та тканини то був не дешевий салон…Люксовий я би сказала… А що...а що…Йо-ой.

Так ось що мав на увазі той золотоволосий дивак, коли казав, що його не приймають інші мисливці і за його незвичних методів? Ось які в нього методи! Жах!

– Ти чого, Аліса? Чого так зблідла? – турботливо перепитала Килина.

– Мені здається, що той люкс салон не просто так спалахнув…– тихо відповіла я.

Килина на мене подивилася, наче я здуріла.

Я їй розповіла про печать на сукні мисливця-нареченої, яка викликала демонів.

Тепер настала черга Килини бліднути.

– От трясця! Якщо це так…от покидьок! Не дарма він вигнанець! Треба якщо зустрінемось, йому напіддати, – пробуркотіла Килима.

– Килина, це він нам напідасть. Ти б бачила як він розбирався з тими демонами! Краще вже нам з ним не зустрічатись! – вирішила я схаменути подругу.

Так Килина крута мисливиця, але здається в того...рівень вищий, такий як у Сірого вовка, мабуть. Хоча виглядає молодим. Дивно, бо я вважала що тільки з досвідом і віком мисливець стає крутим.

Але я змовчала про це, бо багато можу не розуміти, і раптом мої висновки хибні.

Лише в чому я впевнена точно – так що Гордій пихатий одоробло і виїзжає виключно на впливовій родині. Йому і завдання не надто небезпечні, але цікаві дістаються, і багато чого сходить з рук.

Килина хоч теж походить зі впливової родини, але я за нею пихатості не помічаю, хіба що відчуття власної гідності, але те різні речі.

Ми прийшли в медчастину та зайшли в палату, Богдан розмовляв по смартфону з кимось, доволі жваво, та і сам виглядав краще.

Але видно що весь тулуб перебинтовали.

– Гей, привіт! Триндельник, зав’язуй триндіти. Ми тут до тебе прийшли! – гуморливим тоном почала Килина.

Богдан подивися на нас, я знітилась та помахала рукою.

– О, вибач, кицюню, до мене прийшла одна скалка гостра, я тобі потім передзвоню, так, я теж тебе цілую, – закінчив розмову Богдан, навіть трохи збентеженим тоном.

– Я тут, розумієш, переживаю що він Богу душу віддав, а він з кицюнями муркоче, ти диви березневий кіт! Дививсь, щоб при наступному полюванні тобі бубонці не відгризли, – продовжила шуткувати Килина, приобійнявши старшого брата за шию, та почав терти кулаком його тім’ячко, роблячи хаос на голові.

– Та загризи мене вовкулака, Килино! Ми вже дорослі мисливці з поважної родини, не ганьби нас перед Алісою, бо подумає, що ми придурки, – буркотів, Богдан червонія та ніяковія, але посміхаючись, його очі блищали від радощів.

– Да нічого, Аліса своя, а ти що знов якійсь киці серце зібрався розбивати? – пожурила брата Килина, але все ж таки відпустила.

А мені по-хорошому стало заздрісно: бо я завжди мріяла про старшого брата та, щоб у нас були дружні відносини, він захищав мене, а я піклувалась про нього. Але такого не сталося і мене охопив жаль. Може б мені було не так самотньо?

– Та ні, поки все в нас добре, – відповів Богдан.

– Ага, «поки що» це ключове слово. Бо з нашою роботою тяжко сформувати нормальні, сталі відносини, – пожалілася Килина та тяжко видохнула, поправляючи зачіску брату, вона всілася біля нього.

– Так, тож Алісо, якщо шукаєш собі пару, то шукай серед мисливців, хоч на завданнях будете бачитися, – шуткуючи порадив Богдан і розсміявся, а Килина посуворішала, та тицьнула його під ребра.

А мені стало сумко, бо слова Богдана нагадали про мого милого. Хоч вже рік минув, та біль нікуди не дівся. Я все думаю, що було якби він зостався жити? Яким було б наше життя? Мабуть що він пропадав по мисливських справах, а я нервувала чи поверниться він живим? Чи стала б все одно мисливицею? Щоб бути поряд з коханим.

Але я вже ніколи про це не дізнаюсь. Нажаль.

– Ти довбень, Алісу засмутив! – гнівним шепотом прошипіла Килина.

