Глава 12

Здається  я померла…це в котрий раз? Перший був, коли загинули батьки, другий, коли не стало бабці…а тепер остаточно мене не стало, лише зосталась тілесна оболонка.

 Я стою біля могили вся в чорному, поряд теж в похмурих одежах незнайомі люди. Знається колеги Марко.

 Досі наче в тумані пам’ятаю як не спала всю ніч після того жахливого сну. А на ранок в двері подзвонили, я відчинила з радістю у серці, чекаючи побачити коханого, а замість нього на порозі стояв кремезний, широкоплечий, бородатий чоловік. Він був дуже сумний, а коли він розповів з чим прийшов, я вже почала не сумувати, а впадати в істерику. Бо втрачати те що тобі дорого це неможливо боляче.

 І от я дивлюся на могилу, а це все що залишилося від мого нетривалого щастя. От чого мені не щастить так? Чого я ніяк не можу бути хоч трішки довше щасливою?

–        Мені шкода, але в ту саму темну ніч мого життя багато гарних бійців було вбито, – сказав брутальним голосом той самий бородатий чоловік.

 Я не помітила коли він підійшов. Дивно, такий великий, а такий тихий. Це мабуть проф.деформація мисливців, бо Марко теж пересувався тихо.

–        Скажіть…тільки чесно…Марко вбила якась надприродна паскуда? – кожне слово віддзеркалювалось болем у серці.

 Бородач затих. Подув пронизливий вітер, мене почало морозити, а шкіра пішла сиротами, я охопила себе руками.

 Як бути далі? Бо я вже розпланувала одне, а тепер це пішло прахом...буквально. Я не знаю як жити далі. Та і заради чого? Я тепер зовсім залишилася сама. Раніше в мене був стимул працювати заради бабусі, коли не стало її, то єдиною моєю втіхою і сенсом став Марко. А тепер що?

 І от коли я не чекала вже відповіді, бородач відповів:

–        Так. Твій Марко загинув, як справжній воїн. Хоча твій наречений був самим найкращим з нас, але його супротивник виявився більш швидким та підступним, – відповів бородач, явно з неохотою. Він тяжко видохнув.

–        Що саме то було? – уточнила я.

–        Гей, я і так занадто багато розповів звичайній людині…– намагався уникнути відповіді бородач.

–        Я знаю, чим ви займаєтесь, знаю що наш світ не такий простий, як знається. І мене саму ледь не вбило надприродне, а мою бабцю все таки вбило. Тож не треба мені тут втирати про звичайних людей. Я перестала бути звичайною, вже давно, – сказала я обурено.

 Мене така злоба обуяла. Я наречена Марко, а не щойно знайома, а цей робить вид що я ніхто. Не вийде! Теж мені клуб анонімних мисливців на нечисть. Я швидко це братерство на місце поставлю.

 Я подивилася на бородача, а він такий кремезний, щось злякано сіпнувся.

 Мабуть, в мене дуже страшний вид зараз, що вже вікінги бояться.

 Бородач, почесав затилок і знов тяжко видохнув.

–        Так, ти дівчина з характером. Марко не дарма обрав тебе… Шкода твою бабусю і тебе…Але дійсно краще тобі в це не лізти, даю слово ми знайдемо ту істоту самі і знищимо, – відповів бородач.

–        Що? Ваш цілий загін найкращих бійців не зміг ладу дати одній тварі? Я думала їх було ціле кубло! Як так? Що воно таке? – здивувалася я.

–         Гей, щось я надто багато бовкнув…Ну так…була одна істота. Але не звичайна, – пробубнів у бороду мисливець, потер переносицю, – Ніколи собі не пробачу, що ми прогледіли це чудовисько і стільки бійців змарнували…

–        Мені здавалося ви самі найкращі, ви можете все знищити, – не розуміла я.

–        Не все...є те що так просто не знищити...от те було саме з цього класу. Це складно. Тож давай закінчимо цю розмову. Бо нащо тобі все знати, ти точно не зможеш нічого вдіяти проти безсмертного. Хочеш я тебе додому підвезу? – запропонував бородач.

