Глава 13

Я ледь відкрила очі, бо вони наче злипались, протерла їх та запізно зрозуміла, що знаходжусь в незнайомому місці. Я при встала та огляділась. Так, це не дім Марко, то де я? Почала згадувати що було...йо-ой…я що з кимось зчепилася у бійці? Давненько я ні з ким не билася, ще з підліткового віку. Мене тоді дістав один хлопець, ну я йому пояснила що він не прав, а щоб закріпити матеріал, трошки наштурхала синяків. Мені тоді прилетіло від мами, бо вона вважала що дівчата битись не повинні.

Біля ліжка я знайшла тумбочку, на якій стояла склянка з водою, я жадібно випила її всю.

Та полегшено зітхнула. Хотіла встати та ледь не гепнулась, бо м’язи боліли нещадно, як і рука, яку хтось дбайливо забинтував. Але стиснув зуби піднялася, тримаючись за тумбочку. Я пішла оглядатись, щоб зрозуміти де я.

Я спустилася сходами, але під час цього ледь не завила з болю. Почула голоси та причаїлася.

– Я сказав ні! Наше життя небезпечне: навіть профі гинуть. А ти пропонуєш зовсім непідготовлену зі звичайних людей дівчину втягнути в нашу вічну війну! – здається то обурювалася Остап.

Я присіла на сходинках та підтягнула ноги до грудей, обійнявши їх, прислухалася.

– Та ти бачив що твоя «звичайна» дівчина вичудила? Вона без спец.підготовки ледь в лаваш не розмотала підзливника! При чому в неї зі зброї було…курво, що це за зброя? Я такої не бачила! А якщо їй дати сучасну зрою та навчити нашій справі, то буде гарна мисливиця, – відповіла жінка.

– Ой, та подумаєш, підзливника здолала, ну вона була на адреналіні, таке буває, люди в такому стані на всяке спроможні. Їй просто пощастило! А от чи буде вона з розумом полювати невідомо, – сказав Остап.

– Ой, не так то просто підзливника під час зливи здолати, ти це знаєш. Я його вже місяць намагаюсь зловити, а все ніяк, а я «не з звичайних», сам знаєш. Ти зараз просто знецінюєш досягнення цієї дівчинки. Як хочеш, або ти її навчай, або це зроблю я. Але треба, щоб ця кішечка перетворилася на левицю, – не погодилась жінка.

– Та ви подуріли обидві! Ти б чула що вона хоче…вона хоче вполювати того безсмертного, що вбив її нареченого. Ось, чому я їй відмовляю. Сама розумієш тут точно без шансів на успіх для неї, – сказав Остап.

– Ого, о це планка в неї! Мені вона подобається! Мені по духу навіжені, – більш веселим тоном визнала жінка.

Знається вона мені теж подобається. Тут до мене почала ластитися чорна кішечка та сама, що ховалася на дереві від…як вони те назвали? Підзливник? Що за назва така дурна?

Я почала пестити пухнастика, а вона хазяйновито залізла до мене на руки та почала муркотіти.

– Хто в нас гарнюня така тут? Ти, – шепотіла я кішці на вушко.

– Остап, наші найкращі роди вимирають. Нас стає все менше, а от тих з ким ми боремось не меншає. Потрібно щось вдіяти. Треба передивлятися свої устої, приймати нову кров до справи. Тоді ми повернемо силу нашим родам, – проговорила жінка.

– Так- то так. Але все одно нею керує помста, а це ніколи не призводить до чогось хорошого, – більш спокійно сказав Остап.

– Ти не знаєш на що вона спроможна та і може зараз нею керує помста, а потім буде ще щось. Дай їй шанс, – проохала жінка.

– Добре…бо ти ж мене зжереш. Господи, дав ти жінку в якої зуби гостріші від драконячих, – буркнув Остап.

Тут я не могла всидіти з радості та вилетіла до цих двох.

– Ура! Я стану мисливицею!

– Якого біса?! Ти підслуховувала? – обурився Остап.

– Ой, та ви так горлопанили, що на даху ворони все чули, – с сарказмом відповіла я, махнув рукою, у другій тримала кішку.

Остап тяжко видохнув, хлопнув себе по обличчю. Мабуть, він не дуже щасливий, що я буду його ученицею.

– Ой, Бастет, ти ж не любиш чужинців, – здивувалася жінка.

