Глава 9

Наступного ранку Марко треба було поїхати на роботу, тож залишилася в нього вдома сама. Поробила трохи хатні справи, та от подзвонила Шарлотта. Вона дуже вибачалася, але в неї щось сталося. Тож довелося з нею зустрітися. Але я рада, бо хотілося трохи розвіятися, бо коли я залишалась сама, то мене поглинали погані думки.

Ми зустрілися в парку. Я туди традиційно доїхала на своєму велосипеді.

Шарлотта мене обійняла як тільки побачила.

– Привіт, пробач, що надокучаю своїми незначними проблемами. Хочу ще раз сказати свої співчуття з приводу загибелі бабусі! – пролепетала Шарлотта.

Я дивлюсь, а в неї червоні очі, наче вона недавно плакала та опухле лице. Вона шморгнула носом.

– Та нічого! Дякую. Ми ж подруги, ми повинні підтримувати одне одного, – відповіла я.

– Як мені з тобою повезло! – сказала вона.

Ми сіли на лавочку та Шарлотта розповіла, що її батько почав дивно поводитися. Вона боїться, що він здогадується про її заборонене кохання. А ще Сагон сказав, що може їй не пара і їй треба пошукати когось більш достойного.

От хлопці! Здурять голову, а потім дають гарбуза. Я хлопнула себе по коліннях, тяжко видохнув та сказала що нам треба випити. Мені теж, бо з цими дивними ситуаціями, що я втрапила в останній час мої нерви теж пошарпані. Шарлотта погодилась. Тим паче поряд виявился гарний бар.

От туди нас і понесло.

Нес

Я поправся біля байка в гаражі, коли до мене підійшов Мин, він не відривав погляду від смартфона у руці. А його лице кумедно подовжилося.

– Що таке? – питаю я не повертаючись до нього, продовжуючи своє діло.

– Та от Шарлотта надіслала дивне повідомлення: «Мин Джун ти поганець та серцеїд». От що це? – перепитав розгублений Мин.

От вже мені ці закохані, собі спокою не дають та іншим теж.

– Ну ти що букви вже не розумієш? Те і значить, що вона написала, – з іронією відповідаю я, все ще схилившись над байком.

– Ха-ах, ну ти дотепник! Та Шарлотта ніколи так не зверталася до мене, – відповів цей горе Ромео.

– Ну ти до сьогодні не казав дурню, яка може боляче вразити любляче дівоче серденько, – відповів я.

– Ти не розумієш...бо ніколи не кохав,– почав виправдовуватися Мин.

– То й добре, бо дивлячись на тебе, можна подумати, що з приходом кохання розум тікає геть, – буркнув я.

– От не край серце! В мене були причини сказати те, що я сказав, ти знаєш які! Не від гарного життя мені треба робити боляче коханню усього свого життя, – обурився Мин.

Та ось йому на смартфон подзвонили, він радісно вигукнув та відповів. Я так зрозумів, то дзвонила Шарлотта, але в неї щось з голосом. Та я не прислуховувався, бо то їх справи.

А коли розмова закінчилася, то Мин став більш ще стурбованій, ніж до дзвінка.

– Мені здається…Шарлотта не одна…– почав мій бос.

– Ну все проґавив ти своє щастя, сам винен, – іронічно відповідаю я.

– Ти не так зрозумів, вона з Алісою, – додав Мин.

– Співчуваю, краще би вона була з іншим хлопцем, ніж з тим ходячим нещастям, – без злоби з іронією сказав я.

– Так-так. Але вони в якомусь барі…і судячи по тому що Шарлотта ледь говорить, вони напилися, – закінчив Мин.

– От злі, а нас не запросили. Я б може компромат на те нещастя отримав би, – шуткую я.

– Не смішно, я переживаю, раптом щось з ними станеться, – сказав Мин.

– Добре. Де вони заливають очі? – спитав я, випрямившись та поклав гаєчний ключ на стіл з іншим інструментом та взяв серветку, щоб відтерти руки від чорної змазки.

– Так вона не сказала де вони. Типу це не моє діло, бо я такий сякий, – обурився Мин, розвів руками.

– Та не проблема. Зараз по GPS знайдемо…– відповів я.

Над байком ожили голографічні екрани на яких відобразилися пошукові карти.

