Глава 18

Ми сиділи в парку на лавочці та їли шаурму. Дівчинці видно дуже подобався парк, а от серед бетонних велетнів хмарочосів їй було лячно. Вона навіть ледь помітно тремтіла, а коли бачила: машини, дрони, чи бронемехи, взагалі вклякла, наче турист, який голодного вовка посеред лісу побачив.

– Як тебе звуть? – спитала я малечу.

– Віола, – бовкнула вона, задумливо пережовуючи вегетаріанську шаурму та смикаючи нервово ногами.

– Яке гарне квітуче ім’я! Скільки тобі рочків? – поцікавилась я.

– Десять…

– Ого, та ти велика яка. Тобі смачно? – перепитала я.

 Віола кивнула, але її погляд був спрямований на газон, та клумбу квітами де безтурботно пурхав метелик.

– Я вважала що тут у місті їдять тільки м’ясо, а саме місто суцільний камінь, метал, – повідомила Віола з жалем у голосі. А її погляд став темним та зажурливим.

– Ні, тут багато різноманітної їжі. На будь-який смак, навіть для тих хто не їсть м’ясо. А парків тут незліченно багато. Та і на дахах будівель ростуть сади, – розповіла я.

 Я зрозуміла, що моїй знайомій подобається все що зв’язано з природою. Їй наче спокійніше в парку.

 М’ясо вона не їсть.

– Може ти розповіси хто тебе викрав чи як це сталося? Я б тоді якось допомогла знайти твоїх батьків,– сказала я.

 Та тільки вона набралася мужності все розповісти, як кудись вирячилась, і її погляд знов став наляканий. Вона навіть посіріла від страху.

 Я прослідкувала куди вона дивиться. І побачила на сусідній алеї Гордія та його посіпак.

– Добра тітонько, давайте підемо звідси! – зненацька попрохала Віола, смикнувши мене за рукав і заглядаючи в очі, як злякане щеня.

– Але ж тобі тут подовбалося? – здивовано перепитала я, відчуваю співчуття до малечі.

– А тепер ні! Швидше, – і вона зіскочила на ноги та схопила мене за руку і потягла за собою.

 Я звісно здивувалася, а ще крінжанула від того, що стала тітонькою в двадцять три.

– А ось ти де, погань мала! – почула я різкий, неприємний голос.

 Я аж смикнулася та почала оглядатися і побачила...Гордія.

 Мої брови полізли на лоба від здивування. Звісно, він сам та паскуда, але о так одразу починати з образ, він такого ще не робив.

 Малеча зблідла та прилипла до мене. А я повільно озирнулася, вся палаючи всередині від гніву. Я зазвичай своїх не б’ю, але заради цього нахаби зроблю виняток!

 Гордій чогось злякано відсахнувся від мене, його обличчя кумедно витяглося від здивування.

– Ти офігил? Кого поганью обізвав? – обурилась я, подивилась в біле лице мислився знищуючим поглядом.

– Тьфу, невдахо це ти? Ти що тут робиш? – здивувався Гордій.

– Що-що? Обурююсь, ти чого мене обізвав? – вимагала пояснень я.

– Я? Та тебе взагалі не бачив! Я звертався до малої погані, що на лавці сиділа! – відповів Гордій показавши на те місце, де сиділа малеча.

Тепер я нічого не розуміла.

– Але де вона? – здивувався Гордій.

 І дійсно маленької дівчинки вже не було на лавці.

– У...втекла! І все через тебе! Де ти взялася? Не заважай! – обурився Гордій і відпихнув мене та періодично дивлячись на смарт браслет пішов далі.

 Я від здивування лише відкрила рота. Бо нічого не розуміла.

 Хто була ця мала, чого мисливець за нею полює…йой…здається щось в моїй голові заворушилося, мабуть таргани прокинулися, позіхнули, потягнулися, випили кави та почали крутити шестерні.

 Я хотіла догнати Гордія, але не знайшла. Оббігала весь парк і нічого. Добре, потім дізнаюся що то було.