– Тю, я таких ласкавих кішечок ще бачила. Я взагалі кішок не люблю, але ця мені подобається, – помітила я.

Я роздивилася навколо та помітила скільки на стінах старовинної зброї, я таку тільки в історичних фільмах бачила.

Кішка стрибнула на підлогу та підбігла о господині та напросилася вже до неї на ручки.

– Мене звуть, Зоряна. Скажи, як ти нас знайшла? – спитала жінка, пестячи Бастет.

– Ну…це секрет…– не хотіла я все їм розповідати, бо мало ще доведеться користуватися даним каналом інформації.

– Марко казав, що ти сама здогадався хто він, також ти помітила, що в нас в місці з’явився серійний вбивця та розповіла цікаву теорію, – додав Остап, чухаючи задумливо густу бороду.

– Так, я першу жертву й знайшла, – пожала плечима я.

– Пам’ятаю, ми з Марко тоді приїхали на той виклик. Ти значить та дівчина кур’єр, – проговорив Остап.

– А ви ті бійці у масках? – іронічно перепитала я.

Остап кивнув, зсунув брови до переносиці.

– Спостережливість та аналітичний склад розуму, дуже потрібно для мисливця, – здається Зоряна вирішила підколоти чоловіка.

Той закотив очі, схрестив руки на груді.

– Так, пора снідати! – покликала Зоряна.

Коли снідали я змогла детальніше роздивитися обох. Остап мав світло русе волосся, вибрите в висках, але на потилиці зав’язан хвіст. А ще одне око перетинав великий шрам. Доглянута борода. Він точно був схожий на вікінга з історичних фільмів.

Та його дружина теж схожа на жінку вікінга чи амазонку, тільки сучасну. Але що саме цікаве брутальність в ній вдало поєднується з жіночністю.

Дуже гарна пара, аж око милується.

Коли поснідали Остап сказав:

– Так ти станеш моєю ученицею, але з умовою, що я не почую від тебе ні слова ниття, що тобі важко, нудно чи ти щось не тягнеш. Ти повинна зрозуміти, що в тебе роботи дуже багато. Тобі треба наверстати за короткий строк, те що наші діти вчать з малечку. Не потягнеш, двері ти знаєш де, – попередив Остап та подивися уважно на мене, я кивнула погодивсь, бо умови для мене справедливі.

Спочатку Остап з Зоряною мене самі у себе вдома муштрували. Точніше бородач мене нещадно ганяв по фіз підготовці, аж вмерти хотілось, що я ледь доповзала до ліжка. А от його дружина мене відгодовувала, бо сказала, що я така худа, що мене відачею від пістолета знесе.

І тільки через місяць, як сказав Остап «я стала схожа на людину, а не труп», він мене привіз до їх академії. Де вже мене фінально підготують до мисливської справи.

Я дуже нервувала, бо підозрювала, що інші студенти мене не приймуть, бо я інша. Я відчувала, що між мною та тими людьми є прірва – я слабкіша.

Але неважливо, я прийшла сюди не друзів шукати, а набивати руку та набиратися досвіду і якщо пощастить знайти тих, хто погодиться піти на самовбивчу місію по знищенню одного безсмертного, але це не точно.

Академія знаходилася на відшибі посеред древнього лісу. Вона була побудована з червоної цегли, що затійливо складали прадавні майстри. Дуже гарна та велика споруда.

Тут як виявилося є навіть гуртожиток, тож на вулиці жити не прийдеться. Але як я підозрювала дівчата з якими буду жити в одній кімнаті (нас троє, включно зі мною) не дуже зраділи, що в них буде компанія.

Та із хлопцями була така ж справа. Ні, прямо ненависті немає, немає такої традиційної реакції, як у серіалі по шкільне життя, де популярні дівчата строять капості новенькій чи зневажають її. Ні, до мене ставляться нейтрально, і я вже вдячна за це. Але коли вони на мене дивляться, то наче бачать майбутню покійницю. Наче я примара серед них. Це тонке відчуття, майже невловиме, але це відчутно все одно. Вони наче співчувають, що ця бідося скоро помре від пазурів якогось чудовиська.

Тож я була посеред людей, але сама. Я наче є, а наче мене нема.