– Той добре! Я знав що ти знайдеш їх! – зрадів Мин.

– А от тепер проблема…– задумливо проговорив я.

І мовчки розгорнув голографічний екран з картою до боса, там мерехтіла стрілочка над якою була назва бара…

– «Діти ночі»…от, вічна темрява! – до Мина дійшло куди встряли дівчата.

Я на нього многозначно подивився, та накинув кожану куртку, сів на байк, запустивши його, згорнув екрани.

Бос вже був біля машини і забирався в неї.

Ворота гаражу знущаючись повільно відчинялись, аж рука кортіла їх знести, щоб вже виїхати. Мотор машини заревів, фари засвітилися, бо вже надворі був вечір.

Ми неслися, витискаючи максимум з своїх засобів пересування, позашляховик боса розривав вечірні сутінки фарами. Доїхали до потрібного місця швидко. Вивіска злощасного бара була видна заздалегідь.

Я вже збавляв швидкість та зупинився. Зліз з байку та пішов в бар, Мин припарковувався і теж прослідував за мною.

Тут було багато людей, грала музика та наче того було мало, деякі індивіди підспівували.

– Он вони, – Мин знайшов дівчат першим та показав потрібний напрямок.– Біля них якійсь хмирі труться!

– Ой, то нічого, зараз ми їх інтелігентно попрохаємо злиняти геть, – не бачив я проблем з тими нещасними, що посміли стати на нашому шляху.

– Так щоб кістки тріщали?– проспівав Мин, з вогниками в очах поглянув на мене.

– Так!

Я бачу, що нова компанія дівчатам не дуже до вподобі, тільки наші зелені феї не знають як здихатися від настирних залицяльників.

– Ну то що дівчатка, як до того, щоб подарувати нам запальний танець? Ми наполягаємо, – звабливим голосно перепитав, широкоплечий, високий шатен, з гарними тату по всьому тілу у мєчці та чорних джинсах.

Дівчата переглянулись, у них був вираз на обличчях неначе вони балакуче багно побачили. Більш того, багно наполягає, щоб в нього вступили білою кросівкою.

– Ой-й...розумієте…ми…не можемо, бо зайняті, – почала з підбиранням слів Аліса.

– Ну чого ви? Ми вас не з’їмо, – проговорив другий не менш кремезний тип з зализаною зачіскою, що аж дзеркально блистить.

Горе залицяльники нахабно сунуть все ближче до дівчат. Але тут поза ними з’являюсь я та обнявши обох хлопчаків за плечі кажу:

– Ой, а я вільний! І згоден на танець! Він буде ну ду-уже запальний. Обіцяю, – останнє прошепотів я на вушко шатену та кокетливо вкусив його за мочку вушка.

А що? В цю гру можна грати і мені. Тільки чогось мої порушення особистого простору не сподобалося хлопакам. Мабуть тому, що одне діло лізти до тендітних дівчат напідпитку, а інше отримувати віддачу від кремезного хлопця.

Шатен так смішно відсахнувся від мене, наче збулася його мрія, але він злякався що подумають люди. А його друг чогось завис. Він розгублено подивися на мене, на дівчат, але біля Шарлотти вже сидів бос. Що приобняв свою дівчину за плечі, а вона притулилася з полегшенням до нього.

Аліса забавно відкрила рота і вирячила очі дивлячись на мої підкати до їх нав’язливих залицяльників.

– Дідько! Ви звідки з’явились? – гаркнув шатен та щось зблід, – І я кого біса ти лізеш до мене з своїм поганим язиком?!

І шатен почав витирати спішно вухо.

– Ой. А чого так? Не сподобалося? От і дівчатам ваша компанія не до вподоби, – сказав впевненим тоном Мин, дивлячись спідлоба на нахабних хлопців.

– Ми перші побачили цих краль, так що валіть звідси! – гримнув другий хлопак, зібравши погрозливо руки в кулаки.

– Це ви щось переплутали. Це наші дівчата, тож ви звалюйте геть! – відповів бос.

Аліса хотіла заперечити, але хтось її пнув по нозі, і вона затихла.

Ці два телепня здивовано переглянулись та скорчили страшні рожі, та явно готувались до бійки.

Тут знов встряв між босом та ними я.