 Та ось, коли я їхала до Академії на велосипеді, то побачила в алеї Гордія та його напарника, що били Віолу, в мене аж шия ледь не звернулася, коли я це побачила, бо швидко промайнула повз. Довелося різко розвертатися і їхати назад.

– Ви що робите?! – обурилася я, різко зупиняючись і кидаючи електровел, хоча зазвичай дбайливо ставлю на підніжку, та підбігла до цих злиднів.

– Ви чого малу дитину б’єте? – налетіла я на Гордія.

– Знов ти!? Не лізь не свою справу! І взагалі ми вже із-за тебе здобич ледь не втратили! А ну геть звідси! Не принось нам свою невдачу. Невдаха! – гримнув Гордій, штовхнув мене у плечі, я по інерції відійшла назад, але втрималася на ногах.

 Тож я йому щедро вгатила ногою під коліно, бо не фіг мене тицькати брудними пальцями.

 Гордій почав кумедно стрибати на одній нозі, тримаючись за прибиту.

 Його побратим, який тримав Віолу гигикнув, навіть дівчинка всміхнулася.

– Ти що робиш? Дурна зовсім? – волав Гордій, мружившись від болю.

– А нічого обзивати мене! І не соромно двом здоровим хлопам одну бідну дівчинку гамселити?! – далі палала гнівом я.

– Але ж…вона нечисть! – з образою у голосі відповів Гордій.

– Де? Виглядає як звичайна дитина, а от ви виглядаєте збоченцями зі сторони, які дитину калічать! – не повірила я, бо знаю глину сутність даного індивіда.

– Чесно, Алісо! Це не людська дитина, це мавка дрібна! – почав прояснювати ситуацію товариш Гордія, який був наче не проти що його товариша б’ють, але все ж про справу не забував.

– Е? – здивувалася я.

 І мені Гордій втулив прямо під ніс смарт браслет де була вся інформація про Віолу.

 От як вони її досить швидко знайшли! В дівчинці знаходиться відстежувальний чіп!

 Ой, як незручно вийшло.

– Ой…хє-хє...– почала я ніяковіти, потираючи руку.

– Ти або дійсно дурна, або працюєш на нечисть! – обурився Гордій.

– Та я що? Я нічого? Я просто думала...– почала виправдовуватися я.

 Як соромно! От що про мене подумають інші мисливці? Вже відчуваю прочуханку від вчителя та директора Академії, що завадила піймати небезпечну істоту.

А якщо мене тепер виженуть? Йо-ой! Я не хочу! Бо я ще не дізналась чого померла бабця і не знайшла безсмертного що вбив Марко! Та і я вже якось звикла до компанії мисливців, з ними я не так самотньо відчуваю себе. Як я далі сама буду? Йой, вляпалася! От моя дурна жалісливість!

– Що? Ти? Я звісно думав що ти невдаха, але щоб ще дурна та зрадниця, то вже зовсім круто як на тебе! – обурився Гордій.

– Та звідки я знала що вона не людина?! Виглядає як людина, веде як мала дитина! А я перший рік вчуся! Це ви все життя вивчаєте все про нечисть! – тепер я обурилася слідом.

 Ну чесно, від мене забагато вимагають! Тим паче є сталий образ нечисті, і дуже складно звикнути, що вона має такий невинний вигляд.

– А що ти всі ці роки робила? Чого твої батьки не навчили?! – волав Гордій, весь червоніючи.

– Бо вмерти! – чогось випалила я.

 Гордій, чогось витріщив очі та замовк.

– Ну добре, Гордій, облиш новеньку, ну з ким не буває, пам’ятаєш, я от провтикав полуденицю, добре Сірий вовк вчасно з’явився. Давай не будемо суровою ставитися до новачків! – почав вмовляти товариш Гордія.

– Ой, це тільки в тебе було, та в інших невдах, а я от з малку нечисть за кілометр відчуваю! – з гордістю відповів Гордій.– Добре, першого разу пробачаю.

 Але тут ми почули лункий свист і машина в яку хотіли запхати Віолу щось впало і автомобіль зайнявся, доволі ефектно, але це було все одно лячно. Мене смикнули і потягши кудись, я зрозуміла, що то був Гордій і ми зараз всі знаходилась за бетонним укриттям, що тут лишилося з часів Великої війни.