Але коли почалися тренування та навчання мені стало не до рефлексії. Бо ті тренування, що змушував мене робити Остап, були легкою розминкою, а от тут вже капець. Триста віджимань? Та ви здуріли! Я сто ледь зробила, хоча не вважала себе в поганій формі. Господи, а ці кілометрові пробіжки по пересічній місцевості через кропиву, ядовиті плющі, колючки, то такий екстрим! А потім в крижану воду. Хлибись! Я думала, що вже на тренуваннях душу залишу, але стиснув зуби продовжувала все робити що інші. О ні! Я не дам приводу мене витурити звідси, тим паче стільки зусиль я вже витратила, щоб потрапити сюди.

Далі було «веселіше», нас почали навчали користуватися вогнепальною зброю. Так, з моєю вдачею тільки мені давати таке в руки. А ще там є різні набої: срібні, розривні, такі що «вкручиваються» в плоть противника, це спеціально на випадок, якщо у невідомій тварі панцир, що треба пробити.

Так ось на стрілище я вперше вирішила постріляти по мішені, не знаю як так вийшло, але коли стріляла з автомату, мене жбурнуло віддачою. Спотикнулася об свою же ногу, не питайте як я примудрилася, бо то треба мати хист до такого. Ну палець так залишися на гачку. Тож град набоїв прочертив гарну доріжку, а ще позаду стояв Остап, тягнув безтурботно сок через соломинку…так його пакетик соку злетів, як лелека над гаєм, прошитий на скрізь, драматично облив власника соком так файно.

– Пробачте! – вигукнула я, і вся кров з мого обличчя стрімко збігла від переляку.

– Алісо! Лихо ти фіалкове! – обурився Остап, витираючи обличчя.

Остап на мене так подивився, наче сам зараз витягне свою зброю і наробить в мені дірок, а ще інші студентки вирішили подивитися, що то за халепа серед них з’явилась.

– Боже, вона ж нас повбиває раніше ніж ми вийдемо на завдання! О це знущання бути вбитим якоюсь криворукою, а не монстрам,– бовкнув невдоволено Богдан теж студент, з дуже шанованої сім’ї мисливців.

Мені було соромно, я жахливо почервоніла під невдоволеними поглядами майбутніх побратимів. Тепер якщо до цього часу вони просто вважали що я покійник, тому були нейтральні, то тепер мабуть точно почнуть ненавидіти.

Ввечері я пішла в душ, якраз там були ще дівчата. На мене подивилися невдоволеними поглядами. Я це спиною відчувала. Я тяжко видохнула.

– О халепа, пришкандибала! Сподіваюсь, зараз ти без зброї і ми в безпеці, – буркнула Килина, це типу старости нашої групи.

– Та я ж вибачилася, то було випадково, – відповіла я.

– Так-так. У звичайних завжди так. Все через сраку, – бовкнула Килина, прищурив очі:– Поверталася би ти додому. Не буде з тебе пуття.

– Дякую, за пораду, але я залишусь. Я тільки вчусь, і згодом все буде виходити краще, – відповіла я, відчуваючи сором.

Килина повільно підійшла до мене та подивилася в очі.

– Ну-ну, щось не віриться, – відповіла вона та відійшла, – Але не віриться, що незрівняний Марко вибрав тебе у пару. Що він в тобі побачив?

– О тут згодна, – видохнула я, понурив голову, я пішла до душу.

Відчуваю, наче старе поранення душі занило, як ім’я коханого вчула.

– Скажи, щось відомо про ту істоту, що прикінчила взвод Марко? – спитала Юля, що до того спокійно умивалася та не втручалася.

Я поки розкладала свої речі, а сама прислухалася. Аж серце стало коли почула це.

– Та де там. Той безсмертний як зробив своє чорне діло зник, як туман на сонці. Це тобі не нижчий монстр, воно з вищих. Може більше не з’явиться в нашому місті, – відповіла Килина.

– Шкода…і що ж тепер смерть хлопців буде не відплачена? – з жалем в голосі перепитала Юля.

– Та хто зна. Може десь з’явиться ця бридота, там її і чекатиме карма, – відповіла Килина.

Я тяжко видохнула, пригадуючи всміхнене обличчя Марко, жаль піднявся в моїй душі. Сльозі по лізли на очі. Я намагалася їх приховати від дівчат.

Але вони вже мене ігнорували, за що я їм вдячна. Мені якраз комфортніше бути зараз невидимкою. Вони щось вже обуджали своє дівоче.