– Хлопці, сьогодні прекрасний вечір, повний місяць, може не будемо псувати це бійкою? Бо не хочеться в такий прекрасний вечір ламати кістки, – почав примирливо я.

Вони знов переглянулись та вишкірилися злобно на мене.

– А ще щось мені підказує, що в вас може зненацька з’явитися зайві дірки, уявляєте? Прямо магія! – сказав з іронією я, випадково відвернув воріт куртки, наче мені жарко, а там визирав пістолет в наплічній кобурі.

Хлопці перестали шкіритися та почали загрозливо дутися.

– Ну що мир? Я ж дуже переживаю за вас, світ такий небезпечний, – проговорив багатозначно я, вигнув брів.

– Так...дякую за турботу, дуже мило з вашого боку…– буркнув шатен.

Ці довбні розвернулися уходити геть.

– Ой, а шо на останок не обнімемося? – перепитав я.

Мені показали середній палець. Вони пішли геть.

– Ні? От шкода! – майже замутився я.

– Це що за фігня? З якого дива Я ваша дівчина? – обурилася Аліса.

– Вибач, але по іншому ті б хлопці не зрозуміли. Для них жінки, не мають окремого значення, вони лиш доповнення до чоловіка, – примирливо сказав бос, – Пробач, що так нетактовно сказали про вас. Але так було краще.

– Ну ладно…а як ви нас знайшли? – сипала питаннями, Аліса, щоки якої червоніли від алкоголю.

Я мовчки взяв її бокал та принюхався, хоч би їм нічого з наркотиків не підсипали. Але обійшлося...на цей раз.

– Гей, ти що робиш, то моє! – обурилася Аліса.

– Та на, п’яничка фіалкова, я ж не відбираю твій нектар, – повернув Алісі її келих, – І знайшли ми вас по GPS.

Аліса вихопила бокал з таким виразом на обличчі, що наче я її скарб відібрав.

– Я не п’яничка, ми випили трішечки…а потім ще трішеки...і ще…і все! – зізналася Аліса і гикнула.

– Ага, вірю, ти б була обережна, а то можуть щось підсипати, а потім зробити усіляке погане з непритомною, – попередив я алкофею.

– Да знаю я! Я була обережною! Це пристойний бар тут такого не може статись, – відповіла Аліса.

Вона заложила ногу за ногу та ледь не гепнувшись. Я закотив очі та притримав її за плече.

– Так і в пристойних місцях таке можуть зробити непристойні люди, бо справа саме в них, а не місті та часі, – відповів я.

– Ой, в тебе така сильна рука, і ти такий гарний, може занімиш масочку, щоб краще роздивилася твою красу! – пролепотіла Аліса та закліпала оченятами, подивившись на мене знизу верх.

– А більше мені нічого не знати? – вирвалось в мене. От хто мене за язик смикав? Відчуваючи, що пожалкую за сказане.

– О, стриптиз…в твоєму виконанні…я згодна! – погодилася ця...ця…ладно я сам винен, провокую п’яне дівча.

Я тяжко видохнув.

– О! Гарна пісня! Пішли танцювати! – просяяла Аліса та зірвалася з місця і того…мене теж потягнула за собою.

– Бос, рятуй! – вирішив я отримати поміч залу.

– О ні! То твоя кара, тобі з нею і танцювати, а мені треба з коханою пояснитися! – Мин, засранець едакий мене сплавив цій липучці.

– Бос, за що-о?! – от зрадник.

– Іди-іди, нічого від тебе не відвалиться якщо потанцюєш з гарною дівчиною! – Мин був не вблаганий, махає рукою. – І ви так гарно виглядаєте разом, аж око радіє.

– Я тобі це пригадаю! – погрозив я.

Мин посміхнувся хитренько. От поганець!

Аліса обійняла мене по господарські, притулившись усіма принадами. Скрипнув зубами, намагаючись знищити поглядом боса та якось виплутатися з цупких лапок цієї п’янчужки. Не виходило, тільки я звільнив одну руку, вона прилипає до іншої, тільки відсунувся та полегшено зітхнув, а вона знов прилипла.

– Алісо, ну будь ласка, пусти. Буть людиною, а не мавкою. От що хочеш зроблю, тільки пусти, – шепочу цій бешкетниці.