– Йой, забув! Пробач, Алісо! – схаменувся Богдан.

– Та нічого, – відповіла я. І тут я задала, що принесла смаколики пораненому, – Йой, це тобі!

– О дякую! – відповів Богдан з вдячністю.

– Як ти себе почуваєш? – спитала я в Богдана, – викладаючи смаколики з екопакета.

– Та добре! Наші лікарі творять дива. Тим паче, це не перше таке поранення. Хоча давно мене так не коцали, – відповів Богдан, хапаючи яблуко та надкушуючи.

– Так, коли був ще зеленим початківцем, ти тут майже жив. Зате в домі було так тихо. Як я сумую за цими часами, – жартівливо прокоментувала слова брата Килина.

– Яка ти жорстока! – жартома пожурила я подругу,–Не любиш ти свого брата!

– Люблю! Але на відстані, – сказала Килина та іронічно посміхнулася.

Коли я повернулася до своєї кімнати, то мені закортіло переглянути фото зі своєю сім’єю, бо дивлячись та словесні перекиди Килини з братом, в мені прокинулась журба по рідним. Добре мати рідню. Мені цього так бракує!

Я зробила собі какао, насипала кольорових зефірок формою зірочок та сердечок і всілася перед комп’ютером.

Але на одній світлині я особливо зупинилася. А саме там де я фотографувала бабцю на кухні. Позаду неї знаходилася раковина. І тут я згадала, що її обриси на підлозі вказували в тому напрямку. А я якось забула що там стояло, бо було не до того. А тепер дивлячись на фото згадала. Але є тут зв’язок? Давай, Мозок, працюй, я тобі ще какао зроблю!

Але потім я згадала останню жертву маніяка і дивні сліди на ванній. Треба дещо перевірити…

А тут повернулася Килина.

– Килина, можна тебе де що попрохати? – спитала я.

Наступного дня в нас був відгул, тож я вирішила використати це, щоб перевірити свої здогадки.

Килина пішла зі мною за компанію.

То ж приїхали ми до самої першої жертви. В мене одразу прокинулися спогади, як я сюди відвозила посилку і що побачила всередині будинку.

Мене аж сіпнуло.

– Слухай, ти впевнена, що хочеш туди йти? Воно тобі треба? Нехай старші цим займаються! – виявила хвилювання за мене Килина, дивлячись на моє тремтіння.

– Ні, якщо я не знайду того безсмертного, що вбив Марко, то хоча б зрозумію що сталося з бабцею, – наполягла я на своєму.

– Ну як знаєш, – погодилась Кила.

Ми зайшли в будинок, минаючі жовті стрічки, які ще не прибрали навіть через рік.

Це добре, що тут поки що ніхто не живе, можна ще раз все роздивився, а раптом якійсь докази пропустили? Ми наділи рукавички.

Я зайшла на кухню подивилася на раковину, але вона блищала, хоч як в дзеркало дививсь в неї.

– Ну ось, і що ти тут намагаєшся побачити? Тут вже копи прошаруділи в кожному куті, і наші, якби щось було, обов’язково помітили! – зі скепсисом відповіла Килина, розставив руки в боки.

– Так...ти права…але я ще піднімусь наверх, там знаходиться ванна кімната, – наполягла я, читаючи опис квартири з смарфона.

Килина знизала плечима.

Я піднялась сходами, застеленим килимом та знайшла ванну кімнату, правда декілька разів помиляючись, і відчиняючи просто кімнати.

І ось я увійшла у ванну кімнату, увімкнула світло. Почала роздивлятися раковину, але нічого.

Я тяжко видохнула. Ну ось дарма час згаяла, та ще Килину потурбувала.

Жаль прокинуся в моїй душі, я вирішила ще підійти до ванни і заглянути туди…

Знайшла! На фарфоровій поверхні видніються краплі, наче проплавили чимось хімічним. Я витягла портативний аналізатор і просканувала ним ці отвори. Він видав що це результат впливу кислоти.

Таке саме було і в останньої жертви.

– Ну що? – нетерпляче перепитала Килина, зазираючи сюди.

– Тут такі ж сліди, як в квартирі останньої жертви! – вигукнула я.

– Де?! – чкурнула до мене Килина.