–        Нема в мене дому…– буркнула я, дивлячись собі під ноги.

–        Еге-ж...ну нічого поживеш на квартирі Марко, тим паче ти йому була не чужа людина. А потім щось вигадаємо, – відповів бородач.

–        Безсмертний? Це як? – здивувалася я та підняла допитливий погляд на мисливця.

–         Ой, Боже, ти мене слухаєш! Забуть про все, – тяжко видохнув бородач, здається я його дістала.

 Після похорон бородач, якого як виявилося звати Остап Хмельницький відвіз додому Марко.

 Але без милого дім здавався холодним та непривітним місцем. І коли я залишилася сама, ще глибше занурилася в тугу. Я ходила по квартирі, наче живий мрець.

 Щоб якось відволіктись від журливих думок, я почала думати про інше. І що то значило «безсмертний», таке взагалі буває? Мені здавалось, що то вигадки. Аж тут я згадала про книгу, добре що я знала де сховки мого коханого. Я почала листати пожовклі сторінки і натрапила на цілий список фантастичних істот, що підпадають під категорію: безсмертний. Тут є і ельфи, феї, вампіри, древні, дракарі седа, птах Ісшаль, навіть той Чорний коваль безсмертний.

 Аж тут, подивившись ще раз на ілюстрації того Коваля, я пригадала свій сон, нехай я не пам’ятаю подробиць, але загальні риси пригадую. І от мені снилася схожа істота.

 Хоча, то може так на мене прочитання книги влипнуло?

 Я задумалася, сидячі на полу сплела ноги.

 Остап сказав що я нічого не вдію…так не вдію, бо не знаю як протидіяти таким істотам. А якщо взнати як. Тут написано, що мисливцями теж не народжуються ними стають…То може і мені того…стати?

 Ну мають бути якійсь курси чи школи для мисливців? Бо книга то добре, але ж її в будь-який час відберуть, я на неї прав не маю, бо навіть не стала законною дружиною Марко. Та однієї книги мало, я не дурна дитина. Розумію, що того хто знищив цілий взвод мисливців, просто почитав книжечку, ту істоту не знищити. Мені потрібні практичні знання та єдино думці. Сама я не знищу...безсмертного, але де мені шукати поміч, як не серед мисливців?

 Мені ще ж потрібна зброя, яка може нищити надприродне. Тож тільки з мисливцями я можу дістатись тої істоти.

 Хоча Остап сказав мені забути та жити звичайним життям, але мені більше не потрібно звичайне життя, я хочу дістати ту погань, що вбила моє кохання, а ще дізнатись чому загинула бабця. Я піднялась на ноги та підійшла до панелі, набрала код. Механізм в стіні запрацював та відчинив панель, побачила що щось зі зброї тут залишилася. Підійшла до неї, мені впали в око парні пістолети – такі я бачила в Неса. Я з благоговінням торкнулася рукояті пістолетів. Мене як наче током пронизало, я відчула візерунок на рукояті.

 Зможу я  пересилити себе та вбити нехай істоту іншого виду? Але ж воно вбиває, тож його треба зупини. То нехай це буду я. А чи не занадто це зухвало? Може я переоцінюю свої сили? Марко ж казав, що вони осягають цю «професію» з малечку. А куди я в свої роки пхнусь? Може вже запізно?

 Але нічого не робити я не можу. Та і бачу, що щось коїтьсі дуже незрозуміле, що стільки пройшло часу, а навіть досвідчені мисливці не можуть розібратися. А може вони вже щось дізнались. Та хто мені звичайні дівчині скаже?

 Всю ніч я не спала та вирішувала чи гідна стати однією з мисливців. Вирішила що якщо не спробую не взнаю.

 Але була проблема…Хто б мені допоміг знайти де навчають на мисливця. Але як я зрозуміла, що той Остап не остання людина серед їх спільноти, тож…відкриваємо полювання на мисливця.

 Та в мене не було ні номеру телефону, ні розуміння де шукати цього добродія, добре що розуму достало спитати ім’я та прізвище. Але і це вже щось.