А вона посміхається та каже:

– Що хочеш зробиш?

– Так! –погоджуюсь.

– То танцюй! – і ще голосніше засміялася.

– Дідько! Я ж тобі всі ноги відтопчу, я погано танцюю! – знайшов я надійну відмазку.

– Не проблема, я тебе навчу! – відповіла Аліса та ефектно кружляла підняв мою руку над своєю головою.

– У тебе хлопець є, от що він скаже, що ти танцюєш з іншими? – все! Проти цього аргументу вона не попре.

– Ну так в мене є хлопець, а не господар. Я ж всього на в сього танцюю, а не щось погане роблю. Тож нічого не станеться, якщо я гарно проведу час, – відповіла Аліса.

Вона рухалася дуже уміло, граційно та наче в танці проявлялась її душа. Аліса рухалася, неначе полум’я у свічці, за її рухами хотілося не відволікаючись спостерігати. Та і тепло поряд було також, як поряд с вогнем. Я так не помітив як вона плавно, зробив гарні розверти навколо себе, знов прилипла до мене.

Ще та клята пісня…гарна танцівниця та ця клята пісня...це поєднання згубило мене.

«Час безжально стирає все…

Плоть та кісти…

Одне стерти не може це – пам’ять…

Все зносять холодні вітри та над металом вони не владні..

Тож в тому металі закарбується пам’ять про неї…»

Слова цієї пісні неначе жбурнули мене на край прірви, я стою, а звідти тягне могильним протягом, попереду лише пустота та морок. Але на тому кінці безодні спочатку ледь, а потім все яскравіше замайоріло світло, спочатку здалося, що то Місячне сяйво, а виявилося Сонячне, що стало золотим вогнем, який чуттєво звивається, що неможна відвести погляд, а серце пропускає удар.

«… Час жадібно зжирає все..

Плоть та кісти,

Одне йому не до вподобі метал…

То ж нехай метал сховає спогади про тебе.

Пока вони живі, то ще б’ється серце кохання в титановій клітці…»

– Гарна пісня, я такої давно не чула, мабуть, дуже стара. Але так чіпляє! – промовила тихим, але проникливим голосом Аліса, підспівуючи вокалісту.

Вона притулилася до мене та поклала голову на груди.

– Да звичайні романтичні шмарклі, які хочуть видати за рок. Бісить, тут лише гітарне соло гарне, – буркнув я.

– Злий ти, я б ще подивилася на вокаліста. Треба знайти кліп цієї рок групи. А взагалі, хіба не правда, що час все забирає? От і в мне він все забрав…хоча краще би мене забрав… – промовила вона з жалем в голосі.

Мене з її останніх слів, наче током вгатило. Бо в мене до недавнього були дзеркальні думки.

Я опустив погляд на макітру, в якій рояться такі схожі думки, і по новому подивився на липучку.

– Не кажи так…якщо ти вижила, то треба жити і за тих кому так не пощастило. Бо з тобою буде жити частина тих кого ти кохаєш. А може зустрінуться ті хто подарують тобі нові спогади, – відповів я.

Дідько! Тепер я сам несу якусь ванільну фігню. Здається, мене ця дурна пісенька заразила сентиментальністю.

– І треба же, в цій макітрі бувають гарні думки, – прошепотіла Аліса. Потершись щокою о мої груди.

– То не моє, мені підкинули, – бурчу я, вже не вириваюсь з лапок цієї причепи, а навіть щось там танцюю, але мабуть танці, то не моє.

І от коли в мене навіть виходило отримувати задоволення від танців з Алісою, як я почув позаду:

– Якого біса?!

Я ліниво повертаюся на крик, бо вже підозрюю в яку халепу вляпався.

І дійсно я побачив славнозвісного Марко. Я вигнув іронічно брів.

– Ой, чого так довго? А то твоя дівчина вже засумувала! Довелися розважати, – бовкнул я, а сам непомітно даю знак Сагону забирати Шарлотту та змотуватися, поки їх не помітили.

Мину довго все пояснювати не довелось, він одразу зник з того місця, де вони сиділи.

– Ти що зовсім знахабнів? Так отримай! – гаркнув Марко та зацідив мені по обличчю.