І я їй показала, а ще результат аналізу аналізатора і в мисливиці полізли очі на лоба від здивування.

– Все одно, може, то самі господині пошкодили свої ванни? – не вірила Килина.

– Може, поїхали на інші місця вбивств! – покликала я, патетично підняв вказівний палець верх.

І ми поспішили побувати на інших місцях вбивств бідолашних дівчат.

Дійсно десь в раковині знайшлися сліди, а десь в ванній, а от з навіженою фанаткою Сагона було трохи інше, та з Ольгою. Їх вбили на вулиці. Ольгу біля під’їзду, але поряд знайшла каналізаційний люк, з дивним вдавлинам, як від пальців – їх теж зробили кислотою. Це як? А от на місці вбивства навіженої фанатки теж знайшовся тільки не люк, злив, але теж ведучий в каналізацію.

Ми втомилися, вирішили відпочити та перекусити в кафе неподалік, тим паче тут були столики на вулиці. А погода була гарна.

Та мені було не до милування парком в яскравому сонечку.

Мене поглинали похмурі думки. Тож я все ж таки з горем на пополам знайшла щось спільне з жертвами – ті дивні сліди. Але що їх робить? І від чого вони? І як зв’язані з вбивцею?

– А казали нема нічого спільного в цих вбивствах. Хоча...може це наша уява розігралася, і ми видаємо бажане за дійсне? В усякому разі, цього мало, щоб старші нам повірили, – сказала роздуми в голос Килина, набираючи виделкою салат і відправляючи до рота.

– Та-ак…ми для них просто зелені учні. Чого нам вірити. Вони ж цієї дрібниці не помітили? Отже в їх очах воно не важливе, – припустила я.

– Ото ж. Старші то більш досвідчені в таких ділах. То ж нам би знайти ще щось, і бажано матеріальне! От щоб буквально бемцнути на стіл перед старшими! – погодилась Килина.

– Йой, а це вже важко, –занепала духом я.

Так давай, мозок, думай, щось отримаєш смачненьке.

Виходить що, всі ці сліди знайшлися поряд: з ванною, раковиною, каналізаційним люком та зливом. А спільне в них те, що всі вони з’єднані з каналізацією.

Але ж…як це стосується того вбивці?

В мене вже мозок пухне!

Аж тут я почула як з сусіднього столика долинали обурення літньої пари. Я спочатку не зрозуміла на кого вони бурчать, почала озиратися.

– Який сором! В людному місці, займатися таким непотребством! – кричав літній чоловік.

Я побачила за сусіднім столом молоду пару, вони самозабутньо цілувалися.

– Тю, що тут такого? Ну полинули ці закохані в кохання з головою, трохи забувшись де вони. З ким не буває, – я не знайшла причин такого жвавого обурення.

Ба більше ця романтична картина, пробудила в мені спогади, як ми проводили час з Марко. І мої щоки спалахнули рум’янцем. То ж ці закохані, ще поводяться пристойно. І жаль за втратою вколов моє серце.

– Хєх, а ти придивися, бачиш на біцепсі хлопця таку? – з єхидством відповіла Килина.

– Так, – відповіла я, придивившись уважніше.

– Той хлопець не людина, а андроїд чи кіборг. Хрін їх зараз розбереш. Бо їх зараз роблять досконало схожими на людей! Як низько пали зараз люди, вже з іграшками для ліжкових втіх на людях лижуться! – бовкнула обурено Килина, – Я розумію, що в усі віка люди тягнули до своїх ліжок навіть нечисть та представників іннародів, але це якийсь перебір!

І Килина невдоволено стиснула пухкі, червоні вуста, кидаючи гнівний погляд на закоханих, наче зараз схопить тарілку і за жбурне в бідолашну парочку.

– А що тут такого? Ну подумаєш...вони ж просто цілуються, а не щось непристойне роблять. От якби не тільки цілувались, о це так…– пошуткувала я.

Я якось раніше не придивлялася що там нового по кіборгам та андроїдам, бо мені ця тема була не цікава. Та і дороге то задоволення. Я запам’ятала, що були якійсь кумедно смикаючи лапками роботи, але вони і близько не були схожі на те що бачу зараз. В мене відчуття, що я древнє викопне, що довго спало і прокинулося в майбутньому. Цікаво, а хто виробник? Знов з Об’єднаної Азії? Бо в нас в державі, таких технологій нема. За виключенням звісно, виробництво бронемехів та дронів. Тут вже наша держава лідер. То ж існування таких моделей мене дуже здивувало.

