Глава 10

Ясне сонечко цілувало моє обличчя золотими промінчиками, я замружилась та почала прокидатися. І одразу на мене з жадобою накинулася мігрень, що почала гризти голову з затилку, а потім полізла по всій голові. Я поверталася в ліжку та засотала.

– Доброго ранку, мишка-соня та алкогоня! – привітав мене, посміхаючись Марко, який зайшов в кімнату з підносом на якому стояла кружка, плішка з водою та викладені таблетки.

Я при виді води ковтнула і тільки зараз зрозуміла як в роті пересохло.

– Йой! Що було вчора! Ай, моя голова! – стогну я, тримаючись за голову, тепер ще нудити почало.

– Та ти дала жару зі своєю подружкою! Мало того що поперлись в не дуже пристойний бар, так ще там накидалися, як в себе вдома, – відповів Марко, ставлячи підніс поряд з ліжком.

Мені подобається чути голос Марко, але із-за мігрені він здавався занадто дзвінким та гучним, навіть тупіт ніг нелегкого хлопця, лунав ехом у скронях. Взагалі всі звуки мене дратували, а від сонячного світла боліли очі та теж посилювався головний біль, а ще навіть від запахів було боляче в голові.

– Йой! Та начебто, то був пристойний судячи з відгуків на сайті бар! Я би не поперлася в якийсь гадючник, ще б Шарлотту туди недотягнула, – не розуміла я, як так сталося що вляпалася в таку халепу.

– Ну пристойним це місце, було за старого власника, зараз власник змінися і цей бар більше не таке гарне місце як було. Та сталося це недавно, – пояснив Марко.

– Зрозуміло, та ми ще й пили потрошку…– відповіла я, хмурячись.

– Ага, трошки, а потім ще трошки, і ще…Знаєм це трошки. Так, пий більше води та ось тобі таблетки від головного болю та нудоти,– сказав Марко, підносячи мені кружку з водою.

Я хапаю її та жадібно п’ю. А потім випиваю ліки.

– Не поспішай, ще є ціла пляшка, а треба ще принесу, – проговорив Марко, гладячи мене по плечу.

– Я нічого такого не чудила хоч? – перепитала я, з полегшенням зітхнувши, що втамувала спрагу.

– Ти ні, а от той довбень Нес…так, – відповів Марко, пожав плечима.

– Йой, а що Нес? Його не повинно було бути там. Ми збирались лише з Шарлоттою посидіти. Ні її хлопця, ні Неса не повинно було бути…хоча…– і тут я почала пригадувати як, Шарлотта жалілася на те, що її хлопець щось приховує.

«То мабуть знайшов собі другу дівчину» – вирішили ми в якийсь момент. Я відібрала смартфон в Шарлотти і написала всякого, сповнена злобою за ображену подругу.

– Бо в мені тоді прокинулась солідарність з подругою та алкоголь. Що я такого там написала, не пам’ятаю, але мабуть щось дійсно забористе, що ті двоє зірвалися з дому та приперлися аж в бар.

– Коли я приїхав до того бару та знайшов тебе. То тебе притискав до себе Нес та розпускав свої огидні мацальця, –сказав Марко, який при згадуванні ім’я Неса скривив лице, наче щось кисле з’їв.

– Хто Нес? Не може бути! – і тут я згадала як на перед останній зустрічі Нес щиро перепрошував, що просто торкнуся моєї руки. А тут кажуть що, він мене мацав чи що? – Нес не такий!

– Алісо, дуже мило, що ти ще віриш в людей. Але я от вже давно не вірю ні в дива, ні в людей. Особливо в те що чоловік може втриматися і не почати бачити в дівчині сексуальний об’єкт. Просто деякі гарно маскуються добрими та «нетакими», – проговорив Марко та тяжко зітхнув.

Я нервово почала м’яти плед, бо почала згадувати як все було насправді. І ні, якраз не Нес розпускав мацальця, а я. Я той хлопець-поганець, що як нап’ється чіпляється до симпатичних дівчат…ой, хлопця. Добре, із-за маски я не знаю чи симпатичний Нес, навіть не знаю колір його волосся, бо він постійно носить на голові бандану. Але це не зупинило негідника в мені. Ой, як соромно!

Відчуваю, як щоки червоніють та навіть вуха палають від сорому. Я болісно згадала як Нес просив відпустити його та хто там п’яний бідолагу слухав! От Нес поважає особистий простір, а я коли вп’ю ні. Соромно!

От не знаю що на мене найшло? Якесь помутніння.

Я закусила нижню губу.

– Ти не розумієш…Нес не винний, то я…– намагалася виправдати охоронця я. Але продовжити не посміла, не вистачило духу.

Хоча наче нічого такого не робила, просто гарно проводила час, насолоджувалася потрясаючою піснею та запальним танцем. Бо з цією робою та навчанням зовсім забула, що таке розваги та відрив. Але реакція Марко викликає пекучій сором в моїй душі, наче я не танцювала, а робила щось ганебне, недостойне дівчини такого гарного парубка, як мій хлопець.