По інерції мені голову розвернуло в сторону. Скулу почало пекти, наче там здерли шкіру та потекло щось гаряче.

– Марко! Що ти робиш? Це не те, що ти думаєш, ми просто танцюємо! Схаменись! – обурилася Аліса, здається вона навіть тверезіти стала. Налетіла на свого хлопця, стала між нами.

Я повільно повернув голову в сторону цього бовдура, дивлячись на нього спідлоба.

– То як полегшало? Шматок м’яса на кістках, – от щастя цього Марко, що тут Аліса, бо інакше, хтось недорахувався декілька ребер. От чисто з принципу, бо воно людині явно не потрібно, якщо він о так лупить не розібравшись що за супротивники поряд.

– Алісо, що це таке? Чого ти поперлась в цей зміючник та ще з цим покидьком…І хто ти, коли я м’ясо на кістках? Га? – гримнув Марко, потирав руку зі збити кістянками.– Дідько, ти що каменюка?

– Я мабуть, теляча відбивна, якщо ти вирішив мене відбити, – шуткую я.

Я побачив, що бос звалил, тож і мені пора. Нехай закохані розбираються самі без мене.

Тим паче Аліса вже не сама, а поряд нехай придурок, але її придурок, тож мені тут робити нічого. Сподіваюсь Марко не дасть більше Алісі вляпатися кудись, хоча б сьогодні.

Я розвернувся йти геть, змахнув рукою зі скули, як виявилось кров.

– Гей! Я не закінчив! Куди попер! – крикнув Марко.

– Не чіпай його! Припини! Вибач, Нес! – крикнула Аліса.

Я вже йшов собі, не озираючись.

Вийшов на вулицю, тут було дуже свіжо, після надимленого та задушливого приміщення бара, пішов до стоянки за байком. Та тільки думав, що сяду на байк та спокійненько поїду собі, але не сталось як гадалось.

Я почув хриплий смішечок та із темряви показалися багато червоних цяток що то зникали, то з’являлись.

Потім щось промайнуло поряд та шменднулось об невидимий енергетичний бар’эр, що виставляється автоматично, коли я сідаю за байк. От дебіли, треба було робити на мене напад як тільки вийшов з бару, а не коли вже сів на байк і міг гіпотетично звалити.

– Демонові рога, що м’ясо на кістках, так злякалося, що сховалося за захисною бульбашкою?! – буркнули з темряви.

– Та ні, то ви вигризки, не вмієте полювати! – сказав я, тяжко видохнув.

Бос мабуть, вже далеко з Шарлоттою. То добре, що я втрапив в засідку, а не вони. Бо з Шарлоттою Мину було б тяжко виплутатися з цієї халепи. А я один мені простіше.

– Ти щось зовсім загубися! Не на тій території дівчат відбиваєш! – гаркнули з темряви, де я розгледів силует кремезного хлопця.

– Та я тобі ласку зробив, ти не зрозумів на дівчину кого рота роззявив, він би вашу зграю на порох перетворив та розвіяв за вітром, – сказав я, знизав плечима, а сам хотів вже дати деркача та в останню мить помітив ледь примітний блиск над землею.

Халепа, ці довбні не такі дурні, поки один зробив пробний випад на мій щит, другий робив пасту для неуважного, натягнув струни і коли б я поїхав, то на швидкості стався відвал макітри в буквальному сенсі. Ні ну гарно, вигадали! Та тільки чого я захоплююсь, я то в меншості. Їх більше, ще й поїхати нікуди не можу.

Тут дихнув вітерець, по небу поливли хмарки, то виринає повний місяць, то ховається.

– Так-так...ну то я тобі зроблю зустрічну ласку та вб’ю швидко. О, від когось кров’ю потянуло. Ти ще не міг побільше злякатися. Щоб серце в грудях калатало, а то ти занадто спокійний, це не ввічливо. Треба боятися в таких випадках, – пожурив мене власник червоних очей.

Аж незручно стало, він так старався налякати, а я…

– Йой, пробачте, я просто в перший раз в ролі жертви, от не знаю правил етикету. А коли ви будете кусати, треба кричати так? – валяю дурня, поки вигадую, як викрутитися з даної прикрої ситуації.

Відчуваю себе котом якого собаки загнали на дерево. Мау.

Ті вилупки розсміялися.