Я помилася, і вже вилізла з душу та огорнулася в пухнастий халат. Механічно погладила кулон на шиї. Як добре хоч ще щось залишилось від бабці, я згадала той день коли вона мені його подарувала. Стало ще більш боляче серцю від жалю.

Та ось почула дивний скрегіт над головою. Але озирнувшись нічого такого не побачила. Тож вирішила що мені здалося.

Я підійшла до дзеркала, витерла помутніння від пару та помітила в відображені якийсь рух, різко озирнулася. Йой, а там де решітка вентиляції…тепер діра, решітка зникла…Хоча тільки-но все була на місці.

– Дівчата…– нервово покликала я.

– Що? – роздратовано перепитала Килина.

І от що я зараз скажу? Вибачте, але тут під стелею дірка, мені лячно з того. От засміють же…

– Ви нічого не чули? – вирішила почати з цього.

– Ні, а що повинні почути? – не розуміла Килина.

– Ем…– ну навіщо я їх зачепила?

Раз вони нічого не почули, хоча вони мисливиці, то чого я вирішила що щось чула?

– Слухай, може у вас звичайних полюбляють жарти, в нас ні, – обурилася Килина.

– Вибачте...– знітилась я.

– От нахаба! – вирвалося у Килини.

– І не кажи, – піддакнула Юля і вони продовжили свою дружню бесіду.

А я знов повернулася до дзеркала тяжко зітхнула, мої плечі втомлено опустилися.

Та ось я бачу в віддзеркалені потвору з хвостом скорпіона, але воно більше в шість разів за скорпіона, в нього більша кількість лап, а клешні не з двох сегментів складаються, а з чотирьох. І я згадала що це, ми недавно це проходили монстрології.

– Дівчата…пс...– шепотіла я.

– Що? – знов гаркнула Килина.

– Подивіться в дзеркало тільки без різких рухів, будь ласка, – запропонувала я.

– Нащо? – буркнула Килина та злобно подивилася на мене.

– Тут пустельний схронець, – крізь зціплені зуби прошипіла я.

– От не смішно! Звідкіля йому тут взятися? Тут нема пустелі! – не повірила Килина.

– Алісо, в тебе не смішні жарти! Ми твого гумору не розуміємо! – обурилася навіть до цього часу спокійна Юлька.

А я злюсь на себе, бо неможну найти вдалих слів, щоб їх переконати, бо я не знаю що в таких випадках роблять.

– Я не шуткую! Подивіться та самі все побачите! – проговорила я нервово, оглядаючись, щоб знайти хоч щось чим можна відбитися від монстра, але з усього що тут є: це відро та швабра, залишені для прибирання. Бо тут не довіряли чогось роботам прибиральникам це робити. Я схопила швабру.

– Що ти робиш, дурна? – не розуміла Килина та повернулася до мене всім корпусом тіла, окинула гнівним поглядом з ніг до голови.

Тепер я не знаю кого мені більше лякатися, тої потвори чи Килини.

А істота вже була близько неї, мабуть цю мисливицю вибрали в жертву. Істота приготувалася до нападу, вже вся підібралася, наче пружина, яка от-от розіжметься та підстрибне. Хвіст істоти нервово тремтів, як очеретина на вітру, а само тіло застигло, як камінь.

Я нервово проковтнула ком, який розпирав горло. Шкіра пішла сиротами, а серце калатало, наче навіжене. Я не зводила очей з монстра. До болю в руках стискаю швабру.

– Гей! Не смішно! Не намагайся! Я не куплюсь на це! – гаркнула Килина, гнівно ткнув в мою сторону пальцем.

Я вже не реагую на неї, лише тихенечко, майже ковзвком стаю так, щоб краще вдарити по істоті.

– Килина, мені щось не по собі від її погляду! Вона ж навіжена! Пішли геть звідси! – проговорила нервово Юля, торкнувшись плеча подруги.

– Точно, пощастило же нам навчатися з дурною та навіженою! – бовкнула Килина та розвернулася різко йти геть.

Пустельний схронець нарешті стрибнув, мабуть зреагував на рух здобичі.

Я замахнулася та нанесла удар, аж швабра в повітрі свиснула. Почувся гулкий удар, а мої зап’ястя занили від твердості істоти по якій я влупила. Монстр заверещав та гупнувся на кафель, розтрощив його.