– Так-так, воно саме! Маленька та тендітна дівчина взяла в полон здоровенного лося? Ти хочеш, щоб я в це повірив? Не вигороджуй того покидька! – обурився Марко.

– Так і було! – відповіла палко я.

Дійсно в таке важко повірити, але я тягла високого, «лося» більшого за себе в декілька разів, як хом’як гарбуз у нірку. От собі сама не вірю та дивуюся своїй силі. А може «гарбузик» просто не хотів сильно пручатися? Цікаво. Бо Нес не з тих хто дасть себе образити.

– Ох, Алісо, яка ти мила та добра дівчина! Не дивно, що твоєю добротою користуються всілякі покидьки. Та будь обережна! Особливо з цим Несом, – сказав Марко, наче виплюнув ім’я тіло охоронця.

– Ой, я ще згадала. Що там були якійсь червоноокі істоти та..дрони…це мені що наснилося чи привиділося?– згадала про нові деталі я та почухала розгублено потилицю.

Марко схрестив руки на широкій груді та задумався.

– Ну як сказати, те що ти бачила було в заправу. Ти казала, що коли відвідувала свою квартиру, то бачила якийсь дрон…– почав розмірковувати в слух мій хлопець.

– Та-ак, а що? – перепитала я.

– А ті дрони, що були вчора не схожі на той? – уточнив Марко.

Тепер я задумалася, тим паче думати стало простіше, бо голова перестала боліти та навіть думки проясніли.

Але як не силилася, не могла точно згадати чи схожі ті дрони, що зависли над нами біля бару та той що я бачила в квартирі.

– Пробач, нічим не можу допомогти, я погано розгледіла ті дрони, – зізналася я.

– Нічого, ти все одного молодець в мене! – відповів Марко.

– Так, стоп! Ти що натякаєш що, ті дрони і той належать одній людині? З якою пов’язан Нес? – спохватилася я та здивовано вирячилася на свого хлопця.

– Є в мене таке відчуття. А ще цікаво те що, коли я прийшов, то твоєї подруги та її хлопця не було. Вони кудись злились. А твій Нес залишився і наче відволікав мене. Але навіщо? – запитав Марко похмуро.

– Не знаю…– розгубилася я та задумливо опустила очі на руки, що стисли плед. А потім де що згадала.

– Ой, а коли на цвинтарі на мене напала та їдка фігня, то я теж бачила дрони, вони з’явилися зненацька та атаковали те невідоме. А потім коли Нес притяг мене до свого байку, я бачила наче там був центр керування цими кіберпташками, – додала я.

– Цікаво….я припускав, що Несу хтось допоміг зі сторони, наславши дронів та керував ними. А судячи з твоїх слів виходить, що Нес сам ними керує. Тоді питання, чи належав той непізнаний дрон йому, якщо так, то нащо Нес його посилав до тебе додому? – сипав питаннями Марко.

– Не знаю…– знизала плечима я.

– От чому тобі слід триматися цього типа осторонь. Щось з ним не чисто, – підсумував Марко.

Потім ми пішли снідати. Після Марко поїхав на роботу, я згадала, що колись робила для бабуні хранилище інформації в Глобалнеті, тож полізла його шукати, так сяк знайшла, пароль також змогла підібрати.

Дивлюся, а там дійсно багато цікавого: фото нашої сім’ї, аж по датам все зручно розташовувано. Бабуся, видно дуже цінувала всі фото та відео з сімейних посиденьок. Тут тобі і з дня народження мами фото, а от святкування Нового року, а тут я пішла в перший клас. І всі такі всміхнені, здорові…живі…

Я відчула як сльози самі котяться по щоках, я стираю їх, а вони знов ллються. І така туга прокидається в душі, що не передати. Хотілося переміститися туди… до них. Потримати хоч за руку маму, обійняти тата, поцілувати бабцю з дідусем.

Я ніжно провела пальцем по екрану монітора, викликав хвилі перешкод.

Підтягла ногу на крісло та при обняла її, поклав сумно голову на коліно. Продовжила гортати фото далі.

А от я знайшла...кліп…я не чекала це тут побачити. Серед цінних спогадів бабусиного життя. Чому саме кліп на цю пісню? Чим він такий дорогий душі бабці, що вона не пошкодувала місця на храниліщі для якогось кліпу. Тут назва групи та пісні є: NightAngels – cyberheart. Ткнула кусором і прогвач відтворив кліп…Це була та сама пісня під яку я відпалювала вчора! Так…я ще прислухалась більш прискіпливо, це саме вона.

Я здивовано відкинулася на спинку крісла. В кліпі я побачила рок гурт, вокаліст якої був платиновим блондином, майже з місяцевим блиском в волоссі, яке ще було довге аж до лопаток, дуже гарний лицем, весь в чорному, як і треба рок зірці. Але його очі…саме дивне, вони мали не білий білок, а чорний, а зіниці були пронизливо блакитними, як небо на весні.