 Тож прийшлось шукати напівлегальну базу даних з адресами використовуючи те що знаю про бородача. Знайти то знайшла, але як виявилося що по тій адресі, знаходиться пральня…Та-ак, виходить або цей чоловік живе в пральній машині, або адреса липова. Погано.

 Бо як раз приїхала сюди на велосипеді. Так, а цікаво…а робив цей добродій якійсь замовлення в нашій фірмі?

 Хм…він ні, а от якась Зоряна Хмельницька робила замовлення. Тільки доставляв його дрон, а не я.

 Ну...поїду, перевірю, бо інших варіантів нема.

 От я приїхала в старий район нашого міста. Тут були приватні будиночки з цегли, мабуть їм вже по триста років. Так незвично бачити таке, вони після величезних хмарочосів здаються крихітними, але такими живими наче.

 Я під’їхала до трьох етажного будиночка з червоної цегли, територію якого огородили кованім старовинним парканом та вінтажними воротами

 Я вирішила почекати чи приїде Остап сюди, бо якось з дуру лізти туди не хотілося. І так себе почувала якоюсь злодійкою. Докотилась! Вже людей переслідую. Може в мене дах потік з горя?

 Вже почало сутеніти, небо затягнуло хмарами. Я вже почала думати що ніхто не приїде. Але бачу як під’їжає та сама машина, яка мене привозила на кладовище і забирала геть.

 Невже пощастило? Я не вірила своїй удачі!

 Я поспішила вийти зі свого сховку, поки машина не заїхала у двір, тоді точно не зможу поговорити з Остапом.

 Я гукнула та помахала рукою. Машина зупинилась, відчинилось непроглядне скло і на мене здивовано вирячився Остап.

–        А ти тут звідкіля? –  в бородача кумедно видовжилося обличчя.

–        Вітаю! Я вас чекала! – привіталась я та намагалась привітно посміхнутися.

–         Е…а навіщо? – здивувався Остап.

 Я набрала якомога більше кисню в легені і на одному видиху протароторила:

–         Я хочу попросити вас від всього серця, візьміть мене в учениці! Я хочу стати однією з вас! – дивлюся тому в очі, як щеня що клянчить смаколик.

 Мисливець на мене дивився, як баран на нові ворота, його пухнасті, сиві брови лізуть на лоба, а очі округлилися. Бородач відкрив рота та чогось не зміг нічого вимовити. Але потім мотнув головою, все ж таки взяв себе в руки.

–        Тебе? До нас? Ти здуріла, панянко? – перепитав він, його голос дзвенів.

–        Ні, я все гарно обміркувала, я хочу бути однією з вас, – твердо сказала я, надувши губи.

 Остап, потер шию ззаду та тяжко видохнув.

–        Ну і характер…Тобі нічого робити серед нас! –проговорив він.

–        Це тому що я дівчина? – перепитала я.

–        Ні, це тому що ти з звичайних людей, – сказав він.

–        А в чому різниця? – обурилася я.

–        В тому що звичайні люди як бачать все надприродне лякаються та клякнуть, ця реакція досталася їм від предків. Але ми пересили це. Більш того ми сильніші та витриваліші. Та і готуватися до такого життя ми починаємо з малечку. Так що повертайся додому і забуть про цю дурню, – грубо відповів Остап.

–        Ні, це не дурня! Я хочу бути однією з вас! І я не піду звідси без результату! – буркнула я, зібрав руки в кулаки.

–        От халепа! Да ти чи не розумієш, що не буде як в пригодницькому фільму: що ти легко все освоїш за кроткий час і почнеш нищити ворогів направо та наліво. В реальності тебе зжеруть на першому завданні! Це не забавки! Так що ні, я не візьму такий гріх на душу. Їдь звідси, не дратуй мене, – обурився бородач.

 Я відкрила рота, щоб ще щось бовкнути, та він закрив вікно, натякає що розмова закінчена. Почалися відчинялись ворота, автомобіль заїхав на двір, ворота зачинися.

–        Гей! Я не піду звідси! Треба буду жити тут! Але досягну свого! – крикнула я палко.