– Ти не розумієш, бо така наївна і ще молода. Люди повинні бути з людьми. Бо так правильно. А з цими людиноподібними машинами можна хіба що гратися. Я ще чула деякі роблять з андроїдів та кіборгів копії своїх вмерлих родичів і вже з ними продовжують жити як жили. Це ще жахливіше! Якби хтось так поплямував пам’ять про мого брата, я б того збоченця пристрелила, – безапеляційно повідомила Килина.

– Ну кожен, переживає горе по своєму. Може для когось це вихід побороти біль втрати, – припускала я.

– Тобто, ти б теж замовила копію Марко? І тебе б не лякало що воно лише імітує життя і краде пам’ять про твого коханого, а одного разу може зійти з розуму і вбити тебе? Бо вже часто стаються випадки, коли ці бляшанки злітають з клепок та нападають на господарів. Плюс їх зламують і використовують проти господаря, – обурилася Килина, став похмурою.

Я опустила очі і задумалась.

Килина права, я не уявляю, що б було якби я зустріла кібер копію мого милого. Так, може, зовнішність була ідентичною, навіть поведінка, але ж це дійсно була б брехня, бо мій мозок помилково вводив мене в оману. Але в реальності це була б все ще не людина, тим паче не моя кохана людина. Я відчула моторошну огиду.

Хоча…а в що ми закохаємося? Хіба не в образ людини який самі собі вигадуємо? Так яка різниця з кісток та плоті вона чи металу та пластику?

Он закохуються люди просто переписуючись чи просто спілкуючись по відео зв’язку чи граючи в ігри, просто знаючи тільки аватар гравця.

Я заплуталася.

– Я не знаю що тобі відповісти на це…– розгублено розповіла я.

– Ну добре, пробач, що згадала про болюче. Але треба розуміти, що люди повинні ставати до пари з людьми, а це все якесь збочення, – добавила Килина.

Та ось пролунав рингом на смартфоні Килини і вона відповіла.

– Вибач, мені треба поїхати по справам. Ти сумувати сама не будеш? – перепросила Килина, що різко залишає мене саму.

– Та ні, йди, раз треба. Дякую, що взагалі зі мною повешталась по місцях вбивств, – я була вдячна що взагалі, Килина витратила свій вільний час на мене.

Я ще раз подивилася на ту нестандартну парочку. І тяжко видохнула. Бо згадала як колись ми з Марко не помічали що було навколо засліплені коханням. Я сумую за цими часами. Я тоді була щаслива. Мабуть, більше не пізнати мені щастя.

Я вирішила прогулятися по парку, щоб розвіяти журбу.

Я намагалася набратися сміливості і поїхати провідати свій зруйнований дім, бо так давно не була там. Не можу туди ніяк зайти, тільки думаю про це серце стає, як камінь холодне та тяжке.

Та ось відчула що в мене врізалися. А я настільки була поринута в свої думки, що не помітила як на мене хтось біг.

– Йой, ти хто? – опустила я очі і побачила, замурзану, розкуйовджену дівчинку з великими наляканими очима та зеленим волоссям.

– Пробачте! Я вас не побачила, – пролепетала вона, видно, що вона чимось була налякана.

– Нічого, хто тебе налякав? Де твої батьки? – питала я, розуміючи що щось з дитиною не так.

– Мене викрали від батьків! – зізналася дівчинка, а її очі заблищали від сліз.

– Йой, який жах! Треба тоді повідомити в поліцію! – наполягла я.

– Ні! Не треба! – злякано запищала мала.

Дивна дитина, але…я чула що в якомусь місті накрили банду яка займалась кіднепінгом і кришувала її поліція. Тож, мабуть, поки що не варто поспішати з поліцією.

Я відвела малу до найближчого безкоштовного туалету, щоб її привести до ладу. Я навіть на її зап’ястках та на ногах знайшла садна, синці та вже загоєні шрами. Наче її піддавали тортурам. А потім ми пішли в моє улюблене місце де продавали смачну шаурму, щоб поїсти. Я вирішила поступово випитати деталі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.