 Та і добре що ми всі були ще далеко від машини.

– Моя кралечка! – з болем у голосі заволав Гордій.

 Мені навіть стало його шкода.

 Я почула низькочастотний писк та озирнулася в ту сторону, звідкіля він вчувався і побачила що до нас стрімко наближається на чорному байку, весь теж в чорному хтось.

 І щось у мене було погане передчуття.

 Мотоцикліст різко зупинився.

– Віддайте мені малу мавку, інакше вас чекає пекельна участь! – командував байкер у плащі.

– Що? То це ти знищив мою солоденьку кралечку? Тобі кінець! – запалав Гордій та дістав пістолет, зняв з запобіжника, почав стріляти по байкеру.

 Але тут в лоба Гордія прилетів шолом байкера і вирубив мисливця.

– Чорт! Потримай мавку! От паскуда! – обурився товариш Гордія та віддав мені Віолу, яка не дуже пручалася, коли опинилася в моїх руках та теж почав стріляти по нападнику.

 А я нервово проковтнула ком, застряглий у горлі я почала шукати свою зброю, але в мене був пістолет меншого калібру, руки як на зло не слухалися, набоїв було мало – бо я була вихідна і не готувався до того що доведеться взяти участь в перестрілці, як в бойовиках. О це в вляпалася! Оце в мене вихідний!

 Але тут я відчула, що мене смикають за рукав, я озирнулася.

– Ти що здуріла? Тікаймо! – запищала злякано Віола, витріщив з переляку очі.

– Але ж...я не можу кинути своїх…так, вони дурні, але ж…я мисливиця, – почала виправдовуватися я, але я розуміла, що нічого не протиставлю тому нападнику, раз ті хто більше досвідченні та краще озброєні за мене не впоралися.

 Ну і як я з такою полохливістю зібралася подолати безсмертного?

 Яка ганьба! І яке я дурне! Та наївне!

– Не дуркуй, ти відчуваєшся іншою…слабшою, а Сова таких нищить швидко срібними пазурами! Так принаймні, мені мати казала! – відповіла Віола, вона злякано дивилася на мене, зазираючи в саму душу.

 Я ще раз визирнула, щоб подивитися кого там обізвали Совою. І все в мене заледеніло від жаху, бо то був…той мисливець, що міг вбивати демонів! Мені точно кінець!

 Бо тоді він був принаймні нейтральним, а зараз проти…Ой, леле.

– Так, згодна з твоєю мамою! Але треба дістатися, мого вела! – нарешті погодилася я.

– Я допоможу...тільки не віддавай мене Сові! – попрохала Віола дивлячись мені в очі, як мале кошеня знизу вверх.

– Добре.

 Напарник Гордія протримося трохи довше за нього, але був поранений у плече, Сова як раз стояв над ним, щоб добити.

 Тут я не могла пробігти мимо, прицілилася та вистрілила…не сподівалась попасти, але трішки моя куля пройшлася по передпліччю мисливця-блондина, бо він наче якось відчув наближення кулі та смикнувся в протилежний бік.

 Йому це не сподобалося – тепер переніс увагу на мене. Цього я добивалася, кинути в біді свого з Академії я не можу, але і вийти в бій проти сильнішого противника боюся, бо не маю шансів протистояти. То ж все що мені лишається – відволікти цього таємничого Сову і дати драпака, як зляканий заєць від вовка.

 Але Сова швидко оговтався та...я чекала що почне стріляти, але він тільки чкурнув за нами.

 А ми бігли до вела.

– Стійте! – гримнув він.

– Хрін, тобі збоченцю! – вигукнула я, сідаю на вел, і запускаю двигун, бо звісно педалі тут не допоможуть.

 Віола всілася позаду та зробила па руками, і ноги мисливця обплело коріння, він гепнувся, «клюнув» камінь, золоте довге волосся впало на перед прикривши лице.