 От бовдур, а здавався таким серйозним дядьком! Чого він вирішив що мене одразу зжеруть...раніше ж не зжерли...але раніше був поряд Марко та Нес…а зараз я сама…Все одно, не дам себе зжерти, треба поперек горлянки стану, щоб хто мене ковтне поперхнувся та задохнувся.

 Якщо в мене є сили далі боротися, коли в мене нікого з родини та коханих не залишилося, то в мене вистачить сил і з надприроднім боротися.

–        Йди додому! – гаркнув наостанок Остап, перш ніж зайти додому.

–        Ні! – крикнула я у відповідь.

 Остап здається, почав бубоніти лайки під ніс та пішов у дім.

–        Нічого заночую тут, свіже повітря, тепло, не помру, – буркнула я собі.

 Та тільки я підійшла до вела, як почало гриміти над головою та сполохувати блискавиці, здійнявся вітер, що гнув дерева додолу. А з годом почав накрапати дощ.

–        От трясться! Все проти мене! – бовкнула я, діставав дощовик, який тягала за звичкою з собою.

 Добре я кур’єром працювала і це мене загартувало та привчило бути готовою до всього.

 Я одягла дощовик та дістала термос з чаєм, трошки випила, їсти не хотілося, в мене від нервів вже котрий день нема апетиту.

  Так, треба не проспати, коли з ранку буде виїжджати той бовдур.

 Я знайшла місце де менш за все заливало та продувало, там і вирішила дочекатися ранку.

 Дощ посилився, вже стіною лупив, дорога перетворилася на бурхливу річку. Я постелила собі, сумку під попу, підібрала під себе ноги, щоб їх менше мочив дощ та було тепліше і спостерігала за краплинами води.

 Але все одно вітер продирав крізь дощовик та куртку, зуби цокотіли, та шкіра пішла сиротами. Мене почало калатати. Єдине що мене зігрівало так це спогади про те як щасливо я жила до цього часу. Я посміхнулася своїм теплим спогадам. Але нажаль зрозуміла, що майже не пам’ятаю обличчя батьків, добре що бабця в хмарному хранилищі приховала фото та відео з батьками. Дякую їй за цей безцінний спадок!

 Та ось чую навіть скрізь гуркіт дощу, жалібне нявчання. Від нього в мене серце аж стало. Я пішла довідатися, що там таке. Про всяк випадок взяла підсидільний штир, обмотаний ізолентою. Щоб зручніше у руці лежав.

 Я прислуховувалася звідки лунало нявчання та скоро знайшла. Я побачила котика на дереві. Мабуть, загнали собаки. А ще біля дерева була навалена купа листя. Ще смерділо гнилим м’ясом, що дивно, бо повинно смердіти мокрим листям.

 Може десь вигрібна яма, це ж приватний сектор, чого я хочу.

–        Киць, киць! А у злізай, не бійся, давай, я тебе зловлю, – лопотіла я киці.

 Але кішка шипіла, розпушилась, і ще вище забиралася.

–        От дурна, та не бійся, я тобі нічого не зроблю! Може ти дощовика злякалася? – намагалася я вмовити пухнасту альпіністку злізти.

 Та щось вона була невблаганна на вмовляння.

 Та ось я почула дивний шурхіт та побачила боковим зором якийсь рух, повернулася в ту сторону. І не могла зрозуміти що бачу…перед мною виросла в мій ріст купа листя, а з неї визирнулася зубаста пащека.

–        Я що сплю? – вирвалося в мене.

 А пащека витріщила переконати мене в реальності свого існування, вона накинулася на мене та хотіла хапнути за голову, але я рефлекторно подалась назад, і воно вхопило дощовик, я далі сунулась назад, тож висковзнула з дощовика. Та тварюка залишилась без м’ясної начинки, тільки з обгорткою. Ніколи не думала, що відчую себе голубцем, з якого знімають капустку.

 Істота почала видавати дивні звуки та мотати дощовик, як пес ганчірку.

 А мені так шкода стало дощовика, тож подарунок бабці був, останній виходить. А ця гадина його дере. Мабуть, в кожного наступає край терпінню, в кожного своя крапля яка переповнює край. В мене став той дощовик…

–        Ах, ти гадина! – рявкнула я, не своїм голосом та як налетіла на ту істоту та почала її лупцювати підсідельним штирем.