– А взагалі, я не смачний, от чесно! Одна хімія! А ще кістлявий! – додав я.

– Добре…ми тебе не вб’эмо…а зробимо своєю тваринкою, бо ти кумедний доволі. Будеш нас розважати! – порадували мене ці довбні.

А тут ще з бару вийшов...Марко та Аліса, точніше цей дурбецал злий пхався, як танк нічого не бачачи перед собою. Тож налетів на струни, але він йшов повільно, порівняно зі швидкістю байка, так що нічого страшного з ним не сталося, тільки став схожий на «лікарську ковбасу» у сітці. Тож треба було швидше думами, як рятувати ще злу лікарську ковбасу на ніжках.

– Якого…ти що тут наробив! – обурився Марко, розумно зробив два кроки назад.

– Це не я! Краще забирайтесь геть! Бо тут небезпечно!– відповів я.

– Сам зрозумів! – буркнув Марко, став перед Алісою, щоб прикрити її собою та захистити.

Темний силует з червоними крапками чкурнув в сторону хлопця Аліси та монстра засліпило яскраве світло, а потім на нього обрушився град куль, це працювала турель на машині Марко, що виявилася припаркована неподалік. Червоноокого нападника прибило до протилежної стіни та набило кулями по зав’язку.

Напарники істоти злісно зашипіли і хотіли напасти на Марко, поки турель була відволічена вбивством їх побратима. Але вони різко стали, помітив червоні крапки, що бігали по їх тушках.

– Що це? – почав один з них відчувати недобре.

Я показую на верх пальцем. Істота дивиться і бачить дрони зловісно нависнувші над ними.

– Ви би не робили більше різких кроків, а то і вам достанеться срібла, – порадив я.

Вчасно з’явилися ці дрони. Один з них лазером порізав струну та з дзвінким звуком розірвалася. Тепер я вільний!

Істоти злякано обмінялися багатозначними поглядами, хтось полаявся на невідомій мові.

– Що за фігня? Звідки ці металеві пташки? І хто ці червоноокі? – врешті повернула дар мови Аліса, яка мабуть від страху та здивовання, ще й сп’яніння «підвисла» та весь час мовчала.

– От і мені цікаво! – обурено гримнув Марко.

Турель його машини, вже закінчила з однією істотою та навелась на інших.

Ті з переляку не знали куди дітися, бо з одної сторони на них хижо дивилося дуло турелі машини, а з неба чекали невірного кроку металеві яструби.

– Неважливо звідки ці милі пташки, важливо те, що хтось ікластий повинен вибачитися та звалити, поки ще можна. Або полягти тут смертю дурних, – запропонував я.

– Ой…пробачте! Ми не хотіли! Відпустіть ми більше не будемо! – гупнулись нападники на вколішки.

– Гей! Таких треба знищувати! – не погодився Марко.

– Що ж ти дурне таке? – тихо спитав я, втомлено потирав переносицю.

Він розуміє, що заганяти щурів в кут неможна, вони почнуть кидатися в шию. А у Марко зараз є важливіше завдання – захистити Алісу. А вже потім коли вона буде в безпечному місці, зробити полювання на цих ікланів.

– Що ти везреш? Думаєш, я не почув? За обзивательства ти зараз отримаєш! – обурився Марко, грозлячи мені кулаком.

Поки Марко на мене гримав, ікласта банда по тихому звалила, тим паче вони напустили морок. Щоб збити з пантелику датчики турелі. Але дрони могли знайти їх, але поки що хай тікають. Не треба тут вчиняти бійку, поки поряд Аліса. Вона і так занадто багато вже побачила.

– Вгамуйся, тобі ще Алісу треба везти додому! Потім ще буде можливість влаштувати велике полювання, – сказав я.

– О ні! Я тебе так просто не відпущу! – наполіг на своєму Марко та щось набрав на смартбраслеті.

На мене навелась турель. Я іронічно вигнув брів.

– А тебе ніхто не питає! – відповів я.

Один з дронів випустив фаер-ракети, що розірвавшись зробили світову завісу та я зміг запустити байк, чкурнути подалі, поки мене не зробили сиром з дірочками.

Дрони теж зникли, я ще довго чув прокльони Марко, якому не сподобалося, що його здобич втекла.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.