 Ми обмінялися рукоплескітом з Віолою та чкурнули звідсіля. Я вже відправила сигнал про запит на допомогу нашим. Тож Гордію і його товаришу допоможуть, а сподіваюсь більше їм нічого не загрожує, бо Сова прийшов за Віолою, а вона в мене.

 Йой! Він підіймається і знається він дуже злий!

 Ми швидко вже летіли вузенькими вуличками далеко від алеї.

– Дякую, що допомагаєш мені, – подякувала Віола, чіпко тримаючись за мене.

– Нема за що…– задумливо відповіла я.

 І що мені робити з цим мавчатком? Так-то мені її шкода, по судячи з її реакції, вона дуже страждала, там де її тримали. Та і я бачила як до неї відносяться інші мисливці. А якщо її вб’ють?

– Ти мене везеш до вашого мисливського лігва? – перепитала з якоюсь трагічністю в голосі Віола.

– Я думаю. А чого ти не втекла і від мене? – поцікавився я.

– А сенс? Мне все одно знайшли б. Я в цьому місті слабка та безпорадна, як риба викинута з води, – з апатією промовила Віола.

 Але ж якщо я не поверну утікачку туди де її тримали, то в мене виникнуть проблеми. А я ще тільки починаю шлях мисливця. Воно мені не треба? Це Гордій з його впливовою сім’єю може робити, що заманеться – в мене такого нема. То ж треба думати про себе, бо я ще не знайшла вбивцю бабці і Марко.

 А Віола мені ніхто…от хто при здоровому глузді буде ризикувати своїм благополуччям заради незнайомої дитини?

     Поки мої думки в розгубленості вертілися в голові, як пес за хвостом, я побачила блиск у дзеркало заднього виду, придивившись уважно, відчула як мій затилок лизнув льодовий язик страху, бо нас швидко наганяв байк – той самий що належить Сові, та власне сам цей мисливець, був на ньому.

– Йой, ми вліпли! Він нас наздоганяє! – пискнула злякано я.

– Ой ні!

 Думай, що робити, мозок, смаколики куплю. О! Придумала! І це ж було очевидним! Чого я до цього одразу не додумалася?

 І я знайшла найближчих поліцейських дронів, і кинула їм повідомлення про переслідування неповнолітньої, на це реагують дуже швидко та агресивно. А чим мавченя не дитина?

 То ж вже тепер за цим сумнозвісним Совою гналися поліцейські дрони.

 Я сподівалася, що мисливець злякається зв’язуватися з копами і втече… принаймні інший нормальний найманий вбивця так і зробив. Але навіть, коли до нього звернулися і наказали зупинися, Сова не відреагував, а…поліцейських дронів розстріляли невідомі дрони, які наче не звідки з’явилися.

 І щось мені підскакує, ці дрони підкроюються Сові.

– Йой…в цього Сови що свої дрони є? Та, бляха, він що син якогось багатія?! Бо бойові дрони коштують, до хріна! Не у всіх наших вони є в нормальній кількості! – здивувалася я.

– Не знаю про що ти…Але Сова це елітний мисливець, послуги якого дуже дорого коштують, так казала мама…вона та сестри дуже Сову боялися, бо ті за ким він приходив – зникали назавжди, – повідомила Віола, я відчула як вона прилипла до мене та її руки тремтіли.

– Ой, ну чого я не маю зайвого мільйончика? Як би було простіше: перенайняла б цього покидька і все тут! – обурилась я.

 Тепер зрозуміло, чого цього Сову не люблять наші – мало того що жорстоко вбиває жертв, кривдить інших мисливців, ще продажний. Яка мерзота!

 В мені прокинулося обурення і вже заради принципу хрін йому, а не ця мавка.

 Але треба тепер думати як переграти його. Бо сила не на моїй стороні.

 Тоді я повела вел там де зможу маневрувати і де байку не втулитися.

 І от тоді Сова відстав.

 Тільки я полегшено зітхнула, як почула гуркіт десь зверху, підняла голову і отетеріла – ця білява паскуда їхала по дахах!

 Він якась халепа на двох колесах, що мене стрімко та рішуче переслідує!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.