–        В чому я буду перечікувати дощ? От гадина! Кішок воно жере, зараз, я з тебе відбивну зроблю і сама тебе зжеру! 

 Підсідельний штир свистів в повітрі, та я відчувала що наче луплю холодець. От чесно, ще з холодцем не дралася, то вперше!

 А та падлюка щось булькоче, висунуло свої мацальця, схожі на восьминіжні, та прикривалось від моїх широких ударів.

–        Що не подобається? Мені теж не подобається, що ти бридота думаєш, що якщо маєш зубасту пащеку то можеш все жерти! – кричала я.

 Моє волосся налипло на лице ні то від дощу, ні то від поту, бо я не те що зігрілася, мені стало жарко.

 Та ось, мені зробили підсічку, я рухнула на попу прямо в калюжу, здійнялись бризки по сторонам. Та тварюка хотіла знов свою пащеку відкрити на мене, та я ще більше збісилась, бо тепер вже була не просто мокра, а й брудна.

–        Капець тобі! – гаркнула я, жбурнула жменю бруду в очі тварі, точніше в пусті зіниці, не знаю як воно бачить без нормальних очей.

 Воно почало вити та зтрушувати бруд, а я змогла піднятися та знов лупонула від душі по пиці штирем. Почувся шруст...і нижня щелепа істоти якось не так вивернулась. Тепер чудовисько не могло зімкнути пащеку.

 Воно заскавчало та почало задкувати, а я знов налетіла на нього, як фурія.

  Перед очима проносилися усі кого я втратила, а осанною картиною стали спогади того сну де Марко тримали за горло та вбивали.

  Мій біль перетворився на щось палке, що підняло з душі таке пекло, яке погрожувало спалили усе що стане на шляху. Мабуть, та істота  відчула це, бо почала відступати. А я наступаю.

–        Ніхто більше не буде тут жерти беззахисних! – вирвалося в мене.

 І я що сили замахнулася, вгатила по пиці монстра, а він гепнувся в трясовину, теж здійняв фонтан бриск.

 Загримів наді мною грім та спалахнула блискавиця, а я тримаю аж до болі в руці підсідельний штир, з нього накрапала вода в перемішку з кров’ю тварюки. Я дивлюся не моргаючим поглядом там де у чудовиська мають бути очі. Але мабуть він пожалкував що сьогодні виліз на полювання, не знаю що він в мені побачив, але його тіло пройшло хвилею, листя здибилось, а саме воно стислося та тремтіло, прикриваючи черепушку мацальцями на яких були гачки, але я їх якось збила всі.

–        Що тут коїться? – роздалося в мене за спиною, я оглянулася та побачила Остапа з якоюсь дебелою жіночкою, вони направили ліхтарі на мене, чим засліпили.

Я почала мружитися з котячим шипінням.

–         Курво! Це що демон? – вирвалося ошаліло в жінки, в неї кумедно витягнулося обличчя.

 Я тяжко дихала, рука нила та її сіпало, але вона все одно тримала штир. Я дивлюся на них спідлоба.

–        Ні, гірше…це Аліса…– видихнув тяжко Остап.

 Жінка на нього подивилася, як на дурня.

 Та ось я відчула рух поряд, я знов повернулася до монстра, який розпушився, мабуть, щоб напасти...

–        І що? – гаркнула я.

 Монстр знов пішов хвилями та завмер, а потім щось тикнув мені в руку.

 Я поглянула та це, виявилося то був мій дощовик, воно мені його повернуло.

–        О, так ти розумний! – забираючи дощовик здогадалася я.

 Чудовисько активно закивало та зробивши якийсь жест чкурнуло кудись у високу траву, яка пішла хвилями.

–        Він що мені фак монстрячий показав? – похмуро перепитала я.

–        Ні, він вибачався по своєму...– відповів Остап.

–        А…– протягнула я та відчула таку слабкість, що не втрималася на ногах, та почала падати, а потім втратила свідомість.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.