Я аж задивилася на цього красеня. А потім я ще помітила що в кліпі є сюжет. Наче, той вокаліст красунчик живе в замку і до нього прийшли мисливці мабуть, що за вампірами. А він в нас типу кровосос та серед мисливців я побачила…бабусю. Тільки вона була ще молодою. Десь мого віку. А впізнала її ледь-ледь і то завдяки тому, що раніше переглянула усі фото, навіть з її студентських років. Як дивно бачити бабусю не бабусей, а таку гарячу паняночку.

Йой, сором, мабуть про таке думати, але ж ну дійсно моя бабця була красунею. Хоча, хвороба забрала більшість краси все одно, щось залишилося.

Так ось, мисливців наш звабливий Місяць гарно прибрав, а от жінку не зміг, мабуть, зачарувала бідосю моя бабця. І от під цю неймовірну пісню вони танцюють. О це запальний танець, треба відчинити вікно, бо жарко! В кінці бідного ікластика вбиває мисливиця кілком у самісіньке серце.

От сумно і в той же час гарно, аж серце щемить.

Зате я тепер зрозуміла чого цей кліп тут серед цінного у бабусі. Але тепер цікаво хто цей красунчик, а в них було щось з бабцею?

Я люблю свого дідуся, він в мене найкращій, але і бабцю я розумію, якщо в молоді роки в неї були веселості з таким запальним рокером.

Тут ще я почала фантазувати, які б гарні були діти в них і я мабуть теж унаслідувала б такий незвичний відтінок волосся, то можна було б не фарбувати своє. Ех...щось мої мислі не туди повернули.

Тут я забила у пошук назву гурту і знайшлися ще кліпи та фото групи та персонально того звабника.

І тут я згадала, що незадовго до дивної гибелі бабці, до неї навідувався таємничий друг…може то престарілий рокер?

Він мабуть багато чого цікавого розповісти може про бабусю. Мені конче треба його знайти! Неважливо в якому домі престарілих він знаходиться.

Ой, а він виявляється досить молодим загинув розбившись на байку, точніше його знесла вантажівка, яка не помітила байкера. Ой…а тепер мені сумно, а я тільки радіти почала, що знайшовся той хто як я любить бабуню і може про неї цікаве розповісти. А виявляється він теж мертвий.

Я навіть знайшла фото його могили...йой, його поховали поряд з батьками…але я вже бачила схожі надгробки…Нес їх відвідував та троянди саджав, перед тим як я на нього налетіла…

От гарбузик! Всі загадки так чи інакше йдуть до цього охоронця. Нащо він приходив до могил цих людей? Можна було вирішити, що Нес фанат той рок зірки, але ж чомусь цей брехнун сказав, що прийшов відвідати родичів. Чого вигадувати це? Що тут такого сказати, що прийшов провідати могилу свого кумира? Але якщо тут щось інше? Тільки що?

Йой, а я пообіцяла Марко не лізти більше в щось дивне. Але я не винна що то дивне мене само переслідує, більше того, те дивне мало стосунки з моєю бабунею.

Та от мої думки перериває сигнал, що прийшло повідомлення на смартфон.

«Привіт! Визирни в вікно» – це писав Марко. Я здивувалася та пішла до вікна, підняла ролети, побачила, що вже звечоріло, місто накрило своїми крилами темрява. Дивно, що не світили ліхтарі на вулиці, єдиним джерелом світла були маленькі світлячки, що формували слова: «Алісо! Виходь за мене». Я дурним поглядом дивилася на ці слова і до мене туго доходило їх значення. З заціпеніння мене вивел дзвінок по смартфону, я відповіла.

– То яка твоя відповідь? – питався Марко, його голос ледь приміто тремтів.

– Йой, то ти мені? То ти мене питаєш? – задавала дурні питання я.

– Так, а кому же!

– Йой, як несподівано, я навіть не знаю…треба подумати…– розгубилася я.

Це що таке? Мені в перше в житті роблять пропозицію?! Справжнісіньку пропозицію? Мені? Як у романтичних фільмах? Йо-ой!

Але чи заслуговую я такого гарного чоловіка, як Марко? Чи достатньо його кохаю, щоб розділили ціле життя з ним, це ж така відповідальність...шлюб…

Я відчуваю як серце пропустило удар та почало калатати, наче пташечка у кістяній клітці. Ноги підкошувалися.

– То думай, ніхто не квапить, – відповіли мені.

Я закусила нижню губу, в мене відібрало мову. А з очей полились сльози.

Та я розуміла, що більше не уявляю з ким хочу розділити життя. Тільки з цим коханим хлопцем. Тим паче на Марко можна покластися в важкий час. Він стільки гарного мені зробив. Хоча я його полюбила раніше, а зараз просто переконалась в правильності свого вибору.

– Я подумала…– почала я, витираючи очі, шкодую що бабця та батьки не дожили до цього дня.

– Добре...то яка твоя відповідь?

– Так!

Я вибігла з дому та кинулася обіймати Марко, він посміхався, та подарував мені квіти і ми злилися в поцілунку. Я була сама щаслива дівчина на той час в світі! Все в мені хотіло співати та ділитися теплом та радістю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.