Я почула як одна з дівчат заверещала.

– Тікаймо! – гукнула друга та почувся топіт ніг та гуркіт дверей.

Я повторила удар, але древко моєї зброї зламалося.

– Йой! – пискнула я та тепер сама чкурнула тікати.

Істота рухала гострими лапками в повітрі та верещала аж вуха в’янули, воно швидко перевернулося та понеслося за мною.

Воно перерізало мені відступ ставши біля дверей та випустив із хвоста якусь рідину.

Я різко встала проїхавшись по інерції, увернулася з під струї, яка з шипінням пролетіла через якихось декілька сантиметрів повз.

Я вихопила рушник та накинула на монстра, зірвала прикрасу з шиї, і гострим кінцем вдарила по істоті, поки воно не вирвалось з рушника. Я не сподівалася що щось вийде, але це все що в мене залишилася під рукою.

Прикраса прорізала тканину та ввійшла в броньовані пластини істоти, як гарячий ніж у масло.

Монстр заверещав почав вириватися ще жвавіше. Та я налізла на нього давлячи своєю вагою, вганяючи подарунок бабусі ще і ще раз в гидку тушу. Поки гарний білий рушник не став коричневим від крові пустельного схронця. З запізненням я згадала, що кров в нього наче кислота та і з хвоста від стріляє гарячою кислотою під тиском.

Коли істота затихла, я швидко відбігла від неї, відчинила вікно, бо ще не вистачало опіки легень отримати від випарень кистоли. Я з задоволенням вдихнула свіже повітря та намагалася віддихатися. Серце калатало, наче я стометрівку пробігла.

А тут розкрилися двері і забіг Остап, готовий стріляти з пістолета.

– Де істота?! – гаркнув він побачивши мене.

Я втомлено показала пальцем на рушник під яким здихав монстр. Але тут я зрозуміла, що моєму кулону кінець, бо його розплавить кислота. А це ж подарунок бабусі! А в мене нічого вже не лишилося від неї. І жаль з’явився в серці, я заридала.

Остап випустив всю обойму по монстру та підбіг до мене.

– З тобою все добре? – спитав він, уважно роздивляючись мене, наче шукав поранення.

– Так!

– А чого ревеш? Злякалася? – перепитав він.

– Мій кулон…його шкода...то подарунок бабці, – скрізь плач відповіла я.

– Кулон? – здивувався Остап та обернувся, щоб ще раз глянути на монстра.

Я тикнула в стирчащу прикрасу з тушки істоти.

Остап на мене подився, як на дурну. Але прикриваючи рот та ніс рукавом, підійшов до трупа та висмикнув з нього мій скарб.

Вчитель знов повернувся до мене.

– Це? – стисло спитав він.

– Та-ак! – зраділа я, витираючи сльози.

– Та він наче цілий…– здивовано проговорив Остап, роздивляючись кулон.

– Йой, його не проплавило! – раділа я.

– Так і це дивно... кров пустельного сронця плавить усе…а це не проплавило...що це за метал такий? – дивувався вчитель, – Дідько, воно гаряче, і світиться…

– Невже? – я ще прискіпливіше подивилася на кулон, він дійсно ледь помітно сяяв, а кров монстра наче зникала з нього, – Дивина…

Я заспокоїлась, з ніжною посмішкою на лиці протираючи кулон.

– Скажіть, що тут коїться чого тут, всякі монстри як у себе в дома шастають? – спитала я.

– От і мені цікаво. Сама ця істота по собі тут не могла з’явитися. Збігти з лабораторії...хоча я ще особисто перевірю, – відповів Остап.

Наступного дня наш вчитель зібрав всіх на дворі та сказав, що хтось як виявилося притяг з собою пустельного схронця. Остап навіть показав залишки клітки де утримували істоту. Більш того, це була спеціальна клітка проплавити її не могли, тож істоту навмисно звільнили, а клітку зламали, щоб з імітувати втечу небезпечної істоти. Тож Остап пропонував винуватцю самому зізнатися, можна анонімно і тоді він відбудеться легким покаранням. А ні – тому буде погано.

А я от не розуміла нащо тягти таку погань сюди, і нащо випускати? Це в мисливців якійсь забавки яких я не розумую? Дивина.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.